Хрестоносці - Сторінка 70

А ці четверо оберуть ще одного, який буде у них головою, і як вони всі вирішать, так і буде.

На цьому нарада скінчилася, після чого Збишко попрощався з князем, бо незабаром треба було вирушати в дорогу. Але перед тим, як мали розходитись, досвідчеиий Миколай з Длуголясу, який добре знав хрестоносців, одвів Збишка вбік і запитав:

— А свого слугу чеха візьмеш з собою до німців?

— Звісно, що він мене не покине. А хіба що? Жаль мені його. Хлопець він хоч куди, але слухай, що я тобі скажу: ти з Мальборга благополучно виїдеш, хіба що викличеш якогось дужчого за себе, а він напевне загине.

— Чому?

— Бо псявіри-хрестоносці обвинувачували його в тому, що він зарізав де Фурсі. Повинні були писати про його смерть магістрові й напевне написали, що чех пролив його кров. Цього йому в Мальборзі не подарують. Чекає на нього суд і помста, то як же ти переконаєш магістра в його невинності? До того ж він викрутив руку Данфельдові, який був родичем великого шпитальника. Шкода мені твого зброєносця, і, повторюю, якщо він поїде, то по свою смерть.

— Не поїде по смерть, бо я залишу його в Спихові. Проте сталося інакше, бо трапились події, через які

чех не залишився в Спихові. Збишко і де Лорш вирушили з своїм почтом другого ж дня вранці. Де Лорш, якого ксьондз Вишонек звільнив від обітниці, даної Ульріці де Ельнер, їхав щасливий і весь час думав про вроду Ягенки з Длуголясу, тому мовчав; а Збишко, не мігши з ним говорити про Данусю через те, що вони погано розуміли один одного, розмовляв з Главою, який досі нічого не знав про подорож до хрестоносців.

Їдемо до Мальборга,— сказав Збишко,— а коли я повернуся, бог його знає... Може, скоро, може, весною, може, за рік, а може, й зовсім не повернуся, розумієш?

Розумію. Ваша милость їде, мабуть, для того, щоб викликати тамтешніх рицарів. І слава богу, бо у кожного ж рицаря є зброєносець.

Ні,— відказав Збишко.— Не за тим я їду, щоб їх викликати, хіба, може, сама по собі нагода трапиться, а ти зовсім не поїдеш, а залишишся вдома, в Спихові.

Почувши це, чех спочатку дуже зажурився й почав жалісно нарікати, а потім просити молодого рицаря, щоб узяв і його з собою.

— Я присягнув, що не залишу, вашої милості, присягнув хрестом і честю. А коли б вашу милость спіткала якась лиха пригода, як би я показався на очі моїй пані в Згожелицях? Я їй присягнув, пане! Змилуйтеся ж надо мною, щоб я не зганьбив себе перед нею.

А не присягав ти їй, що будеш мене слухати? — запитав Збишко.

Як же ні! В усьому, тільки не в тому, щоб піти від вас геть. Якщо ваша милость оджене мене, то я поїду віддалік, щоб в разі потреби бути під рукою.

Я тебе не відганяю і не віджену, — відповів Збишко. — Але який же я був би твій пан, коли б не міг тебе нікуди послати або відчепитися від тебе хоч би на один день? Не будеш же ти стояти на до мною, як кат над доброю душею! А щодо бійки, то як же ти мені поможеш? Не кажу на війні, бо на війні люди б'ються гуртом, але не будеш же ти за мене битися на герці. Якби Ротгер був дужчий за мене, то не на наших санях був би його панцер, а мій на його санях. До того ж знай, що мені там з тобою буде гірше і що ти можеш накликати на мене небезпеку.

— Як так, ваша милость? ...

І Збишко розповів йому те, що чув від Миколая з Длуголясу: що комтури не можуть взяти на себе вбивства де Фурсі, отже, обвинуватили його й переслідуватимуть помстою.

— А якщо вони тебе схоплять,— закінчив він,— то можеш і головою наложити.

Почувши це, чех спохмурнів, бо розумів, що то правда, але мимоволі ще правив своєї:

Та тих же, що мене бачили, вже й на світі нема, бо одних, як кажуть, побив старий пан із Спихова, а Ротгера — ваша милость.

