Хрестоносці - Сторінка 92

Сам він стан на чолі, маючи безпосередньо за собою Мацька її чеха. В наступному ряду стояло три чоловіка, а в дальшому чотири. Всі були озброєні добре; правда, їм бракувало "дерев", або рицарських, списів, бо в лісових походах вони дуже заважали; натомість в руках у них були короткі й легші жмудські піки для першого удару, а мечі й сокири коло сідел для боротьби в тисняві.

Глава пильно наставив вуха, прислухався, а потім шепнув Мацькові:

— Співають, трясця їх матері!

— Дивно мені, що їх і досі не видно,— відповів Мацько.

Збишко, який вважав, що далі ховатись і мовчати вже зайво, обернувся і сказав:

— Це тому, що дорога йде понад струмком і має багато поворотів. Ми зустрінемось несподівано, а це ще краще.

— А веселої якоїсь співають! — знову сказав чех. Німці й справді співали зовсім не побожної пісні,

що легко було визначити з самого мотиву. Прислухавшись, можна було також відрізнити, що співає не більш як кільканадцять чоловік, а всі підхоплювали тільки приспів, який громом розлягався по лісі.

Так вони, веселі й життєрадісні, йшли назустріч смерті.

— Скоро ми їх побачимо,— сказав Мацько.

Обличчя його раптом спохмурніло й набрало якогось вовчого виразу, що свідчив про його невблаганну й озлоблену вдачу. До того ж він і досі не помстився за той постріл з самостріла тоді, коли їздив з листом Вітольдової сестри до магістра рятувати Збишка.

Тепер серце його заклекотіло й жадоба помсти немов облила окропом.

"Погано доведеться тому, котрий першим з ним зчепиться", подумав Глава, глянувши на старого рицаря.

Тимчасом вітер виразно доніс приспів, що його повторювали всі німці хором: "Тандарадей! Тандарадей!" — і зараз же чех почув слова пісні.

Раптом пісня обірвалася, бо по обидва боки дороги розляглося таке галасливе каркання, немов у цьому закутку лісу відбувався воронячий грай. Німців здивувало, відкіля тут взялося стільки ворон і чому вони каркали внизу, а не в верховітті. В цю мить на повороті показався перший ряд кнехтів і зупинився, наче вкопаний, побачивши навпроти себе незнаних вершників.

А Збишко в ту ж мить нахилився в сідлі, вдарив коня острогами й поскакав:

— За мною!

За ним поскакали й інші. З обох боків бору розлігся страхітливий крик жмудських воїнів. Близько двохсот кроків відділяло Збишкових людей від німців, які вмить нахилили ліс списів навпроти вершників, а дальші шеренги з такою ж швидкістю обернулися лицем в обидва боки бору, щоб боронитися від нападу з боків. Польські рицарі здивувалися б з їх спритності, якби мали на це час і якби коні не мчали їх з неймовірною швидкістю на спрямовані проти них блискучі списи.

На Збишкове щастя, німецька кіннота їхала позад свого загону, коло возів. Правда, вона одразу рушила до своєї піхоти, але ні проїхати крізь неї, ні обминути б лісом і захистити від першого удару не мала змоги. До того ж її саму оточило безліч жмудинів, що висипали з лісу, немов рій ос, на гніздо яких наступив ногою необачний подорожній. Тимчасом Збишко з усіма своїми людьми вдарив на піхоту.

І вдарив безрезультатно. Німці, повтикавши в землю задні кінці важких списів і бердишів, тримали їх так рівно й міцно, що легкі жмудські коні не могли проламати цього муру. Мацьків кінь, поранений бердишем в гомілку, став дибки, а потім зарив мордою в землю. На мить над старим рицарем зависла смерть, але, маючи великий досвід у всяких пригодах, він звільнив ноги з стремен, вхопився рукою за вістря німецького списа, який замість увігнатися йому в груди, став опорою, потім схопився, проскочив поміж коні й, видобувши меч, почав трощити ним списи й бердиші, як хижий кречет трощить зграю довгодзьобих журавлів.

Коли кінь Збишка, притриманий на шаленому скаку, майже сів на задні ноги, він сперся на списа, зламав його і також узявся за меч. Чех, який найбільше звірявся на сокиру, кинув нею в купу німців і на хвилину залишився беззбройним. Один з ленкавицьких влодик загинув, другий, побачивши це, так ошалів з люті, що почав вити, як вовк, і, зводячи на диби закривавленого коня, пер наосліп в середину загону. Жмудські бояри рубали мечами по вістрях і ратищах списів, з-за яких виглядали здивовані і спотворені упертістю й жорстокістю обличчя кнехтів. Ті жмудини, котрі напали з боків; одскочили від німців, немов від їжака. Правда, вони незабаром кинулися знов ще з більшим завзяттям, але нічого не могли вдіяти.

Декотрі вмить повидряпувались на придорожні сосни й почали стріляти з луків в юрбу кнехтів; помітивши це, їхній начальник наказав відступати до своєї кінноти. Німецькі лучники почали відстрілюватись, і не один жмудин, що причаївся в гіллі сосни, падав на землю, немов достигла шишка, і, конаючи, дер руками лісовий мох або кидався, немов витягнена з води риба. Оточені з усіх боків, німці не могли сподіватися на перемогу, але, бачачи успішність своєї оборони, гадали, що, може, хоч купка їх здолає врятуватись і повернутися назад до річки.

Ніхто з німців і не думав здаватися, бо самі вони не щадили полонених, тому й не могли розраховувати на милость доведеного до розпачу й бунту народу. Вони відступали мовчки, тісно скупчившись, плечем до плеча, то підіймаючи, то опускаючи списи й бердиші, рубаючи, колючи, вражаючи із самострілів, наскільки це дозволяло бойове замішання, і безперервно наближаючись до своєї кінноти, яка не на життя, а на смерть боролася з іншими загонами супротивника.

