Хрестоносці - Сторінка 130

Хто падав поранений, того міжчили кінські копита.

Але ніхто ще не впав з найвидатніших польських рицарів, і вони йшли вперед у галасі й тисняві, вигукуючи імена своїх святих заступників або родові бойові кличі,— ішли, як іде вогонь по сухому степу, спалюючи кущі і траву. Лис із Торговиська першим напав на остеродського комтура Гамрата, який, загубивши щита, обмотав руку своїм білим плащем і захищався ним від ударів.

Лис розрубав мечем плащ і наплічник, одрубав руку до пахви, а другим ударом проколов живіт, так що вістря аж заскреготало по хребцях. Побачивши смерть свого проводиря, люди з Остероди тривожно закричали, але Лис кинувся на них, як орел на журавлів, а коли Сташко з Харбимовиць і Домарат з Кобилян прискочили йому на допомогу, вони втрьох стали їх так страшно лущити, як ведмеді лущать стручки молодого гороху.

Там же Пашко Злодій з Біскупиць убив славетного брата Кунца Адельсбаха. Побачивши перед собою велетня з закривавленою сокирою в руці, на якій разом з кров'ю прилипло людське волосся, Кунц злякався й хотів був здатися в полон. Але Пашко, недочувши в галасі його слів, підвівся на стременах і розітнув йому голову разом з сталевим шоломом, немов розітнув надвоє яблуко. Слідом за цим він знищив Лоха з Мекленбурга, і Клінгенштейна, і шваба Гельмсдорфа з можновладного графського роду, і Лімпаха з-під Могунції, і Нахтервіца, також з Могунції, поки, нарешті, охоплені жахом німці не почали розступатись перед ним на обидва боки, а він трощив їх, наче трухляву стіну, і як тільки підіймався в сідлі, одразу було видно блискучу сокиру й падаючий між коні німецький шолом.

Там же могутній Єнджей з Брохочиць, зламавши меч на голові рицаря, у якого на щиті була зображена сова, а забороло зроблене в вигляді совиної голови, схопив його за руку, скрутив її і, видерши у нього меч, ним же зарубав його. Він також взяв у полон молодого рицаря Дінгельма, пожалівши його за те, що той був без шолома й жалібно дивився на нього ще зовсім дитячими очима. Єнджей кинув його своїм зброєносцям, не підозріваючи, що бере собі зятя, бо цей рицар пізніше одружився з його дочкою і назавжди залишився в Польщі.

Тепер німці шалено кинулись відбивати молодого Дінгейма, який походив із знатного роду рейнських графів, але передкороговні рицарі Сумик з Надброжа і два брати з Пломикова, і Добко з Охв'я, і Зих Пікна осадили їх на місці, як лев осаджує бика, й одігнали до корогви святого Георгія, сіючи серед них згубу.

З рицарськими гостями зчепилася придворна корогва, під проводом Ціолека з Желехова. Там Повала з Тачева, що мав надлюдську силу, валив на землю коней і людей; немов яєчні шкаралупи, трощив залізні шоломи, нападав сам один на цілі юрби, а поруч з ним ішли Лешко з Горая, другий Повала з Вигуча, і Мстислав із Скшинна, і два чехи: Сокол і Збиславек. Боротьба тут тривала довго, бо на цю одну корогву вдарили три німецькі, але коли їй на допомогу підійшла двадцять сьома корогва Яська з Тарнова, сили більш-менш зрівнялися, і німці були одігнані від того місця, де почалась перша сутичка, майже на півльоту стріли з самостріла.

Але ще далі відкинула їх велика краківська корогва під проводом самого Зиндрама, на чолі якої між передкороговними йшов найстрашніший з усіх поляків — Завіша Чорний герба Сулима. Поруч з ним билися: його брат Фарурей, і Флоріан Єлітовець з Коритниці, і Скарбек з Гір, і той самий славетний Лис з Торговиська, і Пашко Злодій, і Ян Наленч, і Стах з Харбимовиць. Від смертоносної руки Завіші гинули мужні воїни, немов у тому чорному панцері сама смерть ішла їм назустріч, а він бився, нахмуривши брови і зціпивши зуби, спокійний, уважний, наче робив звичайну роботу; часом він рівномірно рухав щитом, відбиваючи удари, але на кожен зблиск його меча відповідав моторошний крик враженого воїна, а він навіть не оглядався і йшов, працюточи, вперед, немов та чорна хмара, з якої кожну мить била громовиця.

Познанська корогва, на знамені якої був орел без корони, також билася не на життя, а на смерть, а архієпіскопська і три мазовецькі йшли з нею наввипередки. Та й усі інші прагнули перевищити одна одну завзяттям і стійкою хоробрістю. В серадзькій корогві молодий Збишко з Богданця кидався, як вепр, у найгустіші тлуми, а поруч з ним ішов старий грізний Мацько, нападаючи розважно, як вовк, котрий кусає не інакше як на смерть.

Він весь час шукав очима Куно Ліхтенштейна, але не мігши знайти його в натовпі, вибирав поки що інших рицарів, тих, котрі були в кращих панцерах, і нещасний був з них кожен, котрому доводилося з ним зчепитись. Недалеко від богданецьких рицарів шалено бився зловісний Чтан із Рогова. У першій же сутичці на ньому розтрощили шолом, і тепер він рубав ворога з непокритою головою, страхаючи своїм волохатим закривавленим обличчям німців, яким здавалося, що бачать перед собою не людину, а якесь лісове страховище.

