Хрестоносці - Сторінка 52

Пан де Лорш вдруге став навколішки і, спершись обома руками на руків'я меча, уособлював собою рицаря, який споглядає видіння... А Збишко й Дануся по черзі повторювали слова ксьондза: "...я... беру... тебе... собі...", і цим тихим і ніжним словам вторувало цвірчання цвіркунів по шпарах та тріщання дров у каміні. По закінченні обряду Дануся вклонилася в ноги княгині, яка благословила обох і, віддавши їх на опіку сил небесних, сказала:

— Радійте тепер, бо вже вона твоя, а ти її.

Збишко простягнув здорову руку до Данусі, а вона обняла його за шию, і з хвилину чути було, як вони, близько прихилившись одне до одного, повторювали:

— Ти моя, Данусько.

— Ти мій, Збитку.

Але на Збишкові слабі сили хвилювання було занадто,— він незабаром ослаб, зсунувся на подушки і став важко дихати. Проте він не зомлів і не перестав усміхатись до Данусі, яка витирала йому зрошене холодним потом обличчя, і навіть не перестав повторювати: "Ти моя, Данусько", на що вона кожного разу нахиляла до нього свою русяву голівку. Ця картина остаточно, зворушила пана де Лорша. Рицар заявив, що в жодній Країні йому не доводилось бачити таких чулих сердець, а тому він урочисто присягається, що готовий битися пішим чи кінним з кожним рицарем, чорнокнижником або драконом, котрі насмілилися б стати на заваді щастю молодих. І він справді зараз же підтвердив свою заяву клятвою на хрестоподібному руків'ї мізерикордії — невеликого меча, яким рицарі добивали поранених. Княгиня й отець Вишонек були покликані за свідків цієї клятви.

Княгиня, яка не уявляла собі шлюбу без веселощів, принесла вина, і вони почали пити. Нічні години минали одна за одною. Перемігши слабість, Збишко знову пригорнув Данусю і сказав:

— Коли вже бог так дав, що ти моя, тепер ніхто тебе у мене не відбере, тільки жаль мені, що ти виїжджаєш, ягідко моя найлюбіша.

— Ми приїдемо з татусем до Цеханова,— відповіла Дануся.

— Коли б тебе яка-небудь хвороба не напала абощо... Хай тебе господь береже від усякої лихої пригоди... Мусиш їхати до Спихова, знаю... Гей!.. Дякувати господу святому й милостивій пані, що ти вже моя — бо шлюбу ніяка людська сила не зламає.

Але тому що вінчання відбулося вночі й таємно, а незабаром мала статися розлука, якийсь дивний смуток часом огортав Збишка і всіх інших. Розмова раз у раз обривалась. Час від часу вогонь в каміні пригасав, і обличчя присутніх поринали в темряву.

Ксьондз Вишонек підкидав у жар дров, і коли в сирому поліні щось пищало, він казав:

— Чого ти хочеш, стражденна душе?

Йому відповідали тільки цвіркуни. Дрова розгорялись, і полум'я видобувало з темряви безсонні обличчя, відбивалося в новому панцері пана де Лорша й освітлювало білу сукню й безсмертники на голові у Данусі. Собаки на дворі знов почали гавкати.

І в міру того як спливали нічні години, все частіше заходило мовчання, і княгиня, нарешті, сказала:

— Боже мій милий! Хіба ж так має бути після вінчання? Краще б піти спати, але коли вже нам треба сидіти до ранку, то хоч заграй нам, квітонько, останній раз перед від'їздом — мені і Збишкові.

Дануся була стомлена і сонна, отже зраділа, що змогла хоч чим-небудь себе підбадьорити, схопилася, принесла лютню й сіла коло Збишкового ліжка.

— Що ж вам заграти? — спитала вона.

Що? —сказала княгиня.— А що ж, як не ту пісню, котру ти співала в Тинці, коли тебе вперше побачив Збишко!

