Хрестоносці - Сторінка 73

Так, Юранд, якщо виживе, має бути випущений на волю! Зігфрід пригадав, як він колись радився про це з Ротгером, і як той, сміючись, сказав: "Нехай тоді йде, куди очі бачать, а коли не зможе втрапити до Спихова, то нехай спитає дороги". Бо те, що сталося, було вже частково вирішено ними. і тепер, коли Зігфрід знов увійшов у каплицю і, ставши навколішки, поклав до ніг Ротгера Юрандову закривавлену руку, ця остання радість востаннє відбилась, на його обличчі.

— Бачиш, — сказав він, — я зробив більше, ніж було умовлено: бо король Ян Люксембурзький, бувши сліпим, взяв участь в битві й загинув зі славою, а Юранд уже не візьме в ній участі й загине, як собака під тином.

Як і тоді, коли йшов до Юранда, він знов відчув, що йому бракує повітря в грудях, а на голові немов опинився важкий залізний шолом, але це тривало тільки одну мить. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Ну, час уже й мені. Був ти у мене один, а тепер нема нікого. Та коли мені ще судилося жити, то обіцяю тобі, синку, що покладу на твою могилу ще й ту руку, котра тебе вбила, або сам загину... Твій убивця ще живий...

Тут зуби його зціпились, тіло так задрижало, що йому одібрало мову, і тільки через деякий час він знов заговорив уривчастим голосом:

— Так... Твій убивця ще живий, але я доберусь до Нього... а перед цим заподію йому гіршої за смерть муки.

І замовк.

Через деякий час він устав, підійшов до труни й заговорив уже спокійним голосом:

— Ну, попрощаюся... Подивлюся тобі в обличчя останній раз, може, побачу, чи радий ти з обітниці. Останній раз!

Він одкрив обличчя Ротгера і раптом поточився назад.

— Смієшся...— промовив старий хрестоносець.— Страшно смієшся...

Тіло під плащем, може від свічок, відтало і з незвичайною швидкістю почало розкладатися — і обличчя

молодого, комтура справді зробилося страшним. Величезні й почорнілі вуха були потворні, а сині надуті губи скривилися ніби в усмішці.

Зігфрід поквапно закрив цю жахливу людську машкару.

Потім узяв ліхтаря і вийшов. По дорозі йому втретє забракло повітря. Повернувшися в кімнату, він упав на своє тверде чернече ліжко і деякий час лежав нерухомо. Сподівався заснути, але його раптом огорнуло дивне почуття: йому здалося, що сон уже ніколи не прийде до нього, а натомість, якщо він залишиться в цій кімнаті, прийде смерть.

Зігфрід не боявся смерті. Надзвичайно стомлений, втративши надію на сон, він вбачав у ній якесь велике заспокоєння, проте не хотів ще вмерти цієї ночі, тому сів, на ліжку і промовив:

— Дай мені дожити до завтра.

І в цей час виразно почув, як якийсь голос шепнув йому на вухо:

— Виходь з цієї кімнати. Завтра буде вже пізно, і ти не виконаєш обіцяного. Виходь з цієї кімнати!

Насилу підвівшись, комтур вийшов. На мурах, з наріжних веж перегукувалась сторожа. З вікон каплиці на сніг падало жовте світло. Посеред двору, біля кам'яного колодязя, гралися два собаки, тягаючи якусь шматину, а взагалі в дворі було безлюдно й тихо.

— Отже, неодмінно цієї ночі? — промовив Зігфрід. — Я безмірно стомлений, але йду... Всі сплять. Юранд, знесилений мукою, може, також спить, тільки я не засну, Іду, йду, бо в кімнаті смерть, а я ж тобі обіцяв... А потім нехай приходить, смерть, якщо не прийде сон. Ти там смієшся, а мені бракує сили. Коли смієшся, то, мабуть, радий. Але бачиш, пальці мої задубіли, немає сили в руках, і сам уже обіцяного не виконаю... Це виконає служка, яка з нею спить...

