Хлопець із пекла - Сторінка 18

Відпусти мене, мовляв, додому, га? Ні, не відпустить. Він мене доти не відпустить, поки остаточно не переконається, що я безпечний. А як його переконати, що я вже безпечний, коли я й сам не знаю цього?..

Розійшлися ми. Він побажав мені на добраніч, і пішов я до себе. Спати я, звісно, не став. Так, приліг трішки, подрімав упівока. А о третій годині вже піднявся, почав готуватися. Готувався я так, як у жоден пошук ніколи ще не готувався. Життя моє мало визначитися цього ранку, хлопці та дівчатка. О четвертій годині я вже був у саду й сидів у засідці. Час, як завжди в таких випадках, ледве повз. Та я був цілком спокійний. Ніякого мандражу, нічого. Я просто знав, що мушу виграти цю гру і що інакше бути просто не може. А час… Що ж, повільно там чи швидко, а він кінець кінцем завжди минає.

Рівно о п'ятій, щойно випала роса, залунало в мене над самим вухом знайоме хрипке нявкання, вдарило по кущах гарячим вітром, запалав над галявиною перший вогонь, і от — він уже стоїть. Поруч.

Так близько я ще його ніколи не бачив. Величезний, теплий, живий, і боки в нього, виявляється, ніби навіть шерстю вкриті і помітно ворушаться, пульсують, дихають… Кат його знає, що за машина. Не буває таких машин.

Я змінив позицію, щоби бути якнайближче до доріжки. Дивлюся — ідуть. Спереду мій Блакитний Дракон, шнурок у нього теліпається як належить, у руці — стек, це вони добре додумались: бо ж у них якщо шнурок заслужив, то обов'язково і стек, я й сам про це забув. У порядку мій Дракон. Корній крокує за ним слідом, і обидва вони мовчать — мабуть, усе вже сказано, лишається тільки руки потиснути або, як у них тут заведено, обнятися і благословити на дорогу.

Я зачекав, поки вони підійшли до "привида" впритул, чвакнув, розкриваючись, люк, — і тут я вийшов з кущів і наставив на них свою машинку.

— Стояти ані руш!

Вони разом повернулися до мене і завмерли. Я стояв на півзігнутих, припіднявши дуло автомата, — це на той випадок, якщо хто-небудь з них раптом стрибне на мене через усі десять метрів, які нас розмежовують, і тоді я зустріну його в повітрі.

— Я хочу додому, Корнію, — сказав я. — І ви мене зараз туди заберете. Без усяких там розмов та всіляких зволікань…

У світанкових сутінках обличчя їхні були дуже спокійні, і нічого не було на них, крім уваги та очікування, що я їм ще скажу. І краєм свідомості я відзначив, що Корній залишився Корнієм, а Блакитний Дракон не скинув маску, залишився Блакитним Драконом, і обидва вони були небезпечні. Ох, які небезпечні!

— Або ми туди вирушимо разом, — сказав я, — або туди не вирушить ніхто. Я вас тут обох покладу і сам ляжу.

Сказав і замовк. Чекаю. Не маю більше що сказати. Вони теж мовчать. Потім Блакитний Дракон трохи повертає голову до Корнія й каже:

— Цей хлопчисько… а-а… зовсім забувся. Може, мені прихопити його з собою? Але ж мені потрібен… а-а… денщик…

— Він не годиться в денщики, — сказав Корній, і на обличчі його ні з того ні з сього раптом з'явився той самий вираз передсмертної туги: як у шпиталі.

Я навіть розгубився.

— Мені треба додому! — сказав я. Наче пробачення просив.

Але це вже був колишній Корній.

— Кіт, — сказав він. — Ех ти, котяро… грозо мишей!

Розділ VIII

Гаґ продерся через останні хащі і вийшов до дороги. Він озирнувся. Годі було щось розібрати за плутаниною гнилого гілля. Періщила злива. Смерділо з кювету, де у глиняній рідоті кисли купи якогось лиховісного чорного ганчір'я. Кроків за двадцять, по той бік дороги, стирчав, завалившись бортом у трясовину, обгорілий бронехід — мідне дуло вогнемета безглуздо цілилось у низькі хмари. Гаґ перестрибнув через кювет і обочиною попрямував до міста. Дороги як такої не було. Була річка рідкої глини, і цією рідотою назустріч, із міста, щохвилини грузнучи, сунули запряжені знемагаючими волами розбиті вози на величезних дерев'яних колесах, і закутані до очей жінки, щохвилини посковзуючись, плачучи та лихословлячи, несамовито молотили волів по ребристих боках, а на возах, поховані серед мокрих клумаків, серед столів та стільців, що стирчали ніжками догори, тиснулися одне до одного бліді золотушні хлопчики та дівчатка, як мавпи під дощем, — їх було багато, десятки на кожному возі, і не було в цьому плачевному обозі жодного мужчини…

