Хрестоносці - Сторінка 62

Юранд був витривалішим за інших, отож, незважаючи на голод, що давно вже дошкуляв йому, та на мороз, що доймав його крізь вкритий панцером кожух, він вирішив ждати, хоч би мав і сконати під цією брамою.

Проте вже вночі він раптом почув, як позад нього під чиїмись ногами заскрипів сніг.

Він оглянувся: від міста до нього йшло шестеро озброєних списами й алебардами людей, а всередині між ними, підпираючись мечем, ішов сьомий.

"Може, їм відчинять браму, і я в'їду з ними,— подумав Юранд.— Брати мене силою або вбивати вони не захочуть, бо їх мало. А коли б вони напали на мене, це означало б, що хрестоносці не додержали слова, і тоді горе їм!"

Подумавши так, він узяв сталеву сокиру, яка висіла коло сідла, важку навіть для обох рук звичайної людини, і рушив до них.

Але вони й не думали нападати на нього. Навпаки, кнехти зараз же встромили в сніг ратища списів та алебард, а тому що ніч була не зовсім темна, Юранд спостеріг, що зброя трохи тремтіла в їхніх руках.

Сьомий, що здавався старшим, квапливо простягнув вперед ліву руку і спитав:

Рицарю, ви Юранд із Спихова?

Я...

Хочете вислухати, з чим мене до вас прислали?

Я слухаю.

— Могутній і побожний комтур де Данфельд наказав повідомити вас, пане, що поки ви не злізете з коня, брами вам не відчинять.

Юранд якийсь час залишався нерухомим, потім зліз з коня, до якого одразу підскочив один із списарів.

— І зброю ви повинні нам віддати,—знову озвався чоловік з мечем.

Юранд завагався. А що, коли вони кинуться на нього, беззбройного, й заріжуть, як звіра? Що, коли схоплять і вкинуть у підземелля? Проте подумав, що в такому разі їх прислали б більше. Коли б вони навіть кинулись на нього, то панцера одразу не проб'ють, а в цей час він міг би вирвати зброю у найближчого й перебити всіх, перш ніж прибіжить допомога. Вони ж таки його знали!

"А коли б вони захотіли виточити з мене кров,— подумав він,— то я ж для цього й приїхав".

Подумавши так, він кинув поперед себе сокиру, потім меч, далі мізерикордію і чекав. Вони все це підхопили, потім чоловік, який говорив з ним, одійшов на кільканадцять кроків, зупинився і сказав зухвалим, підвищеним голосом:

— За всі заподіяні Орденові кривди ти мусиш, з наказу комтура, надіти на себе оцього рядняного мішка, якого ми тобі залишимо, прив'язати мотузком до шиї піхви від меча і смиренно чекати коло брами, поки комтур не зласкавиться наказати, щоб її відчинили.

За хвилину Юранд залишився сам у темряві й тиші. На снігу перед ним чорнів покутницький мішок і вірьовка, а він довго стояв, відчуваючи, що в душі його щось розривається, ламається, що він конає і вмирає, і що за якийсь час він уже не буде рицарем, не буде Юрандом із Спихова, а буде жебраком, невільником без імені, без слави, без честі.

І минуло ще чимало часу, перш ніж він наблизився до покутницького мішка й почав говорити:

— Як же я можу інакше зробити? Ти, господи, знаєш: коли я не зроблю всього, що мені наказують, то вони задушать невинну дитину. Знаєш і те, що задля власного життя я б цього не зробив! Гірка річ ганьба!.. Ой, гірка!.. Але й тебе перед смертю ганьбили. Ну, що ж, во ім'я отця і сина...

Він нахилився й надів на себе мішка, в якому були попрорізувані діри на голову й на руки, потім почепив собі на шию піхви на мотузку й поплентався до брами.