Говорячи так, він важким кроком ішов до надбрамної, вежі. Тимчасом собаки, що гралися біля кам'яного колодязя, підбігли до нього й почали лащитись, В одному з них Зігфрід впізнав нерозлучного Дідеріхового товариша, про якого в замку говорили, ніби він ночами служить йому за подушку.

Полащившись до комтура, собака разів зо два тихо гавкнув і побіг до воріт, немов відгадав намір людини.

За хвилину Зігфрід опинився, перед вузенькими дверима вежі, котрі на ніч засувалися знадвору. Відсунувши засув, він намацав поручень сходів, що починалися одразу за дверима, й пішов угору. Забувши взяти ліхтаря, ішов навпомацки, обережно відшукуючи ногами східці.

Ступивши кілька кроків, раптом спинився, бо почув вгорі над собою сопіння людини чи звіра.

— Хто там?

Відповіді не було, тільки сопіння почастішало.

Зігфрід був людина безстрашна: він не боявся смерті, але тієї страшної ночі його відвага й самовладання вже були вичерпані. У нього майнула думка, що дорогу йому заступив Ротгер, і волосся його наїжилось, а на лобі виступив холодний піт.

Він позадкував майже до самого виходу.

— Хто там?-—ще раз запитав Зігфрід здавленим голосом.

Але в цю мить щось штовхнуло його в груди з такою страшною силою, що старий, зомлівши, вилетів крізь відчинені двері і впав навзнак, навіть не застогнавши.

Запанувала тиша. Потім з вежі висунулась якась темна постать і згинці почала втікати до стаєнь, що містилися коло цейхгаузу по лівий бік двору. Дідеріхів собака мовчки побіг за нею. Другий собака також побіг за ними і зник в тіні під стіною, але незабаром з'явився знову з опущеною до землі головою, немов відшукуючи слід. Він наблизився до нерухомого Зігфріда, уважно обнюхав його, потім сів і, піднявши вгору морду, завив.

Він вив довго, немов сповнюючи новою скорботою і жахом цю моторошну ніч. Нарешті в заглибині великої брами заскрипіли двері, і в дворі з'явився воротар з алебардою.

— Здох би ти! — сказав він. — Я тобі покажу, як вити ночами!

І він хотів був штовхнути собаку алебардою, але в ту ж мить побачив, що коло відчинених дверей вежі хтось лежить.

— Herr Jesus! Що це таке?..

Нахилившись, подивився в обличчя лежачого чоловіка й почав кричати:

— Сюди! Сюди! Рятуйте!

Потім кинувся до брами й почав з усієї сили смикати за мотуз від дзвона.

VIII

Хоч Гловач і поспішав до Згожелиць, але не міг їхати так швидко, як би йому хотілось, бо дорога була надзвичайно важка. Після лютих морозів і великих снігів, що позасипали цілі села, настала сильна відлига. Всупереч своїй назві місяць лютий зовсім не був лютим. Спочатку піднялись густі, непроглядні тумани, а далі пішли заливні дощі, від яких на очах танули високі замети, а в перервах між дощами віяв такий вітер, який звичайно віє в березні,— поривчастий і раптовий. Він купчив і розганяв на небі важкі хмари, а на землі завивав у заростях, шумів у лісах і жер сніг, під яким ще недавно в зимовім тихім сні дрімали дерева. Одразу почорніли бори. На луках широко розлилась і брижилась під вітром вода, збутніли струмки і ріки. З такого стихійного розливу раділи тільки рибалки, натомість вся інша людність сиділа по хатах, немов на прив'язі, і нудьгувала. В багатьох місцях від села до села можна було дістатися лише човном. Правда, крізь бори та мочари не бракувало збудованих з колод та обаполів доріг і гребель, але тепер греблі порозмокали, а колоди в низовинах загрузли в багнах, і їхати ними стало небезпечно або й зовсім неможливо. Особливо трудно було чехові просуватися в озерній Великопольщі, де розливи щовесни траплялись більші, ніж в інших місцевостях країни, а тому й дорога, надто для вершників, була важча.