На чоботах уже поналипало по пуду багнюки, дощ промочив куртку, лив за комір, струменів обличчям. Гаґ ішов та йшов, а назустріч тяглися біженці, гнулися під мокрими тюками й обдертими валізами, пхали перед себе візки з жалюгідною поклажею, мовчки, вибиваючись з останніх сил, давно, без зупинок. І якийсь старий зі зламаною милицею на колінах сидів просто в багнюці і монотонно повторював без усякої надії: "Візьміть, заради Бога… Візьміть, заради Бога…" На похиленому телеграфному стовпі висів якийсь чорнолиций чоловік зі скрученими за спиною руками…

Він був удома.

Він оминав військовий санітарний автофургон, що загруз у багнюці. Водій у брудному солдатському балахоні, у засмальцьованій шапці паляницею, відкривши дверцята, надсадно кричав щось нечутне за ревінням двигуна, а біля заднього борту у струменях грязюки, що летіла з-під буксуючих коліс, безладно й безпорадно метушилися двоє — маленький військлікар з бакенбардами та молоденька жінка у формі, напевно, медсестра. Проходячи мимо, Гаґ мигцем подумав, що лише цей автомобіль прямує в місто назустріч загальному потоку, та й він от застряг…

— Юначе! — почув він. — Стривайте! Я вам наказую!

Він зупинився і повернув голову. Військлікар, посковзуючись, незграбно розмахуючи руками, біг до нього, а слідом кабаном пер водій, геть оскаженілий, червоно-ліловий, квадратний, з притиснутими до боків величезними кулаками.

— Негайно поможіть нам! — фальцетом закричав лікар, підбігаючи. Увесь він був залитий коричневою рідотою, і було незрозуміло, що він міг бачити крізь заляпані скельця пенсне. — Негайно! Я не дозволю вам відмовлятися!

Гаґ мовчки дивився на нього.

— Зрозумійте, там чума! — кричав лікар, тицяючи брудною рукою у сторону міста. — Я везу сироватку! Чому ніхто не хоче мені допомогти?

Що у ньому було? Старенький, немічний, брудний… А Гаґ чомусь побачив раптом перед собою залиті сонцем кімнати, величезних, красивих, чистих людей у комбінезонах і строкатих сорочках і як спалахують вогні "привидів" над круглою галявою… Це було як мана, видиво.

— Р-розмовляти з ним, із заразою! — прохрипів водій, відштовхуючи лікаря. Страшно сопучи, він схопив автомат за дуло, висмикнув його в Гаґа з-під пахви та з рохканням закинув його в ліс. — Вирядився, субчик, зміїне молоко… Ану!

Він з розмаху вперіщив Гаґові ляпаса, і лікар відразу ж закричав:

— Припиніть! Негайно припиніть!

Гаґ похитнувся, але встояв. Він навіть не глянув на водія. Він все дивився на лікаря і повільно стирав з обличчя слід удару. А лікар уже тяг його за рукав.

— Прошу вас, прошу… — бурмотів він. — У мене двадцять тисяч ампул. Прошу вас зрозуміти… Двадцять тисяч! Сьогодні ще не пізно…

Таж ні, це був алаєць. Звичайний алаєць із півдня… Мана… Мана, та й годі. Вони підійшли до машини. Водій, буркочучи та клекочучи, поліз у кабіну, гаркнув звідти: "Давай!" — і відразу ж заревів двигун, і Гаґ,ставши між дівчиною і лікарем, щосили вперся плечем у борт, що смердів мокрим залізом. Завивав двигун, багнюка летіла фонтаном, а він усе натискав, штовхав, тиснув і думав: "Удома. Вдома…"

Примітки

1

Рокада — дорога у прифронтовій смузі, паралельна лінії фронту.

2

Тезоіменитство — іменини членів царської родини або інших вельможних осіб.

3

Ідіома — притаманний тільки певній мові стійкий зворот, що виражає єдине поняття.

4

Фортифікатор — фахівець зі зведення укріплень та оборонних споруд.

5

Мортира — артилерійська гармата з коротким дулом для ведення навісного вогню по закритих і горизонтальних цілях.