Хрестоносці - Сторінка 128

А ще далі, аж ген за Грюнвальдом і Танненбергом, до неба підносилась величезна хмара куряви. Король оглянув весь цей грізний виднокруг, потім звернувся до ксьондза підканцлера Миколая й запитав:

— Якого сьогодні святого?

— День розіслання апостолів, — відповів ксьондз підканцлер.

Король зітхнув.

— Отже, день апостолів буде останнім днем життя для багатьох тисяч християн, які зійдуться сьогодні на цьому полі.

І він показав рукою на широку, пусту рівнину, серед якої, на півдорозі до Танненберга, росло кілька вікових дубів.

Тимчасом королю підвели коня, а віддалік показалось шістдесят озброєних списами людей, яких Зиндрам прислав охороняти королівську особу.

* * *

Королівською вартою командував Олександр, менший син плоцького князя і брат того Земовіта, що був обдарований особливими воєнними здібностями і засідав у військовій раді. Друге після нього місце займав небіж монарха, Зигмунт Корибут, юнак, який подавав великі надії і мав велике майбутнє, але був неспокійної вдачі. З-поміж рицарів найславетніші були: Ясько Монжик з Домброви, справжній велетень, що майже дорівнював зростом Пашкові з Біскупиць, а силою мало чим поступався самому Завіші Чорному, чеський барон Жулава, невеличкий і худий, але надзвичайно спритний, він прославився поєдинками при чеському й угорському дворах, де поклав кільканадцять австрійських рицарів, і другий чех, Сокол, лучник з лучників, і великополянин Беніаш Вєруш, і Петро Медіолянський, і литовський боярин Сенко з Погоста, батько якого Петро командував одною з смоленських корогов, і королів родич князь Федушко, і князь Ямонт, і, нарешті, польські рицарі, "одібрані з тисяч", які заприсяглися боронити короля до останньої краплі крові й охороняти його від всіляких воєнних небезпек. Безпосередньо при особі короля перебували: ксьондз підканцлер Миколай і секретар Збишко з Олесниці, вчений юнак, вправний у читанні й письмі і разом дужий, як вепр. Озброєння короля пильнували три зброєносці: Чайка з Нового Двору, Миколай з Моравиці і Данилко Русин, який держав королівський лук і сагайдак. Почет доповнювали кільканадцять придворних, які на прудких скакунах мали передавати війську накази.

Зброєносці прибрали короля в чудовий блискучий панцер, потім підвели йому також "одібраного з тисяч" гнідого огиря, який пирхав на щасливу ознаку з-під сталевого налобника і, сповнюючи повітря іржанням, трохи присів, як птах, що зривається летіти. Відчувши під собою коня, а в руці списа, король раптом змінився. Смуток зник з його обличчя, невеликі чорні очі почали поблискувати, а на обличчі з'явився рум'янець; але це була тільки одна хвилина,— коли ксьондз канцлер почав благословляти його хрестом, він знову споважнів і покірно схилив свою голову в срібному шолом.

Тимчасом німецька армія, повільно спускаючись з високої рівнини, поминула Грюнвальд, поминула Танненберг і спинилася в повному бойовому порядку посеред поля. Знизу, з польського табору, добре видно було грізну лаву величезних, закутих в залізо коней і рицарів. Бистрі очі навіть виразно бачили, наскільки давав можливість вітер, що метляв знаменами, різноманітні знаки, вишиті на них: хрести, орли, грифи, мечі, шоломи, ягнята, голови зубрів та ведмедів.

Старий Мацько і Збишко, які воювали раніш з хрестоносцями і знали їхнє військо та герби, показували своїм серадзянам дві корогви магістра, в яких служив цвіт добірного рицарства, і головну корогву всього Ордену, якою командував Фрідрих фон Валленрод, і могутню корогву святого Георгія з червоним хрестом на білому полі, і багато інших орденських корогов. Не знали вони тільки гербів різних іноземних гостей, тисячі яких зібрались тут з усіх кінців світу: з Австрії, Баварії, Швабії, Швейцарії, з славетної своїм рицарством Бургундії, з багатої Фландрії, з сонячної Франції, про рицарів якої свого часу розповідав Мацько, що вони, навіть збиті на землю, продовжують виголошувати войовничі Слова, з заморської Англії, батьківщини цілких лучників, і навіть з далекої Іспанії, де внаслідок постійної боротьби з сарацинами пишним цвітом, над усі інші країни, розквітли хоробрість і мужність.

На думку, що їм зараз доведеться зчепитися з німцями та всім оцим добірним рицарством, у гартованої шляхти з-під Серадзя, з Конецьполя, з Кшесні, з Богданця, з Бжозової та з інших польських земель стала закипати в жилах кров. Обличчя старших споважніли і стали суворі, воїни бачили, яка тяжка й жорстока буде тут робота. Зате серця молодих заскавучали, як скавучать на цепах хорти, здалека забачивши дикого звіра. Декотрі міцніше стискали в руках списи, руків'я мечів, топорища сокир і вже осаджували на задні ноги коней, немов готуючись до стрибка, у других запломеніли обличчя, треті часто задихали, немов їм раптом стало тісно в панцерах. Проте досвідчені воїни заспокоювали їх, кажучи: "Вистачить для вас усіх, коли б не було забагато".

