Хрестоносці - Сторінка 68

Сокира в руках, німця ходила важче, а щит рухався повільніше. З-під панцера видно було його ноги, довгі, але кволі й не такі пружні, як сильні ноги чеха. Чех напав так нестримно, що ван Кріст з самого початку мусив відступати. Одразу стало видно, що один із супротивників налетів на другого, як буря, що один напирає, натискає, тне, як блискавка, а другий, відчуваючи над собою смерть, тільки обороняється, щоб якось віддалити від себе страшну мить. Так воно й було насправді. Цей хвалько, який взагалі ставав на бій лише тоді, коли вже не було іншого виходу, зрозумів, що зухвалі й необачні його слова привели до боротьби з страшним силачем, якого він повинен був уникати, як своєї погибелі; і тепер, коли німець відчув, що кожен удар супротивника міг би звалити вола, він остаточно злякався. Він навіть забув, що недосить відбивати удари щитом, а треба їх і завдавати. Бачив над собою зблиски сокири й гадав, що кожен з них — останній. Підставляючи щит, мимоволі заплющував очі з почуттям страху та сумніву, чи розплющить їх ще раз. Зрідка він сам завдавав удару, не сподіваючись дістати супротивника, і тільки все вище підіймав щит над головою, щоб ще і ще раз захиститись.

Нарешті він почав знесилюватись, а чех бив та й бив усе дужче. Як під високої сосни під сокирою лісоруба відскакують великі тріски, так під ударами чеха почали крушитися й відпадати шматки панцера німецького зброєносця. Верхній край щита прогнувся і тріснув, нараменник з правого плеча з перерубаним і вже закривавленим ременем упав на землю. Волосся на голові ван Кріста наїжилось — і його пойняв смертельний жах. Він з усієї сили вдарив ще раз і другий по щиту чеха, але впевнившись нарешті, що від страшної сили супротивника немає порятунку і що врятувати його може тільки якесь незвичайне зусилля, раптом усією вагою тіла й панцера кинувся під ноги Глави.

Вони обидва впали на землю й почали боротися, качаючись і перевертаючись на снігу. Але чех незабаром опинився зверху, якусь хвилину ще перемагав відчайдушні зусилля супротивника, нарешті придавив коліном залізну Сітку на його животі й витягнув з-за паска коротку тригранну мізерикордію.

— Змилуйся! — тихо прошепотів ван Кріст, дивлячись чехові в очі.

Але той замість відповіді витягнувся на ньому, щоб легше дістати руками до його шиї, і, розрізавши під підборіддям ремінну застібку, двічі вдарив невдаху в горло гостряком у напрямі грудей.

Очі ван Кріста закотилися під лоб, руки й ноги засовались по снігу, немов зчищаючи з нього попіл, а за хвилину він витягнувся й завмер, тільки ще видималися запінені червоною піною губи та цівкою била з горла кров.

Чех устав, обтер об одяг німця мізерикордію, підняв сокиру і, спершись на неї, почав спостерігати тяжчу й упертішу бійку, свого рицаря з братом Ротгером.

Західні рицарі в той час уже звикли до вигід і розкоші, тимчасом як дідичі в Малопольщі, Великопольщі та в Мазовії жили ще суворим і простим життям, через що навіть у чужих і неприязних до них людей викликали подив фізичною силою та витривалістю в усякій праці. Тому й зараз всім здавалося, що Збишко переважає хрестоносця міццю рук і ніг, так, само як зброєносець переважав ван Кріста, але здавалося також, що він, як молодший, поступається перед Ротгером вправністю.

В усякому разі Збишкові пощастило в тому, що супротивник вибрав для бою сокири, тобто зброю, якою не можна було фехтувати. Коли б вони билися на довгих або коротких мечах, де треба було знати різні прийоми боротьби та захисту, німець мав би значну перевагу. Проте і Збишко, і глядачі з рухів та орудування щитом і так зрозуміли, що перед ними небезпечний і досвідчений супротивник, який, очевидно, не вперше виступає в боротьбі цією зброєю. На кожен удар Збишка Ротгер підставляв щита, і в ту мить, коли сокира спадала на нього, трохи відтягав його назад, через що найсильніший розмах втрачав силу й не міг. ні розрубати, ні розтрощити гладенької поверхні. Він то задкував, то наступав, роблячи це спокійно, але так швидко, що ледве можна було добачити його рухи. Князь злякався за Збишка, а обличчя рицарів спохмурніли, бо їм здалося, що німець ніби навмисне грається з супротивником. Інколи він навіть не підставляв щита, але в ту мить, коли Збишко завдавав удару, робив півоберта вбік так, що лезо сокири розтинало лише повітря. Це було найстрашніше, бо Збишко міг втратити рівновагу й упасти, і тоді загибель його була б неминуча. Чех, що стояв над зарізаним Крістом і спостерігав бійку, також занепокоївся й подумав: "Клянусь, якщо пан загине, то гепну німця обухом межи плечі так, що він тут і простягнеться".

Проте Збишко не падав: він мав надзвичайно сильні ноги і, широко розставляючи їх, міг втримати на кожній з них всю вагу тіла й силу розмаху.

