Хрестоносці - Сторінка 93

Німець ударив його по козирку шолома, але не розтрощив його й не пошкодив обличчя. А Збишко, замість відповісти ударом на удар, схопив рицаря впоперек, зчепився з ним і, прагнучи неодмінно взяти його живцем, намагався витягнути з сідла..Але від надмірного напруження у нього лопнуло, стремено, і вони обидва впали на землю. Деякий час вони качались по землі, борючись руками й ногами, проте надзвичайно дужий Збишко незабаром подолав супротивника і, придавивши йому коліньми живота, тримав його під собою, як вовк собаку, який насмілився напасти на нього в гущавині.

І даремно тримав, бо німець зомлів. Тимчасом надбігли Мацько й чех. Побачивши їх, Збишко почав гукати:

— Сюди! В'яжіть його! Це якийсь значний рицар, до того ж пасований!

Чех зіскочив з коня, але, побачивши, що рицар нерухомий, не став його в'язати, а обеззброїв, одіп'яв наплічники, скинув паска з мізерикордією, поперерізував ремені, що підтримували шолом, і взявся до гайок, якими, було пригвинчено забрало.

Але, глянувши на обличчя рицаря, він схопився на ноги й вигукнув:

Пане! Пане! Подивіться-но!

Де Лорш! — крикнув Збишко.

А де Лорш лежав нерухомо, як труп, з блідим спітнілим обличчям і заплющеними очима.

Збишко наказав покласти його на один із здобутих у німців возів, навантажених новими колесами й осями для того загону, котрий ішов на допомогу замку. Сам він пересів на іншою коня, і вони разом з Мацьком вирушили далі в погоню за втікаючими німцями. Доганяти було не трудно, бо важкі німецькі коні бігли погано, а особливо по розм'яклій від весняних дощів дорозі. Сидячи на прудкій і легкій кобилі вбитого ленкавицького влодики, Мацько за кілька стадій випередив майже всіх жмудинів і незабаром догнав першого рейтара. За рицарським звичаєм він гукнув до нього, щоб той або віддався в неволю, або став з ним на герць, але рейтар, удаючи глухого, навіть покинув щита і, нахилившись, підганяв коня острогами. Тоді старий рицар завдав йому широкою сокирою страшного удару поміж лопатки і звалив з коня.

Він мстився втікаючим за колишній зрадливий пoстріл, а вони бігли поперед нього, немов череда оленів, з болісним страхом у серці, не маючи бажання ні битися, ні боронитись, а тільки прагнучи втекти від страшного воїна. Кілька німців звернуло в ліс, але один з них загруз коло струмка, і жмудини зв'язали його вірьовкою. За іншими переслідувачі кинулись у зарості, де враз почалися дикі лови з вереском, зойками та перегукуваннями. Вони лунали доти, доки всі не були переловлені. Потім старий рицар з Богданця, а за ним Збишко й чех повернулися на перше бойовисько, на якому лежали побиті кнехти-піхотинці. Трупи їх були вже обдерті до голого тіла, а деякі жахливо понівечені руками мстивих жмудинів. Перемога була значна, і народ у захваті радів. Після останньої поразки Скірвоїлла під самим Готтесвердером жмудські серця почала була огортати безнадія, тим більше, що обіцяна Вітольдом допомога не надходила так швидко, як вони сподівались; тепер надія їхня ожила і запал розгорявся знову, як розгоряється полум'я, коли на жар кинути нових дров.

І жмудинів, і німців полягло надто багато, щоб їх можна було поховати, тому Збишко наказав викопати списами ями лише для двох ленкавицьких влодик, які найбільше сприяли перемозі, і поховати їх під соснами, на корі яких він вирубав мечем хрести. Потім, наказавши чехові пильнувати пана де Лорша, який ніяк не приходив до пам'яті, він швидко повів людей тим самим шляхом до Скірвоїлла, щоб в разі потреби надати йому допомогу.