Вона була зачинена, але йому тепер було вже однаково, чи її відчинять зараз, чи пізніше. Замок поринув у нічне безгоміння, тільки сторожа часом перегукувалась на наріжних вежах. Високо в одному з вікон вежі коло брами світилося світло, в інших було темно.

Нічні години минали одна за одною, на небо підбився серп молодика й освітив похмурі стіни замка. Настала така тиша, що Юранд міг би чути, як б'ється його власне серце. Але він задубів, закам'янів, немов з нього вийняли душу, і вже не розумів, що з ним діється. У нього залишилась тільки єдина думка — що він перестав бути рицарем, Юрандом із Спихова, а хто він тепер — не знав... Інколи йому ввижалося, що від тих повішаних, яких він бачив уранці, до нього тихо по снігу йде смерть...

Раптом він здригнувся й опам'ятався:

— Господи милосердний! Що ж це таке?!

З високого віконця на вежі коло брами залунали спочатку ледве чутні звуки лютні. Їдучи до Щитна, Юранд був певний, що Данусі в замку немає, і от ці звуки лютні вночі одразу збурили його серце. Йому здалося, що він впізнає ці звуки і що це грає саме вона — його єдина кохана донька... Він упав навколішки, склав руки, як на молитву, і, тремтячи, мов у гарячці, слухав.

І от напівдитячий і, здавалось, невимовно сумний голос почав співати:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Юранд хотів озватися, викрикнути кохане ім'я, але слова застрягли в горлі, немов його стиснув залізний обруч. Раптова хвиля болю, сліз, туги й горя піднялася в його грудях, він кинувся обличчям у сніг і в захваті почав волати до неба, наче проказував подячну молитву:

— О господи! Значить, я чую ще мою дитину!

О Ісусе!..

І ридання потрясли його могутнє тіло.

А вгорі тужливий голос співав далі серед нічної

тиші:

Полетіла б, сіла

У Шльонську на тину:

— Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!..

Вранці товстий бородатий німецький кнехт почав штовхати ногою в стегно рицаря, що лежав під брамою.

— Вставай, собако!.. Брама відчинена, і комтур наказав тобі стати перед ним.

Юранд немов пробудився від сну. Не вхопив кнехта за горло, не роздавив його в своїх залізних руках, обличчя його було спокійне і майже покірне; встав і, не мовивши ні слова, пішов за солдатом у браму.

І як тільки пройшов її, за ним почувся брязкіт ланцюгів і підйомний міст почав підійматися вгору, а в самій брамі опустилися важкі залізні грати...

І

Опинившись у дворі замка, Юранд спочатку не знав, куди йти, бо кнехт, який провів його через браму, залишив його й пішов до стаєнь. Правда, біля мурів поодинці й купками стояли солдати, але обличчя їх були такі зухвалі, а погляди такі глузливі, що рицареві легко було догадатись: вони не покажуть йому дороги, а коли й відкажуть на запитання, то хіба грубістю або образою.

Декотрі сміялися, тикаючи на нього пальцями; інші, як і вчора, почали кидати снігом. Нарешті він помітив більші з-поміж інших двері, над якими на камені було вирізьблене розп'яття, і попрямував до них, вважаючи, що коли комтур і старшина перебувають в іншій частині замка або в інших кімнатах, то мусить же хтось завернути його з хибного шляху.

Так воно й сталося. В ту мить, коли Юранд наблизився до дверей, вони раптом відчинилися, і з них вийшов юнак з голеною, як у кліриків, головою, але в світській одежі, й запитав:

Ви, пане, Юранд із Спихова?

Так.

— Побожний комтур наказав мені провести вас. Ідіть за мною.

Юнак повів його через великі склеписті сіни до сходів. Перед сходами він затримався й, оглянувши Юранда з ніг до голови, знову запитав:

— При вас нема ніякої зброї? Мені наказано вас обшукати.

Юранд підняв руки вгору, щоб провідник міг добре оглянути всю його постать, і відповів:

— Вчора я віддав усе.