Тебе бачили слуги, котрі їхали недалеко від них, та живий ще і старий хрестоносець, який, напевне, сидить зараз у Мальборзі, а як не сидить, то приїде, бо його, дасть бог, викличе магістр.

На це вже нічого було відповісти, і вони аж до Спихова їхали мовчки. Там застали всіх у бойовій готовності, бо старий Толіма сподівався, що або хрестоносці нападуть на городище, або Збишко, повернувшись, поведе їх рятувати старого пана. На всіх переходах через багна і в самому городищі чатувала сторожа. Хлопи були озброєні, і тому, що звикли до війни, охоче ждали німців, сподіваючись на багату здобич. У замку

Збишка і де Лорша прийняв ксьондз. Калеб і зараз же після вечері показав їм пергамент з печаттю Юранда, н якому він власноручно записав заповіт рицаря із Спихова,

Він мені диктував його, — сказав ксьондз, — тієї ночі коли вирушив до Щитна. Видно, і не сподівався повернутись

А чому ж ви нічого не сказали?

Не сказав нічого тому, що він розповів мені про свій намір на сповіді, Упокій господи його душу, царство йому небесне...

— Не проказуйте за його упокій молитви. Він ще живий. Знаю це зі слів хрестоносця Ротгера, з яким бився я при князівському дворі. Був між нами суд божий, і я його забив.

— Тим більше Юранд не повернеться... Хіба що господь поможе!..

— Я їду з оцим рицарем, щоб вирвати його з їхніх

рук.

— Мабуть, ти не знаєш, які у хрестоносців руки. Я їх знаю. Бо перш ніж Юранд прихистив мене в Спихові, я п'ятнадцять років був у їхньому краю. Один бог може врятувати Юранда.

І може помогти нам.

Амінь.

Потім ксьондз розгорнув пергамент і став читати. Юранд заповідав усі свої землі й усе майно Данусі і її нащадкам, а якщо вона помре бездітною — її чоловікові, Збишкові з Богданця. Наприкінці він доручав виконати його волю князеві? "Аби князь, коли в заповіті щось не узгоджено з законом, надав йому законної чинності". Цей кінець доданий був для того, що ксьондз Калеб знався тільки на канонічному праві, а сам Юранд, бувши зайнятий виключно війною,— тільки на рицарському. Прочитавши заповіт Збишкові, ксьондз Калеб прочитав його потім старшим воїнам спиховської залоги, які тут-таки визнали молодого рицаря за свого дідича й обіцяли йому коритися.; .

Вони гадали, що Збишко відразу поведе їх рятувати старого пана, і раділи з цього, бо в грудях їх билися суворі, войовничі й віддані Юрандові серця. Тому вони засмутилися, дізнавшись, що молодий пан залишає їх удома, а сам вирушає до Мальборга лише з невеликим загоном — і то не воювати, а скаржитись. Їх смуток поділяв і чех Гловач, хоч, з другого боку, радий був такому значному збільшенню Збиткового майна.

— Ех, кому вже була б утіха,— сказав, він,— то це старому панові з Богданця! Він зумів би тут дати всьому лад! Бо що таке Богданець порівняно з таким маєтком!

Збишка раптом пойняла велика туга за дядьком, як поймала часто, особливо в трудні й тяжкі моменти, і він, не довго думавши, сказав зброєносцеві:

Чого ти маєш тут марно сидіти? Поїдеш до Богданця, повезеш листа.

Якщо не поїду з вашою милостю, то краще мені їхати туди! — зрадів чех.

— Поклич ксьондза Калеба, нехай як слід напише про все, що тут сталося, а листа дядькові прочитає пробощ з Кшесні або абат, якщо він є в Згожелицях.

Але, сказавши це, він провів рукою по молодих вусах і промовив, немов сам до себе:

— Еге ж! Абат!..

І перед його очима одразу промайнула Ягенка — синьоока, чорноволоса, гарна, як лань, з слізьми в очах! йому зробилося трохи ніяково, він якийсь час тер долонею лоба, потім сказав:

— Звісно, дівчині буде сумно, але не гірше, ніж мені.

