Хрестоносці - Сторінка 48

Де Фурсі відчував, що вони мають рацію, але, бувши сам розпусним і свавільним, не надавав цим вадам великого значення, тим більш, що рицарі Ордену надолужували їх своєю мужністю. Він бачив їх під Вільною, де вони сходились груди на груди з польськими рицарями під час здобуття замків, що їх з нелюдською упертістю захищали сильні польські залоги; бачив, як вони гинули під сокирами й мечами в гуртових штурмах або на герцях. Вони були невблаганні й люті по відношенню до литовців, але разом з тим хоробрість їх була овіяна славою. Але тепер панові де Фурсі здалося, що Гуго де Данфельд говорить такі речі і пропонує такі способи, від яких повинна здригнутись душа кожного рицаря, тимчасом інші хрестоносці не тільки не заперечували, а погоджувались з кожним його словом. Тому його все більше поймало здивування, і він нарешті глибоко задумався, чи слід йому брати участь в таких справах.

Коли б ішлося тільки про викрадення дівчини та обмін її на де Бергова, він, може, й пристав би на це, хоч його вразила і схвилювала краса Данусі. Він нічого не мав би проти того, щоб бути вартовим Данусі, і навіть не був певний, що вона вийшла б з його рук такою, якою прийшла б. А хрестоносцям, видно, йшлося про щось інше. Вони хотіли одержати за Данусю не тільки де Бергова, а й самого .Юранда,— обіцяти йому, що випустять її, якщо він оддасться їм в руки, а потім замор-

дувати його, а також, напевне, й дівчину, щоб приховати обман і злочин. Адже вони вже загрожували їй долею Вітольдових дітей на той випадок, коли б Юранд посмів скаржитись... "Вони в усьому віроломні, хочуть обох обманити і знищити,— подумав де Фурсі,— а носять же хрест і повинні більш за інших берегти свою честь". І душа його все більше обурювалась з такої безсоромності, але він вирішив ще перевірити, наскільки обгрунтовані його підозріння, тому під'їхав до Гуго де Данфельда і спитав:

— А якщо Юранд віддасться вам, ви випустите

дівку?

— Якби ми її випустили, то весь світ одразу дізнався б, що ми їх обох захопили,— відповів Данфельд.

— Що ж ви з нею зробите?

На це Данфельд нахилився до де Фурсі й, усміхнувшись, показав свої гнилі зуби.

— Про що ви питаєте? Про те, що ми зробимо з нею до чи після?

Але де Фурсі взнав, що хотів знати, і замовк. Деякий час він ще, здавалося, боровся з собою, а потім підвівся на стременах і сказав так голосно, що його чули всі чотири хрестоносці:

Побожний брат Ульріх фон Юнгінген, що є взірцем і окрасою рицарства, якось сказав мені: "Ще поміж стариками в Мальборзі можна знайти рицарів, гідних хреста, але ті, що сидять у приграничних командоріях, тільки ганьблять Орден".

Всі ми грішні, але господу нашому служимо,— відповів Гуго.

Де ж ваша рицарська честь? Богові служать не ганебними вчинками — хіба комусь іншому, а не спасителеві служите. Хто ж той ваш бог? Знайте ж, що я не тільки не візьму участі в цій справі, а й вам не дозволю...

— Чого не дозволите?

— Не дозволю обману, зради, ганьби, — Як же ви можете нам заборонити? В бою з Юрандом ви втратили своїх слуг і вози. Тепер вам доведеться жити тільки з ласки Ордену, і ви помрете з голоду, якщо ми вам не кинемо шматка хліба. До того ж, ви — один, а нас четверо, як же ви нам не дозволите?

— Як не дозволю? — повторив де Фурсі. — Можу заїхати до князя й попередити його, можу розголосити на весь світ про ваші заміри.

Хрестоносці перезирнулися між собою, й обличчя їх закам'яніли. Гуго де Данфельд пильно подивився в очі Зігфрідов де Леве, потім звернувся до пана де Фурсі:

Ваші предки,—сказав він, — не раз служили Орденові, і ви хочете до нього вступити, але ми зрадників не приймаємо.

А я не хочу служити із зрадниками.

— Ну, вам не вдасться здійснити вашої погрози. Знайте, що Орден уміє карати не тільки ченців...

Але Фурсі, роздратований цими словами, вихопив меч, лівою рукою схопився за вістря, а праву поклав на руків'я і сказав:

— Клянусь цим руків'ям, яке має форму хреста, головою мого патрона, святого Діонісія, і моєю рицарською честю, що остережу мазовецького князя і магістра.

Гуго де Данфельд знову запитально глянув на Зігфріда де Леве, той приплющив очі, немов даючи знак, що він згодний.

Тоді Данфельд озвався якимось глухим і немов чужим голосом:

Святий Діонісій міг нести під пахвою свою одрубану голову, але коли злетить ваша...

Ви мені загрожуєте? — перебив його де Фурсі.

Ні, вбиваю! — відповів Данфельд.

І вгородив йому в бік ножа з такою силою, що лезо увігналося аж до руків'я. Де Фурсі закричав страшним голосом, силкуючись правою рукою вхопити меча, якого держав у лівій, але впустив його на землю, а в цей час три інші хрестоносці стали безжально колоти його ножами в шию, спину й живіт, поки він не впав з коня.

Настало мовчання. Де Фурсі, спливаючи кров'ю, корчився на снігу й хапався за нього скарлюченими пальцями. З-під свинцевого неба лунало тільки крякання ворон, що летіли з лісу до людських осель.

Між убивцями почалась кваплива розмова:

Слуги нічого не бачили! — непевним голосом сказав Данфельд.

Ні. Вони десь попереду, їх не видно,— відповів Леве.