Після тривалого походу вони натрапили на пусте вже бойовисько, як і попереднє, завалене трупами жмудинів і німців. Збишко легко зрозумів, що грізний Скірвоїлло також здобув значну перемогу, бо коли б він був розбитий, то вони зустріли б німців по дорозі в замок. Але перемога ця, видно, коштувала багато крові, бо тіла вбитих ще густо лежали й за полем бою. Досвідчений Мацько зробив з цього висновок, що частина німців навіть спромоглася врятуватись.

Чи Скірвоїлло переслідував їх, чи ні, трудно було вгадати, бо сліди були невиразні й затоптані. Проте Мацько все-таки зробив висновок, що битва відбулася, мабуть, давніше, ніж у Збишка, бо трупи вже почорніли і здулися, а декотрі були погризені вовками, які при наближенні збройних людей утікали в лісову гущавину.

Зважаючи на це, Збишко вирішив не чекати на Скірвоїлла й повернутись на старе безпечне таборище. Прибувши пізно вночі, він знайшов уже там жмудського вождя, який прибув трохи раніше. Звичайно похмуре обличчя жмудина цього разу сяяло зловісною радістю. Він зараз же почав розпитувати про битву, а довідавшись про перемогу, сказав голосом, схожим на каркання ворона:

— Я радий за тебе й за себе. Підкріплення прийде не скоро, а коли надійде великий князь, то також буде радий, бо замок буде наш.

— Кого ти взяв у полон? — запитав Збишко.

— Лише пліть, жодної щуки. Була одна, було дві, але втекли. Зубаті щуки! Нарубали людей і втекли.

— Мені дав бог одного,— сказав юнак.— Можновладний і знаменитий рицар, хоч і світський — гість!

Страшний жмудин обхопив свою шию пальцями, потім правою рукою зробив рух, ніби показуючи вірьовку, що йде вгору від шиї.

— Буде йому так! — сказав він. — Так, як і іншим, так.

Збишко нахмурив брови.

— Не буде йому ні так, ні інак, бо то мій бранець і друг. Нас разом пасував князь Януш, і я тобі навіть пальцем його торкнути не дам.

Не даси?

Не дам.

І вони, нахмуривши брови, почали дивитися один одному в очі. Здавалося, обидва от-от спалахнуть, але Збишко не хотів сваритися з старим вождем, якого цінив і шанував, до того ж, зворушений подіями дня, він раптом обхопив його за шию, пригорнув до себе й вигукнув:

— Невже ти хотів би вирвати його у мене, а разом з ним і мою останню надію? За що ти мене кривдиш?

Скірвоїлло не виривався з обіймів і, висунувши голову з рук Збишка, став поглядати на нього спідлоба й тільки сопів.

— Ну,— сказав він, трохи помовчавши,— завтра накажу повішати своїх полонених, але якщо котрийнебудь з них буде тобі потрібний, то я його тобі подарую.

Потім вони ще раз обнялися й розійшлися в добрій злагоді, Мацько з задоволенням подивився на них і сказав:

Видно, що злістю з ним нічого не вдієш, а добрістю його можна зім'яти, як віск.

Це вже такий народ,— відповів Збишко,— тільки німці цього не знають.

І він наказав привести до вогнища пана де Лорша, який відпочивав у курені. За хвилину чех привів його беззбройного, без шолома, тільки в шкіряному кафтані з вм'ятинами від панцера та в червоній мисюрці на голові. Де Лорш уже через зброєносця довідався, чиїм він є полоненим, і саме тому прийшов холодний і гордий, на обличчі його при сяйві полум'я можна було помітити упертість і презирство.

— Богові дякуй, — сказав йому Збишко, — що потрапив у мої руки, від мене тобі ніщо не загрожує.

І він простягнув до нього руку, але де Лорш навіть не ворухнувся.

— Я не подаю руки рицарям, які зганьбили: рицарську честь,— воюють з сарацинами проти християн.