Через те чех мусив часто зупинятися й цілими тижнями чекати в містечках та по селах у дідичів, які за звичаєм гостинно приймали його разом з людьми, охоче слухали оповідань про хрестоносців і платили хлібом-сіллю за новини. Таким чином, поки чех опинився поблизу. Згожелиць і Богданця, минула більша частина березня і весна вже добре встановилась.

Чех думав про те, що незабаром побачить свою пані, і серце його сильно билося. Хоч він і знав, що Ягенка для нього так само недосяжна, як зірка на небі, проте обожував її і щиро любив. Незважаючи на це, він вирішив заїхати спочатку до старого Мацька, по-перше, тому, що до нього був посланий, а по-друге,—вів з собою людей, які мали залишитися в Богданці. Після перемоги над Ротгером Збишко забрав його почет, який за правилами Ордену складався з десяти вершників. Двоє з них одвезли тіло вбитого до Щитна, а решту, знаючи, як жадібно старий Мацько шукає поселенців, Збишко одіслав з Гловачем дядькові в подарунок.

Заїхавши до Богданця, чех не застав Мацька вдома: йому сказали, що старий пішов з собаками й самострілом у бір. Але Мацько повернувся ще за дня і, довідавшись, що у нього спинився якийсь чималий загін, поспішив привітати і пригостити прибулих. Він не одразу впізнав чеха, а коли той вклонився йому і назвав себе, в першу мить страшенно злякався, вдарив самострілом і шапкою об землю й вигукнув:

— Ради бога! його вбили? Кажи, що знаєш!

— Не вбитий він,— відказав чех.— При доброму здоров'ї!

Почувши це, Мацько трохи засоромився й почав сопти, нарешті глибоко зітхнув.

— Слава господу Ісусу! Де ж він тепер?

— Поїхав до Мальборга, а мене з новинами прислав сюди.

А чого до Мальборга?

За дружиною.

Бійся бога, чоловіче! За якою дружиною?

— За Юрандовою дочкою. Буде про що розказувати цілу ніч, але дозвольте, шановний пане, трохи відсапатись, бо дуже стомився в дорозі — від самої півночі їхав без відпочинку.

Мацько на деякий час перестав розпитувати, головним чином тому, що здивування одібрало йому мову. Трохи охолонувши, гукнув слузі, щоб той підкинув Дров у вогнище і приніс чехові їсти, а сам почав ходити по кімнаті, вимахуючи руками та розмовляючи сам із собою:

— Вухам не ні риться... Юрандова дочка... Збишко Жонатий...

— І жонатий і нежонатий,— сказав чех.

І він почав, не поспішаючи, розказувати, що і як було, а Мацько жадібно слухав, коли-не-коли перебиваючи оповідача запитаннями, бо не все було йому зрозуміло в розповіді чеха. Гловач, наприклад, не знав точно, коли Збишко одружився, бо не було ніякого весілля, проте впевнено твердив, що вінчання було і що сталося це з допомоги самої княгині Ганни Данути, а виявилось лише після приїзду хрестоносця Ротгера, з яким Збишко, викликавши його на суд божий, бився в присутності всього мазовецького двору.

— А-а! Значить, бився? — блиснувши очима, вигукнув страшенно зацікавлений Мацько.— Ну, і як?

— Розрубав німця, надвоє, та й мені бог поміг із зброєносцем упоратись.

Мацько знову почав сопти, цього разу вже від задоволення.

— Ну, — сказав він,— з ним не жартуй. Останній з Градів, але богом присягаюся, що не гірший. Взяти хоча б сутичку з тими фризами?..