Провідник стишив голос і майже пошепки сказав:

— Тоді остерігайтеся вибухнути гнівом, бо над вами сила й насильство.

— Але також і воля божа,— відповів Юранд. Сказавши це, він уважно подивився на провідника

і, спостерігши в його обличчі щось схоже на жалість і співчуття, сказав:

— В твоїх очах, юначе, видно порядність. Чи даси ти мені щиру відповідь на моє запитання?

— Швидше, пане,— відповів провідник.

Чи віддадуть вони, мою дитину в обмін за мене? Хлопчак здивовано звів брови:

То це ваша дитина тут?

Дочка.

Ота панна в вежі над брамою?

— Так. Вони обіцяли відпустити її, коли я сам віддамся їм в руки.

Провідник зробив знак рукою, що нічого не знає, але на обличчі його позначилися неспокій і сумнів. А Юранд спитав ще:

Чи правда, що її стережуть Шомберг і Маркварт?

Цих братів немає в замку. А ви, пане, визвольте її перш, ніж видужає староста Данфельд.

Почувши це, Юранд затремтів, проте вже не мав часу ні про що питати, бо вони підійшли до залу на другому поверсі, де Юранд мав стати перед щитнинським старостою. Відчинивши двері, юнак одійшов назад до сходів.

Рицар із Спихова увійшов і опинився в просторій темній кімнаті, тому що скляні, оправлені в свинець кульки пропускали мало світла, а зимовий день був хмурний. Правда, в другому кінці кімнати в великому каміні горів вогонь, але сирі поліна давали мало полум'я. Аж через деякий час, коли очі Юранда звикли до сутінків, він помітив у глибині кімнати стіл і за ним рицарів, а поза ними цілий гурт оружних зброєносців та кнехтів, поміж якими замковий блазень держав на ланцюгу ручного ведмедя.

Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м'якого сукна, з легкими мечами при боці — радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.

Довгий час тривало мовчання; хрестоносці хотіли навтішатися виглядом воїна, якого вони досі боялись і який тепер стояв перед ними з опущеною на груди головою, одягнений у покутницький рядняний мішок, з мотузком на шиї, на якому висіли піхви меча.

Вони, видно, хотіли, щоб приниження Юранда бачило якнайбільше людей, тому що крізь бічні двері, які вели до інших кімнат, заходив, хто хотів, і незабаром майже половина залу наповнилась озброєними людьми. Всі вони з незмірною цікавістю споглядали Юранда, голосно розмовляли й робили про нього всілякі зауваження. А він, зваживши це, пройнявся надією і подумав: "Якби Данфельд не хотів додержати обіцянки, то не скликав би стільки свідків".

Тимчасом Данфельд махнув рукою, щоб присутні замовкли, і дав знак одному із зброєносців, який підійшов до Юранда і, схопивши рукою за мотузок, що обвивав шию, підтягнув його на кілька кроків ближче до стола.

Данфельд з тріумфом глянув на присутніх і сказав:

Дивіться, як могутність Ордену перемагає злість і пиху.

Дай боже, щоб так було завжди! — відповіли присутні.

На хвилину знов усі замовкли, потім Данфельд звернувся до бранця:

— Кусав ти Орден, як скажений пес, тому бог дав, що тепер, як пес, стоїш перед нами з мотузком на шиї, ждучи пощади і змилування.

— Не рівняй мене з псом, комтуре, — відповів Юранд, — цим ти применшуєш честь тих, хто зі мною бився й поліг від моєї руки.

Почувши це, озброєні німці загомоніли: невідомо було, чи їх розгнівила сміливість відповіді, чи вразила її слушність.

Але комтурові не сподобався такий поворот розмови, і він сказав:

— Дивіться, він ще й тут плює нам у вічі своєю гордістю й пихою.

А Юранд, піднявши руки вгору, як людина, котра закликає в свідки небо, відповів, киваючи головою:

— Бог свідок, що моя гордість залишилась за брамою вашого замка.