Один з присутніх мазурів переклав його слова, хоч Збишко й так зрозумів їх значення. В першу мить кров закипіла в нім, немов окріп.

— Дурню! — крикнув він, мимоволі хапаючись за руків'я мізерикордії.

Де Лорш підвів голову:

Вбий мене, — сказав він, — я знаю, що ви не щадите бранців.

А ви їх щадите? — вигукнув мазур, обурений його словами. — Хіба ви не повішали на березі острова всіх полонених, яких захопили в попередній битві? Через це і Скірвоїлло вішає ваших.

Так зроблено, — відповів де Лорш, — але то були погани.

Проте в його відповіді вчувався сором, і не трудно було догадатись, що в душі він не схвалює такого вчинку.

Тимчасом Збишко охолов і спокійно сказав:

— Де Лорш! Ми одержали паси й остроги з одних рук. Ти знаєш мене і знаєш те, що рицарська, честь мені дорожча за життя і щастя. Отож слухай, що я тобі скажу, присягаючись святим Георгієм: багато цих людей не від вчорашнього дня охрещені, а ті, котрі ще не охрещені, як до спасіння, простягають руки до хреста, але знаєш, хто їм чинить перешкоди та не допускає до хрещення?

Мазур умить переклав Збишкові. слова, і де Лорш запитливо глянув в обличчя юнака. А той сказав:

Німці!

Не може бути! — аж крикнув гельдернський рицар.

Присягаюсь списом і острогами святого Георгія, що німці! Бо якби тут запанувало християнство, то вони втратили б привід для наскоків, для загарбання цієї землі та для пригноблення цього нещасного народу. Ти ж тут на них надивився, де Лорш, і краще за інших знаєш, чи справедливо вони роблять.

Я вважав, що вони, борючись з поганами та схиляючи їх до хрещення, покутують свої гріхи.

Вони хрестять їх мечем і кров'ю, а не свяченою водою. Прочитай оцей аркуш, і одразу зрозумієш, чи не служиш ти сам гнобителям, драпіжникам і пекельним виродкам проти християнської віри й любові.

Сказавши це, він подав йому відомого скрізь листа жмудинів до королів і князів, а де Лорш узяв, його і пробіг очима при світлі полум'я.

Він прочитав його швидко, бо добре володів цим трудним мистецтвом, після чого страшенно здивувався і сказав:

— Невже все це правда?

— Як бог свят, він бачить, що я тут служу не тільки задля власної справи, а й задля справедливості.

Де Лорш трохи помовчав і сказав:

— Я твій бранець.

— Дай руку, — відповів Збишко. — Ти мій брат, а не бранець.

Вони подали один одному руки й сіли до вечері, яку чех наказав приготувати ще раніш. Під час вечері де Лорш з неменшим здивуванням дізнався, що Збишко, незважаючи на лист, не розшукав Данусі і що комтури не визнали чинності охоронної грамоти, посилаючись на воєнний час.

— Тепер я розумію, чого ти тут,— сказав де Лорш Збишкові,— і дякую богові, що він зробив мене твоїм бранцем. Орденські рицарі віддадуть за мене кого ти схочеш, інакше на Заході зчинився б великий галас, бо я походжу із знатного роду...

Він раптом ударив себе рукою по мисюрці вигукнув:

— Присягаюсь всіма реліквіями Аквізграна! Адже на чолі підкріплень, що йшли до Готтесвердера, були Арнольд фон Баден і старий Зігфрід де Леве. Ми, знаємо це з листів, які надійшли до замка. Невже їх не взяли в полон?

— Ні! — вигукнув. Збишко, схоплюючись з місця.— Не взяли нікого з значніших! Але, боже мій! Ти повідомляєш мені важливу новину! Боже мій! Є ще інші бранці, від яких я довідаюсь, поки їх не повішали, чи не було коло Зігфріда якої-небудь жінки.

І Збишко гукнув до слуг, щоб вони світили йому скалками, й побіг у той бік, де Скірвоїлло захопив полонених.