Ого! Пам'ятаю і до смерті не забуду,— сказав Збишко.— Як почую бувало де-небудь цю пісню, то аж сльози з очей покотяться.

— То я заспіваю,— мовила Дануся.

І вона почала бренькати на лютні, потім, як завжди, підвела голівку вгору й заспівала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину

"Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!.."

Але раптом голос її обірвався, губи затремтіли, а з-під сплющених повік на щоки покотилися нестримні сльози. Вона якийсь час намагалась стримати їх, але не змогла й заридала — як тоді, коли останній раз співала Збишкові в краківській в'язниці, гадаючи, що йому на другий день зітнуть голову.

— Данусю! Що з тобою, Данусю? — питав Збишко.

Чого ти плачеш? Яке ж це весілля! — вигукнула княгиня.— Чого?

Не знаю, — ридаючи, відповіла Дануся.— Чогось мені так сумно... так жаль!.. Збишка і вас, пані...

Всі занепокоїлись і почали її втішати, що їде вона ненадовго і що, певне, ще на різдвяні свята приїде з Юрандом до Цеханова. Збишко знов обійняв її, пригорнув до себе й цілував у заплакані очі, проте якась тривога залишилася в серцях у всіх, і в тій тривозі минали нічні години.

Раптом, у дворі так несподівано залунав різкий звук, що всі аж здригнулися. Княгиня схопилася з лави й вигукнула:

— Боже мій! Це колодязні журавлі! Вже напувають коні!

Ксьондз Вишонек виглянув у вікно, в якому вже сіріли скляні кульки.

— Ніч уже минає, настає, день. Ave Maria, gratia plena...

Він вийшов з кімнати і, повернувшись через деякий час, сказав:

— Розвидняється, але день буде хмурний. То Юрандові люди напувають коні. Час тобі в дорогу збиратися, небого!..

Почувши це, княгиня й Дануся голосно заплакали й разом із Збишком почали голосити та приказувати, як приказують прості люди, коли їм доводиться розлучатись. В тому голосінні вчувалося щось обрядове, це був напівплач, напівспів, що плине з простих душ так само природно, як сльози з очей.

Гей, не поможе нам уже ридання, Бо прощаємось, моє кохання. Вже ридання не поможе, Бо прощаємось, небоже, Прощаємось — гей!..

Збишко останній раз пригорнув Данусю до грудей і тримав довго, поки йому стало духу і поки княгиня не одірвала її від нього, щоб одягти в дорогу.

Тимчасом зовсім розвиднілось. В домі вже всі повставали й почали поратись. До Збишка зайшов зброєносець чех довідатись про здоров'я й дістати накази.

— Присунь ліжко до вікна,— сказав йому рицар. Чех зробив це легко, але здивувався, коли Збишко наказав йому відчинити вікно. Проте він виконав і цей наказ, тільки вкрив пана своїм кожухом, бо надворі було, холодно і хмурно, йшов м'який лапатий сніг...

Збишко дивився в вікно: на подвір'ї крізь густий сніг видно було санки, а круг них — на кудлатих І па-, руючих конях сиділи Юрандові люди. Всі були озброєні, а в деяких поверх кожухів були панцери, в яких, відбивався блідий і хмурний світанок. Ліс майже цілком закрило сніговою запоною, насилу можна було, побачити пліт і ворота.

Дануся ще раз вбігла в Збиткову кімнату, вже закутана в кожушок та лисячу шубу; вона ще раз обняла його за шию і ще раз сказала на прощання:

— Хоч я і їду, але я твоя.

А він цілував її в руки, в ледве видні з-під лисячого хутра щоки й очі і казав:

— Хай тебе бог береже! Тепер ти моя, моя до смерті!

І коли її знов одірвали від нього, він підвівся, наскільки міг, припав головою до підвіконня і дивився; крізь густий сніг, немов крізь якусь, заслону, він бачив, як Дануся сідала в санки, як княгиня довго тримала її в обіймах, як її цілували придворні панни і як ксьондз Вишонек хрестив її на дорогу. Коли вже мали рушати, вона ще раз обернулася до нього й простягнула руку:

Оставайся з богом, Збишку!