Тимчасом прийшов ксьондз Калеб і сів писати листа. Збишко докладно диктував йому все, що трапилось з того часу, як він прибув до лісового палацу. Він нічого не проминув, бо розумів, що старий Мацько, добре в усьому розібравшись, кінець кінцем буде радий. Справді, Богданця навіть порівняти не можна було із Спиховом — великим і багатим володінням, а Збишко знав, що для Мацька це було найголовніше.

Коли після довгих трудів лист був написаний і запечатаний, Збишко знову покликав зброєносця, вручив йому листа і сказав:

— А може, повернешся сюди з дядьком? Я був би дуже радий цьому.

Але чех був чимось збентежений, він длявся, переступав з ноги на ногу й не відходив, поки молодий рицар не озвався до нього:

— Коли маєш казати ще щось, то кажи.

— Хотів би, ваша милость... — відповів чех, —хотів би, значить, ще запитати, що маю говорити людям?

— Яким людям?

— Ну, не в Богданці, а навколишнім... Вони ж також захочуть знати.

Збишко, що вирішив ні з чим не критися, глянув на нього і сказав:

— Ти турбуєшся не про людей, а про Ягенку із Згожелиць.

Чех почервонів, потім трохи зблід і відповів: — Про неї, пане.

— А звідки ти знаєш, чи не вийшла вона заміж за Чтана з Рогова або за Вілька з Бжозової?

— Панянка не вийшла ні за кого, — рішуче відповів зброєносець.

Абат міг наказати їй вийти.

Абат слухає панянку, а не вона його.

— То чого ж ти хочеш? Кажи їй правду так само, як усім іншим.

Чех уклонився і вийшов трохи сердитий.

— Дай боже, — казав він сам до себе, маючи на увазі Збишка, щоб вона тебе забула. Дай їй боже ще кращого за тебе. Але якщо не забула, то скажу їй, що ти жонатий, тільки без жінки, і що швидше овдовієш, ніж ляжеш з нею на постіль.

Зброєносець прив'язався до Збишка, жалів і Данусю, але над усе любив Ягенку, і з того часу, як довідався в Цеханові про одруження Збишка, носив у серці гіркоту й біль.

— Дасть бог, ти раніш овдовієш! — повторив він. Але далі йому прийшли до голови інші і, мабуть, приємніші думки, бо, йдучи до коней, він промовив:

— Слава богу, хоч у ноги їй поклонюся. Тимчасом Збишко рвався в дорогу й нетерпеливився:

тому що у нього не було іншої роботи, вій просто мучився, весь час думаючи про Данусю і Юранда. Але треба було залишитися в Спихові хоч би переночувати, щоб дати можливість відпочити панові де Лоршеві та приготуватися в далеку дорогу. Він і сам був надмірно стомлений поєдинком, дорогою, безсонням та горем. Була вже пізня ніч, коли він кинувся на тверду Юрандову постіль, сподіваючись хоч трохи заснути. Проте не встиг і склепити очей, як у двері до нього постукав Сандерус і, вклонившися, сказав:

— Пане, ви врятували мені життя, і коло вас мені було так добре, як уже давно не бувало. Тепер господь послав вам великий маєток, і ви стали багатші, ніж були, та й скарбниця спиховська не порожня. Дайте мені, пане, скільки ваша ласка, грошей, і я піду в Пруссію, від замка до замка, може, чимось прислужуся вам..

В першу хвилину Збишко хотів був вигнати його з кімнати, але, подумавши, видобув з дорожньої грошової торби чималу калитку, кинув йому і сказав;

Бери і йди! Якщо ти шельма — обдуриш, якщо чесна людина — прислужишся.

Як шельма, я обдурю, пане,— сказав Сандерус,— тільки не вас, а чесно прислужуся — вам.

VII

Зігфрід де Леве саме мав виїжджати до Мальборга, коли поштовий слуга несподівано приніс йому листа від Ротгера з вістями з мазовецького двору.

Ці вісті до глибини душі схвилювали старого хрестоносця.