Ротгер одразу зрозумів це, і глядачі помилялися, думаючи, що він з супротивником грається. Навпаки, після перших ударів, коли, незважаючи на все уміння відтягати щит, рука ного затерпла, він зрозумів, що з цим юнаком йому буде не легко, й коли не звалить його якимось хитрим способом, то боротьба може бути довга й небезпечна. Ротгер сподівався, що після удару в повітря Збишко впаде на сніг, але коли цього не сталося, він почав непокоїтись. З-під сталевого козирка він бачив стиснуті губи й поменшені ніздрі супротивника, а часом блискучі очі, і гадав, що від запалу той захопиться, забуде про пильність і, засліплений, більше думатиме про те, щоб завдавати ударів, ніж про те, щоб боронитися, Та він помилився і в цьому, Збишко не вмів ухилятись від ударів півобертом, але не забував про щит і, підіймаючи сокиру, не відкривав себе більше, ніж потрібно. Увага його подвоїлась, і, впевнившись у досвідченості і вправності супротивника, він не тільки не захоплювався, але став ще більше зосередженим і обережним, його щораз страшніші удари стали обміркованіші — і це вже була не запальність, а холодна упертість.

Ротгер, який брав участь не в одній війні і не в одному загальному бою і герці, з досвіду знав, що бувають люди, як хижі птахи, створені для боротьби й особливо обдаровані природою, вони ніби чуттям угадують все те, що іншим дається цілими роками вправ, і одразу збагнув, що має діло з одним із таких. Вже з перших ударів Ротгер зрозумів, що в цьому юнаку є щось яструбине, а яструб у своєму супротивнику бачить лише здобич і думає тільки про те, як би її схопити пазурами. Знаючи свою силу, він також спостеріг, що Збишко за нього дужчий, і якщо він, Ротгер, знесилиться раніш, ніж завдасть супротивникові вирішального удару, то боротьба з цим страшним, хоч і менш досвідченим за нього підлітком може скінчитись для нього загибеллю, Подумавши про це, він вирішив битися з найменшою витратою сили, притиснув до себе щит, не дуже наступав і не дуже задкував, обмежив рухи, зібрав усі сили душі й рук для одного вирішального удару і чекав слушної хвилини.

Страшна боротьба надмірно затяглася. На галереях залягла мертва тиша. Лише час від часу лунали дзвінкі або глухі удари лез та обухів об щити. І князеві з княгинею, і рицарям, і придворним паннам знайомі були такі видовища, проте цього разу якесь жахливе почуття ніби кліщами стиснуло серця присутніх. Всі розуміли, що йдеться тут не про виявлення сили, вправності, мужності, що в цій боротьбі набагато більше, ніж звичайно, запеклості, розпачу, невблаганної люті й глибини помсти. З одного боку страшні кривди, любов і безмежний жаль, з другого — честь цілого Ордену й глибока ненависть стали на цьому бойовиську перед судом божим.

Тимчасом блідий зимовий ранок прояснився, сіра запона туману стала прозорою, і сонячне проміння осяяло блакитний панцер хрестоносця і сріблястий міланський — Збишка. Задзвонили в каплиці, і з першими звуками дзвону зграї галок знову зірвалися з замкових дахів, лопочучи крильми й голосно каркаючи, немов раділи, бачачи кров і труп, що нерухомо лежав на снігу. Під час бійки Ротгер раз і другий позирнув на нього й відчув себе страшенно самотнім. Всі очі, що дивилися на нього, були ворожі очі. Всі молитви, побажання й тихі обітниці жіноцтва — були за Збишка. І хоч хрестоносець був цілком певний, що Збитків зброєносець не нападе на нього підступно ззаду, проте близька присутність цієї грізної постаті мимоволі непокоїла його так, як непокоїть людей вигляд вовка, ведмедя чи буйвола на волі. І він не міг подолати цього почуття, тим більше, що чех, спостерігаючи бійку, переходив з місця на місце й опинявся то збоку, то позаду, то спереду, нагинаючись і придивляючись зловісним поглядом крізь шпари в залізному забралі шолома, а часом ніби мимохіть підіймаючи закривавлене лезо сокири. Хрестоносець нарешті почав знесилюватись. Раз за разом він завдав два короткі, але страшні удари, влучаючи в праве плече Збишка, але той відбив їх щитом з такою силою, що топорище захиталося в руці Ротгера, і він мусив швидко відскочити назад, щоб не впасти. І з цього часу він уже тільки відступав. Вичерпувались не тільки його сили, а й спокій і терплячість. Бачачи його відступ, кілька глядачів з тріумфом вигукнули, і це збудило в ньому лють і розпач. Удари сокир почастішали. Піт заливав обох супротивників, а крізь зціплені зуби з грудей їх з хрипом виривалося дихання. Глядачі перестали зберігати спокій, і тепер, раз у раз лунали чоловічі й жіночі вигуки: "Бий його!.. Суд божий! Кара божа! Боже тобі поможи!" Князь махнув кілька разів рукою, щоб вгамувати галас, але не міг нічого вдіяти. Гомін ставав усе голосніший, подекуди на галереях заплакали діти, і, нарешті, коло самої княгині якийсь мододий жіночий голос крізь плач вигукнув:

— За Дануську, Збишку! За Дануську!

Збишко й так знав, що б'ється за Дануську. Він був певний, що цей хрестоносець доклав рук до її викрадення, і б'ючися з ним — бився за її кривду. Але бувши молодим і войовничим, тепер тільки й думав про бійку. І раптом цей вигук нагадав йому про його втрату й нещастя. Любов, жаль і помста налляли вогнем його жили. В серці занила болюча рана, і його пойняв шалений запал боротьби. Його страшних, бурхливих ударів хрестоносець не міг уже ні приймати на щит, ні відбивати. Збишко з такою нелюдською силою вдарив щитом об його щит, що рука німця раптом отерпла й безвладно впала.