Дай боже побачитись в Цеханові...

Сніг ішов такий густий, немов хотів усе приглушити і приховати, отож останні слова дійшли до них притишені, і обом здалося, що вони перегукуються вже здалека.

XXVI

Після снігових завірюх настали сильні морози й погожі дні. Вдень ліси іскрилися в сонячному промінні, лід скував річки й багна. Ночі були ясні, і мороз так лютував, що в лісі тріщали дерева; птаство зліталося ближче до осель; дороги стали небезпечні від вовків, які збиралися в величезні зграї й нападали не тільки на поодиноких людей, а й на цілі села. Проте людям радісно було в димних хатах біля вогнищ — після холодної зими вони передбачали врожайне літо й весело чекали недалеких різдвяних свят. Князівський лісовий палац обезлюднів. Княгиня з двором і ксьондзом Вишонеком виїхала до Цеханова. Збишкові значно полегшало, але він ще не міг сидіти на коні, тому залишився в палаці разом з своїми людьми, з Сандерусом, із зброєносцем чехом та з місцевими слугами, за якими наглядала статечна шляхтянка, що виконувала обов'язки господині.

Душа рицаря рвалася до молодої дружини. Правда, для нього була незмірною втіхою думка, що Дануся вже його і що ніяка людська сила неспроможна у нього її відняти, але та сама думка посилювала його тугу. Він цілі дні зітхав, дожидаючи тієї хвилини, коли зможе залишити палац, і міркував, що тоді робити, куди їхати і як здобутися на ласку Юранда. Часом його поймав великий неспокій, але взагалі майбутнє уявлялось йому радісним. Кохати Данусі,ку й трощити шоломи з павиним пір'ям — ось яке мало бути його життя. Збишкові частенько хотілося поговорити про це з чехом, якого він полюбив, але він помітив, що чех, всією душею відданий Ягенці, неохоче розмовляє про Данусю, до того ж, Збишко, зв'язаний таємницею, не міг йому сказати всього, що сталося.

Однак здоров'я його що день, то ставало ліпше. За тиждень до різдва він уперше сів на коня, і хоч відчував, що не міг би зробити цього в панцері, проте підбадьорився. Збишко не сподівався, що скоро може виникнути якась потреба надіти панцер і шолом, але був певний, що в крайньому разі у нього вистачить сили й на це. Щоб згаяти час, пробував у кімнаті підіймати меч, і виходило непогано; виявилось, що сокира для нього ще важка, але Збишко вважав, що коли вхопити топорище обома руками, то він здолає вже махнути нею як слід.

Нарешті за два дні до різдва він наказав вимостити сіном сани, посідлати коні й об'явив чехові, що вони поїдуть до Цеханова. Вірний зброєносець трохи стурбувався, але Збишко сказав йому:

— Це не твоє діло, Гловачу (так він називав його на польський кшталт). Нічого нам робити в цьому палаці, а хоч би я й захворів, то в Цеханові буде кому доглянути. Втім, я поїду не верхи, а в санях, по шию в сіні і під шкурами, а на коня пересяду вже під самим Цехановом.

Так воно й було. Чех уже вивчив свого молодого пана і знав, що не слід йому противитись, а ще гірше вмить не виконати його наказу; і вони через годину вирушили. Коли вже від'їжджали, Збишко побачив, що й Сандерус моститься в сани з своєю скринею.

А ти чого причепився до мене, мов реп'ях до кожуха! — гукнув він до нього.— Ти ж казав, що хочеш у Пруссію.

І справді казав, що хочу в Пруссію,— відповів Сандерус.— Але як же я піду сам-один такими снігами? Перш ніж на небі зійде перша зірка, мене з'їдять вовки, а тут мені нема чого залишатися.