Хрестоносці - Сторінка 60

Нам треба спочити.

І підживитись після довгої дороги, — додав прочанин.

Вони обоє вклонилися Юрандові і вийшли. А він так і залишився сидіти, немов скований сном або мертвий.

За хвилину двері відхилилися, і в них показався Збишко, а за ним ксьондз Калеб.

— Що сказали посланці? Чого вони хочуть? — спитав молодий рицар, наближаючись до Юранда.

Юранд здригнувся, але нічого не відповів, тільки часто закліпав очима, немов прокинувшись від глибокого сну.

— Пане, чи ви не хворі? озвався ксьондз Калеб, який, знаючи Юранда краще за інших, спостеріг, що з ним діється щось дивне.

— Ні,— відповів Юранд.

— А Дануська? — питав далі Збишко.— Де вона і що вам про неї сказали? З чим вони приїхали?

З ви-ку-пом, — спроквола відповів Юранд.

З викупом за Бергова?

За Бергова...

Як то за Бергова? Що з вами?

Нічого...

Але в голосі його було щось таке незвичайне й безпорадне, що їх обох пойняла нагла тривога, тим більше, що Юранд говорив про викуп, а не про обмін Бергова на Данусю.

Боже милосердний! — вигукнув Збишко.— Де Дануся?

— Нема її у хре-сто-нос-ців, нема! —сонним голосом відповів Юранд.

І раптом, як мертвий, звалився з лави на підлогу.

XXXI

Другого дня опівдні посланці хрестоносців бачилися з Юрандом, а через деякий час виїхали, забравши з собою де Бергова, двох зброєносців та кільканадцять інших полонених. Після їх від'їзду Юранд покликав ксьондза Калеба, якому продиктував листа до князя,

де повідомляв, що хрестоносці не викрадали Данусі, але йому вдалося дізнатися, що вона схована, і він сподівається через кілька днів визволити дочку. Те саме він сказав і Збишкові, який з учорашньої ночі не знаходив собі місця від здивування й тривоги. Проте старий рицар не хотів відповідати на жодне його запитання, а сказав терпляче ждати й нічого не починати для визволення Данусі, бо все це було б їй на шкоду. Надвечір він знову зачинився з ксьондзом Калебом, якому спочатку наказав написати заповіт, висповідався й запричастився, а потім покликав до себе Збишка й старого, завжди мовчазного Толіму, що супроводив його в усіх походах і боях, а в мирний час відав у Спихові господарством.

— Ось, — сказав він, звертаючись до старого воїна й підносячи голос, немов говорив до людини, яка недочуває,— чоловік моєї дочки, з якою він одружився при князівському дворі, на що я дав свою згоду. Тому після моєї смерті він має бути тут паном, отже й власником городища, земель, лісів, лугів, людей і всього майна, що є в Спихові...

Почувши це, Толіма дуже здивувався й почав крутити своєю квадратною головою то в бік Збишка, то в бік Юранда; він нічого не сказав, як не говорив ніколи нічого, тільки схилився перед Збишком і легко доторкнувся руками до його колін.

А Юранд говорив далі:

— Заповіт мій записав ксьондз Калеб, а під заповітом є моя воскова печать; ти повинен посвідчити, що чув від мене, і що я наказав, щоб цього молодого рицаря тут слухали так само, як мене. Покажеш йому всю здобич і гроші в скарбниці і будеш йому до смерті вірно служити як у мирний час, так і на війні. Чуєш?

Толіма підніс руки до вух і кивнув головою, потім на знак Юранда вклонився і вийшов, а старий рицар знову звернувся до Збишка й підкреслив:

— Тим, що є в скарбниці, можна розпалити найбільшу жадобу й не одного, а сто бранців викупити. Пам'ятай.

Але Збишко спитав:

— Чому ви вже віддаєте мені Спихов?

— Я віддаю тобі більше, ніж Спихов, — свою дочку.

— І година смерті невідома,—сказав ксьондз Калеб.