З обох боків уже полягли сотні й тисячі рицарів, і коли нарешті під ударами запеклих поляків німецька лавина стала подаватись, трапилося щось таке, що в одну мить могло .вирішити долю всієї битви.

Повертаючись з погоні за литовським військом, сп'янілі від перемоги німецькі корогви вдарили збоку на польське крило.

Вважаючи, що все королівське військо вже розбите й битва остаточно виграна, вони поверталися великими безладними юрбами, з криком і співом, і раптом побачили перед собою шалену різню і близьких до перемоги поляків, які оточували німецьке військо.

Похиливши голови, хрестоносці здивовано поглядали крізь грати забрал на те, що діється, а потім, хто де стояв, бив острогами коня і мчав у вир бою.

Так юрба їх набігала за юрбою, і незабаром тисячі хрестоносців обрушились на змучені боєм польські корогви. Німці радісно закричали, побачивши допомогу, і з новим запалом кинулись на поляків. Жахлива битва закипіла на всьому фронті, по землі лилися потоки крові, небо облягли хмари, глухо загримів грім, наче сам бог хотів втрутитися в бій.

Перемога стала хилитися на бік німців... В польському війську от-от могло зчинитись замішання, ошалілі в запалі бою німецькі загони вже почали співати пісню перемоги:

— Christ ist erstanden!..

І в цей час трапилося щось ще страшніше Один повалений на землю хрестоносець розпоров ножем черево коневі, на якому сидів Марцін з Вроцімовиць, тримаючи в руці велике, святе для всього війська краківське знамено з орлом у короні. Кінь з верхівцем одразу впали, а разом з ними захиталося і впало знамено.

В одну мить за ним потягнулись сотні залізних рук, а з грудей усіх німців вирвався радісний рик. Їм здалося, що це вже кінець, що страх і замішання охоплять тепер поляків, що настає час поразки, мордування й різні, і що тепер тільки доведеться переслідувати й добивати втікаючих.

Але якраз тут їх і чекало страшне й криваве розчарування.

Правда, побачивши, що знамено впало, польське військо також крикнуло в один голос, але це був крик не розпачу й не страху, а крик шаленства. Можна було подумати, що на панцери впав вогонь. До місця, де лежало знамено, наче розлючені леви, кинулися рицарі обох військ, і здавалося, що коло нього завирувала буря. Люди й коні збилися в один страшний вир, а в тім вирі миготіли руки, бряжчали мечі, хурчали сокири, скреготіла сталь об залізо, а стогін і зойк вражених на смерть воїнів злилися в один моторошний крик, немов усї грішники раптом озвалися з глибини пекла. Знялася курява, а з неї вискакували тільки засліплені від страху коні без верхівців, з налитими кров'ю очима й дико розвіяними гривами.

Але це тривало недовго. Жодний німець не вийшов живим з цього виру, і через деякий час над польським військом знову замаяло відбите знамено. Вітер ворухнув його, розгорнув, і воно пишно розквітло, як величезна квітка, як символ надії, як знак гніву божого проти німців і перемоги для польських рицарів.

Ціле військо привітало своє знамено криком тріумфу і з таким самозабуттям ударило на німців, немов кожній Корогві прибуло вдвоє більше й сили і воїнів.

А німці, биті нещадно, невпинно, безперервно, приперті з усіх боків, невблаганно рубані мечами, топірцями, сокирами, товчені келепами, знову подались назад і стали відступати. То тут, то там лунали голоси, благаючи пощади. То тут, то там з тлуму вискакував якийнебудь іноземний рицар з блідим від страху і здивування обличчям, і втікав, мов ошалілий, туди, куди його ніс не менше ошалілий кінь. Більшість білих плащів, що їх носили поверх панцерів хрестоносці, вже лежала на землі,

І серця орденських воєначальників охопила глибока тривога, вони зрозуміли, що їх порятунок залежить тільки від магістра, який досі стояв у резерві на чолі шістнадцяти готових до бою корогов.

А він, дивлячись згори на битву, зрозумів, що час настав, і погнав у бій свої залізні загони, як вітер жене чорну, руйнівну градову хмару.

Але ще раніш, перед третьою польською лінією, яка досі не брала участі в бою, з'явився на розпаленому коні Зиндрам з Машковиць, який пильно стежив за ходом битви.

Там серед польської піхоти було кілька рот найманих чехів. Одна з них завагалася була ще до початку битви, але її вчасно присоромили, і вона, прогнавши свого командира, залишилася на місці й тепер рвалася в бій, щоб хоробрістю спокутувати своє хвилинне вагання. Але головні сили становили польські полки, що складалися з верхових, не панцерованих бідних влодик, з міської, а також найчисленнішої селянської піхоти, озброєної рогатинами, важкими списами та косами, сторчма прилаштованими до ратищ.

— Приготуватися! Приготуватися! — кричав могутнім голосом Зиндрам з Машковиць, як блискавка пролітаючи вздовж шеренг.

— Приготуватися! — повторили підлеглі командири.

І кмети, зрозумівши, що надходить їхня черга, повмирали ратища списів, ціпів та кіс у землю і, перехрестившись, почали попльовувати' у величезні працьовиті долоні.

І це зловісне попльовування чути було по всій лінії, потім кожен схопив свою зброю і набрав у груди повітря. В цю мить до Зиндрама прискакав від короля гонець з наказом і задиханим голосом прошепотів йому щось на вухо, а Зиндрам, обернувшись до піхоти, махнув мечем і крикнув:

— Уперед!

— Уперед! Лавою! Рівно! — залунали вигуки командирів.

— Пішли! На псявір! Бий їх!

Рушили.