Хрестоносці, дивлячись згори на лісисту низовину й бачачи на скраїську бору лише кільканадцять польських корогов, не були певні, що то вся королівська армія. Правда, ліворуч, біля озера, також видно було сірі юрби воїнів, а в кущах поблискувало щось схоже на вістря сулиць — коротких литовських списів. Але це міг бути лише великий польський кінний загін. І тільки втікачі із зруйнованого Гільгенбурга, яких кільканадцять чоловік привели до магістра, засвідчили, що проти них стоїть все польсько-литовське військо.

Проте втікачі марно говорили про могутність цього війська. Магістр Ульріх не хотів їм вірити, бо від самого початку цієї війни вірив лише в те, в що йому вигідно було вірити і що провіщало беззаперечну перемогу. Розвідки й гінців він не висилав, вважаючи, що й без цього відбудеться вирішальна битва, а вона не може закінчитись інакше, як страшною поразкою ворога. Певний своєї сили, якої до того часу жодний магістр не виводив на поле бою, він легковажив супротивником, а коли гнєвський комтур, який самостійно провадив розвїдку, повідомив його, що військо Ягелла численніше за орденське, магістр сказав:

— Яке там військо! Лише з поляками доведеться трохи поморочитись, а інші, нехай би їх було скільки завгодно,— просто набрід, здатний орудувати лише ложкою, а не зброєю.

Прагнучи всіма силами до бою, він аж затремтів від радості, коли раптом опинився перед супротивником і спостеріг на тлі темного бору спільне знамено всього королівства, бо тепер уже не мав сумніву, що перед ним головна армія.

Але німці не могли вдарити на поляків, котрі стояли під лісом і в лісі, бо рицарство було страшне тільки в чистому полі і не любило та не вміло битися в лісовій гущавині.

Магістр нашвидку скликав раду, щоб вирішити, яким способом виманити ворога з лісу.

— Клянусь святим Георгієм!— вигукнув магістр.— Ми проїхали без відпочинку дві милі, нас змагає спека, тіла наші обливаються потом під панцерами. Не будемо ж ми тут ждати, поки супротивникові заманеться, виступити в поле.

Навчений літами й досвідом граф Венде сказав

на це:

— Тут уже насміялися з того, що я казав, і сміялись ті, котрі, чого доброго, втечуть з цього поля, на якому я поляжу (тут він подивився на Вернера фон Теттінгена), але однак я скажу те, що мені велить сказати сумління і любов до Ордену. Мужності полякам не бракує, але, наскільки мені відомо, король до останньої хвилини сподівається, що ми пришлемо посланців миру.

Вернер фон Теттінген нічого не відповів, тільки погордливо пирснув сміхом. Але слова Венде не сподобались, і магістрові, і він промовив:

Не час тепер думати про мир! Нам треба порадитись про іншу справу.

Для божого діла завжди є час,— відповів фон Венден.

Але жорстокий члуховський комтур Генріх, який заприсягнувся, що накаже носити поперед себе два голі мечі доти, поки не закривавить їх польською кров'ю, обернув до, магістра своє гладке, спітніле обличчя, і крикнув з шаленим гнівом:

— Для мене краще смерть, ніж ганьба! Коли б я був тільки сам один, я вдарив би з тими мечами на ціле польське військо!

Ульріх трохи нахмурив брови.

Ти порушуєш дисципліну,— сказав він. Потім звернувся до комтурів:

Радьте, як виманити супротивника з бору. Кожен радив по-своєму, нарешті і комтури, і най-

видатніші іноземні рицарі пристали на думку Герсдофа, який запропонував вислати до короля двох герольдів із сповіщенням, що магістр посилає йому два мечі й викликає поляків на смертний бій, а якщо їм мало поля, то він з військом може трохи відступити.

* * *

Король саме од'їхав з берега озера й напрямився на ліве крило до польських корогов, де мав пасувати цілий гурт рицарів, коли йому дали знати, що від орденського війська наближаються два герольди.

В серці Владислава ожила надія.

Може, вони їдуть із справедливим миром?

Дай боже!— відповіли духовні.

Король послав за Вітольдом, але той шикував своє військо до бою і не міг одразу прибути, а тимчасом герольди повільно наближались до табору.

В яскравому сонячному світлі виразно було видно, як вони під'їжджали на величезних, вкритих панцирними попонами бойових конях. У одного на щиті був імператорський чорний орел на золотому полі, у другого, котрий був герольдом щетінського князя,— гриф на білому полі. Шереги розступились перед ними, і вони, злізши з коней, за хвилину вже стояли перед великим королем і, трохи схиливши голови для привітання, стали виконувати своє доручення:

— Магістр Ульріх,— сказав перший герольд,— викликає твою королівську величність і князя Вітольда на смертельну битву, а щоб піднести вашу хоробрість, якої вам, видно, бракує, надсилає вам оці два мечі.

Сказавши це, він поклав мечі до ніг короля. Ясько Монжик з Домброви переклав йому слова герольда; як тільки він скінчив, виступив другий герольд з грифом на щиті і промовив:

— Магістр Ульріх наказав нам також повідомити вас, королю, що коли вам мало поля для битви, то він відступить з військом, щоб ви не загнилися в лісових хащах.

Ясько Монжик переклав і його слова, після чого настала тиша, тільки чути було, як рицарі з королівського почту стиха скреготали зубами, на таке зухвальство і зневагу.

Остання надія Ягелла розвіялась, як дим. Він сподівався посланців згоди і миру, а тимчасом це були посланці пихи і війни.

Піднявши мокрі від сліз очі до неба, він відповів:

— Мечів у нас і своїх достатньо, але я приймаю й ці, як запоруку перемоги, яку мені сам бог посилає через ваші руки.