Воістину невідома, — з смутком повторив Юранд. — Недавно мене присипало снігом, і хоч бог послав мені порятунок, але колишньої сили вже немає...

Клянусь богом! — вигукнув Збишко.— Щось у вас з учорашнього дня змінилося, і ви більше про смерть, ніж про Данусю, говорите. Клянусь богом!

Повернеться Дануська, повернеться,— відповів Юранд,— над нею милость божа. Але як повернеться... Слухай... Забирай її в Богданець, а Спихов залиш на Толіму... Він людина вірна, а тут погані сусіди. Там їй зашморга на шию не накинуть... там безпечніше...

Чого ж це ви немов з того світу говорите! — вигукнув Збишко;—Що це означає?

— Бо я вже й був наполовину на тім світі, а тепер, мені здається, мене бере якась хвороба. Я турбуюсь про дочку... адже вона у мене єдина. Та ще ти, хоч я знаю, що ти її любиш...

Він замовк і, видобувши короткий меч — мізерикордію, повернув його руків'ям до Збишка:

— Присягни мені ще раз на цьому хресті, що ніколи її не скривдиш і вірно любитимеш...

Очі Збишкові раптом наповнились слізьми. Він умить став навколішки й, поклавши пальця на руків'я, вигукнув:

— Присягаюсь муками господніми, що не заподію їй кривди і буду вірно любити!

— Амінь! — сказав ксьондз Калеб.

А Юранд вклав у піхви мізерикордію й обняв Збишка:

— Ти теж моя дитина...

Потім розійшлися, бо вже була пізня ніч, а вони кілька днів як слід не відпочивали. Проте Збишко другого дня встав на світанку, тому що справді злякався, чи не захворів, бува, Юранд, і хотів дізнатися, як старий рицар провів ніч.

Коло дверей Юрандової кімнати він зустрівся з Толімою, котрий якраз відтіль виходив.

Як там пан? Здоровий? — запитав він. Толіма приклав долоню до вуха і сказав:

Ваша милость щось сказали?

— Я питаю: як себе почуває пан? — повторив Збишко голосніше.

328

Пан поїхав.

Куди?

Не знаю. В панцері...

XXXII

На світанку, коли вже стали вирізнятися засніжені дерева, кущі та вапнякові брили, подекуди розкидані на полі, найнятий провідник, що йшов поруч з конем Юранда, сказав:

Дозвольте мені відпочити, пане рицарю, бо я аж засапався. Зараз відлига й туман, але вже. недалеко...

Доведеш мене до шляху, а потім вернешся,— відповів Юранд.

Шлях буде праворуч за ліском, аз пагорка вже побачите й замок.

Сказавши це, хлоп почав грітися, ляпаючи себе руками попід пахви, потім сів на камені, бо від тієї роботи ще більше засапався.

— А не знаєш, комтур у замку? — спитав Юранд.

— Де ж йому бути, коли він хворий? — Що ж то за хвороба?,

— Кажуть люди, що його побили польські рицарі,— відповів старий хлоп.

В голосі його відчувалося якесь незадоволення. Він був підданим хрестоносців, але його мазурське серце раділо з переваги польських рицарів.

Через якийсь час провідник додав:

— Наші пани сильні, проте з поляками їм доводиться трудно.

Але він зараз же швидко глянув на рицаря і, щоб упевнитись, що йому нічого не буде за його необачні слова, сказав:

Ви, пане, говорите по-нашому, ви не німець?

Ні, — відповів Юранд, — веди далі.

Хлоп устав і знову пішов поряд з конем. По дорозі він часом діставав з торбини жменю житнього зерна і всипав собі в рот, а коли вгамував перший голод, став розказувати, чому він їсть сире зерно, хоч Юранд, зайнятий власним горем і власними думками, не слухав його.