І раптом сталося щось несподіване, що вирішило долю битви. Ленкавицький влодика, котрий ошалів після смерті брата, не злазячи з коня, нахилився й підняв з землі його тіло, мабуть, щоб врятувати його від кінських копит і тимчасово покласти в безпечному місці, аби легше знайти після битви. Але в ту саму мить нова хвиля шаленства залила його свідомість, бо замість з'їхати з дороги, він ударив на кнехтів і кинув труп на вістря списів, які, увігнавшись в його груди, живіт і стегна, схилилися під тягарем, і перш ніж кнехти спромоглися їх витягнути, ошалілий влодика, як буря, кинувся в проміжок між рядами, валячи на землю кнехтів.

До нього вмить простяглися десятки рук, десятки списів пробили бік його коня, але шеренги тимчасом змішалися, і перш ніж вони змогли вишикуватись, один із жмудських бояр скочив наперед, за ним Збишко, потім чех, і страшне замішання стало щохвилини збільшуватись. Інші бояри також почали хапати тіла полеглих і кидати їх на вістря списів; з боків знову натиснули жмудини. Досі стрункі ряди захиталися, почали розпадатись, мов будинок, в якому тріскаються стіни, розкололися, як дерево від залізного клина, і, нарешті, розсипались.

За одну хвилину битва перетворилась на різню. Довгі німецькі списи й бердиші виявились в тисняві зовсім не придатними до бою. Натомість шаблі кіннотників скреготіли по черепах і карках. Коні напирали на людську масу, валячи на землю й топчучи нещасних кнехтів. Вершникам легко було рубати згори, і вони рубали без відпочинку. З обох боків дороги висипали нові й нові юрби диких воїнів у вовчих шкурах і з вовчою жадобою крові в грудях. Їх виття заглушало благальні голоси про пощаду й стогін конаючих. Переможені кидали зброю; декотрі силкувалися втекти до лісу; декотрі, удаючи, що вбиті, падали на землю; декотрі стояли, прямо з білими, як сніг, обличчями й заплющеними очима; інші молилися; один, видно, збожеволівши від страху, почав грати, на пищалці, причому усміхався й дивився на небо, поки жмудин не розтрощив йому кілком голови. Бір перестав шуміти, наче злякався смерті.

Нарешті гурт хрестоносців розтанув. Лише інколи в лісовій гущавині лунав відгомін короткої боротьби або жахливий крик розпачу. Тепер Збишко й Мацько, а за ними й інші, кинулись на кінноту.

Вона ще боронилася, ставши в коло, як завжди боронилися німці, коли супротивник оточував їх переважаючою силою. Кіннотники, сидячи на добрих конях, у міцніших, ніж у піхоти, панцерах, билися мужньо і з гідною подиву впертістю. Серед них не було жодного білого плаща. Це була переважно середня і дрібна прусська шляхта, яка зобов'язана була йти на війну з наказу Ордену. Більшість їхніх коней також була з броні, декотрі в залізних попонах і всі в залізних налобниках з сталевим рогом посередині. Командував ними високий, стрункий рицар в темноблакитному панцері і в такому ж шоломі з опущеним забралом.

З лісової гущавини на німців падала злива стріл, але вістря без шкоди одскакували від налобників, від панцерів та гартованих наплічників. Вал піших і кінних жмудинів оточував німців зблизька, але вони так запекло боронилися, рубаючи й колючи довгими мечами, що під кінськими копитами лежав вінок трупів. Перші ряди нападаючих хотіли трохи відступити, але, підперті ззаду, не могли цього зробити. Зчинилась тиснява й замішання. Очі засліплювало миготіння списів та блиск мечів. Коні почали вищати, кусатись і хвицатись. Над'їхали жмудські бояри, Збишко, чех і мазури. Під їхніми могутніми ударами "купа" почала хитатись і гойдатись, немов ліс під вітром, а вони, як ті лісоруби, що розчищають зарості, напружено й на велику силу посувалися вперед.

Мацько наказав зібрати на місці бою довгі німецькі бердиші й, озброївши ними з тридцять диких воїнів, почав протискатися з ними крізь юрбу до німців. Дійшовши до них, він крикнув: "Коней по ногах!" — і одразу виявився страшний наслідок. Німецькі рицарі не могли дістати мечами його людей, а тимчасом бердиші почали страшно калічити коням ноги. Блакитний рицар одразу збагнув, що надходить кінець битви і що залишається або пробитися крізь цю юрбу, яка заступає їм дорогу назад, або загинути.

Він вибрав перше, і з його наказу лава рицарів вмить обернулася в той бік, з якого прийшла. Жмудини одразу насіли на неї, але німці, закинувши щити за плечі і прорубуючись вперед та в боки, розірвали кільце й ураганом помчали на схід. Назустріч їм вискочив загін воїнів, який тільки що під'їхав до поля бою, але, зім'ятий кращою зброєю і кіньми, за одну хвилину виліг, мов нива під вихором. Дорога до замка була вільна, але порятунок — ще далекий і непевний, бо жмудські коні були прудкіші за німецькі. Блакитний рицар дуже добре це, розумів.

"Біда! — подумав він.— Не врятується з них ніхто, хіба що власною кров'ю куплю їм порятунок".

Подумавши так, він почав кричати до найближчих, щоб вони спинили коней, а сам, завернувши вбік і не бачачи— послухав його заклику хто чи ні, став лицем до супротивника.

Попереду мчав Збишко.