Слухайте: буде привід для нової скарги. Скажемо, що мазовецькі рицарі напали на нас і вбили нашого товариша. Зчинимо крик, щоб почули аж у Мальборзі, що князь насилає вбивців навіть на своїх гостей. Слухайте! Треба казати, що князь Януш не тільки не захотів вислухати наших скарг, а навіть звелів убити скаржника.

Тимчасом де Фурсі в останній конвульсії перевернувся навзнак і лежав нерухомий, з кривавою піною на губах і з виразом жаху в мертвих уже, широко розплющених очах. Брат Ротгер подивився на нього і сказав:

Вважайте, побожні брати, як бог карає навіть за самий замір зради.

Що ми зробили, те зроблено для блага Ордену,— відповів Готфрід.—Слава тим...

Але він спинився, бо в цю мить позад них, на повороті засніженої дороги, показався вершник, який щодуху мчав до них. Побачивши його, Гуго де Данфельд швидко сказав:

— Хто б не був цей чоловік—він мусить загинути. А де Леве, хоч був найстарший з-поміж них, але

мав гострий зір, сказав:

Пізнаю його: це той зброєносець, що вбив сокирою тура. Так і є — це він.

Поховайте ножі, щоб не злякати його,— промовив Данфельд.— Я знов перший ударю, а ви за мною.

Тимчасом чех під'їхав і за вісім чи десять кроків раптово спинив коня. Він побачив труп в калюжі крові, коня без вершника, і здивування на одну тільки мить позначилось на його обличчі. Потім він звернувся до хрестоносців, ніби нічого й не бачив, і сказав:

— Вітаю вас, славетні рицарі!

Ми тебе впізнали,— відповів, повільно наближаючись до нього, Данфельд.— У тебе до нас є якесь діло?

— Мене послав рицар Збишко з Богданця, за яким я ношу списа; його пом'яв тур на ловах, тому він не міг прибути до вас сам.

— Чого твоєму панові від нас треба?

— Мій пан наказав передати вам, що ви неслушно скаржились на Юранда із Спихова й зазіхали на його рицарську честь; ви чинили не як чесні рицарі, а гавкали, як собаки; а якщо котромусь із вас не до вподоби його слова, того він викликає пішого або кінного на бій до останнього зітхання і з'явиться в призначене вами місце, як тільки з волі й ласки божої вичуняє.

— Скажи своєму, панові, що орденські рицарі в ім'я господнє терпляче зносять образи, але не можуть без особистого дозволу магістра або великого маршалка битися на герці. Проте ми напишемо до Мальборга й будемо просити дозволу.

Чех знову подивився на труп пана де Фурсі, до якого, власне, він і був посланий. Збишко знав, що хрестоносці не б'ються на герцях, але почувши, що серед них є світський рицар, саме й хотів його викликати, вважаючи, що цим виконає частину своєї обітниці й заслужить прихильність Юранда. Тимчасом цей рицар лежав, як зарізаний віл, між чотирма хрестоносцями.

Чех не знав насправді, що тут сталося, але, ще змалку звикнувши до всяких небезпек, він одразу збагнув, що тут щось не гаразд. Дивувало його й те, що Данфельд, розмовляючи з ним, під'їжджав все ближче, а інші почали од'їжджати на два боки, немов хотіли непомітно оточити його. Зваживши це, він насторожився, тим більш, що в поспіху забув узяти зброю.

А Данфельд уже був коло нього й вів далі:

— Я обіцяв твоєму панові цілющий бальзам, а він мені платить злом за послугу. А втім, для поляків це звичайна річ... а тому що він тяжко побитий і скоро може стати перед богом, то скажи йому...

При цьому Данфельд поклав чехові на плече ліву руку.

— То скажи йому, що я відповім отак!..

І в ту мить ніж блиснув коло горла зброєносця. Але перш ніж Данфельд встиг ударити, чех, який пильно стежив за ним, схопив його своїми залізними руками за праву руку й викрутив її так, що хруснули суглоби й кістки. Почувши жахливий зойк, він зірвав коня й помчав, як стріла, так що інші рицарі не встигли заступити йому дороги.

Брати Ротгер і Готфрід почали були доганяти його, але зараз же вернулись, вражені жахливим криком Данфельда. Де Леве підтримував його за плечі, а він з блідим, аж синім обличчям кричав так, що слуги, які з саньми були вже на чималій відстані попереду, спинили коней.

— Що з вами? — питали ченці.

Де Леве наказав їм їхати і якнайшвидше пригнати сани, бо Данфельд, очевидно, не міг би всидіти в сідлі. За хвилину в нього на лобі виступив холодний піт, і він зомлів.

Коли приїхали сани, хрестоносці поклали його на солому й повезли до границі. Де Леве все підганяв, бо розумів, що після такої події не можна гаяти часу навіть на перев'язку. Він сів коло Данфельда на санях, час від часу розтирав йому снігом обличчя, але той залишався непритомним.

Аж коло границі Данфельд розплющив очі і здивовано став роздивлятись навкруги.

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитав Леве.

Не відчуваю болю, але не відчуваю й руки, — відповів Данфельд.

Бо вона затерпла на морозі — через те й не болить. У теплій хаті біль повернеться. А поки що дякуйте богові, що вам хоч на хвилину полегшало.

Ротгер і Готфрід зараз же під'їхали до саней.

Сталося нещастя, — сказав перший, — що тепер буде?

Скажемо, що зброєносець убив де Фурсі, — кволим голосом відповів Данфельд.

Новий їх злочин, і винуватець відомий! — додав Ротгер.

XXIV

Тимчасом чех помчав прямо до лісового княжого дому; він ще застав князя і розказав йому першому, що сталося. На щастя, знайшлися придворні, котрі бачили, як чех виїжджав без зброї.