— Хвалити бога й за це,— говорив хлоп.— Тяжко жити під нашими німецькими панами. Понакладали на мливо такі податки, що бідні люди мусять жувати зерно з половою, як та скотина. А коли знайдуть у якійнебудь хаті жорна, там хлопа скатують, все з обійстя заберуть, навіть жінок і дітей не милують... Не бояться вони ні бога, ні ксьондзів. А вельборського ксьондза, котрий за це їм дорікав, вони посадили на цеп. Ой, тяжко під німцем! Чоловік як розітре пригорщу зерна двома каменями на борошно, то ховає його на святу неділю, а в п'ятницю мусить клювати зерно, як птах. Але хвалити бога й за це, бо як настане переднівок, то й цього не буде... Рибу ловити заборонено... звіра бити теж... Не так, як у Мазовії.

Так скаржився орденський хлоп, говорячи чи то сам до себе, чи до Юранда. Тимчасом вони поминули голе поле, всіяне вкритими снігом вапняковими брилами, й увійшли в ліс, який в ранковому світлі здавався сивим. З лісу тягло гострим вологим холодом. Якби не розвиднілось, Юрандові трудно було б проїхати лісовою стежкою, яка підіймалась трохи вгору й була така вузька, що його величезний бойовий кінь ледве протискався поміж стовбурами дерев. Але лісок незабаром скінчився, й вони опинились на засніженому пагорку, гребенем якого пролягав в'їжджений шлях.

Оце і є дорога, — сказав хлоп, — тепер ви, пане, втрапите й самі.

Втраплю, — відповів Юранд,— вертайся, чоловіче, додому.

І, витягнувши з шкіряної торби, притороченої спереду сідла, срібняка, він подав його провідникові. Хлоп, що звик більше до побоїв, ніж до подарунків від орденських рицарів, схопив срібняка, припав головою до Юрандового стремена й обняв його руками.

— Ой Ісус, Марія! — вигукнув він.— Хай бог віддячить вашій вельможності!

— Оставайся з богом!

— Нехай вам бог помагає. Щитно перед вами. Сказавши це, він ще раз припав до стремена і зник.

Юранд залишився на пагорку сам і дивився в той бік, куди показував селянин, на сіру, вологу запону туману, що закривала перед ним далину. За тією імлою ховався десь той зловісний замок, до якого його штовхали насильство й нещастя. Близько, вже близько! А що буде потім, що має статися, нехай станеться... На цю думку в серці Юранда, поряд з тривогою за Данусю, поряд з готовністю викупити її з ворожих рук хоч би й власною кров'ю, постало нове, нестерпно гірке й ніколи не знане досі почуття приниження. Оце він, Юранд, від імені якого тремтіли пограничні комтури, їхав зараз З їхнього наказу з повинною головою. Той, котрий стільки їх переміг і знищив, тепер сам себе почував переможеним і знищеним. Правда, вони подолали його не на полі бою, не відвагою і рицарською силою, проте він відчував себе переможеним. Це було для нього чимсь таким незвичним, що йому здалося, ніби весь світ перевернувся. .Він їхав упокоритись хрестоносцям, він, що готовий був один стати проти всього Ордену, якби йшлося не про Данусю. Хіба не траплялося, що поодинокий рицар, вибираючи між смертю і ганьбою, кидався на ціле військо? А він почував, що і його, може, жде ганьба, і на цю думку серце його так вило від болю, як виє вовк, що відчув у собі стрілу.

Але це був чоловік, який мав не тільки залізне тіло, а й залізну душу. Він умів ламати інших, умів ламати й себе.

"Я не зрушу з місця,— подумав він,— поки не вгамую в собі гніву, яким можу занапастити, а не врятувати свою дитину".

І він одразу став на боротьбу з своїм гордим серцем, з своєю люттю й жадобою бійки. Коли б хто-небудь побачив його на цім пагорку, озброєного, нерухомого, на величезному коні, міг би подумати, що то якийсь вилитий з заліза велетень, і не подумав би, що цей нерухомий рицар провадить в цю хвилину найзапеклішу боротьбу з усіх тих, які йому доводилось провадити в своєму житті.