Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь - Сторінка 7

Анхела стояла в тіні, отож мати побачила її тільки тоді, коли Байярдо Сан Роман схопив її за руку й витяг на світло. Вона з'явилась перед материні очі в подертій на клапті атласній сукні, обгорнута до пояса рушником. Пура Вікаріо подумала, що це вони зазнали аварії в автомобілі і тепер лежать мертві на дні якогось провалля.

— Мати божа! — прошепотіла вона, похоловши з жаху. — Скажіть, ви ще на цьому світі чи ні?

Байярдо Сан Роман не увійшов, не мовив і слова, а тільки злегка штовхнув у двері дружину. Потім поцілував Пуру Вікаріо в щоку й озвався до неї голосом, у якому бринів глибокий смуток і водночас ніжність.

Спасибі за все, мамо, — сказав він. — Ви свята жінка.

Тільки Пура Вікаріо знала, що робила наступні дві години, і вона лягла в могилу, не розкривши цієї таємниці. "Я пам'ятаю тільки, як мати однією рукою вчепилася мені в коси, а другою била мене з такою люттю, що я думала, вб'є насмерть", — розповіла Анхела Вікаріо в розмові зі мною. Але й це вона робила з певною осторогою, і чоловік та старші дочки, які спали в інших кімнатах, не знали нічого аж до ранку, коли нещастя знайшло своє остаточне завершення.

Близнюки повернулися додому незадовго до третьої години, терміново викликані матір'ю. Вони побачили Анхелу Вікаріо в їдальні — вона лежала долілиць на канапі з посинцьованим обличчям, але вже не плакала. "Я перестала боятися, — розповіла мені вона. — Навпаки, почувала себе так, ніби знов оживаю після смертельного отупіння, і хотіла тільки, щоб усе якомога скоріше скінчилося і я змогла нарешті поспати". Педро Вікаріо, рішучіший вдачею, ніж його брат, схопив сестру за стан, підняв і посадив на стіл.

Ну, дівчино, — мовив він, трусячись од люті, — скажи нам, хто це зробив?

Анхела помовчала, але не довше, ніж треба було, щоб подумки вимовити ім'я. Вона відшукала його в сірих сутінках пам'яті, вона побачила його з першого погляду серед мішанини імен світу цього й світу потойбічного і кинула ним об стіну, а тоді мов приколола його туди несхибною стрілою — такого собі безпорадного метелика, чий вирок був записаний на скрижалях вічності.

Сантьяго Насар, — сказала вона.

III

Адвокат твердив, що убивство вчинено з метою захистити честь родини, і совісний суд1 погодився з цим мотивуванням. Брати заявили в кінці процесу, що тисячу разів учинили б так само за подібних обставин. Вони збагнули, як їм захищатися ще від тієї миті, коли здалися на ласку своєї церкви за кілька хвилин після вбивства. Засапані, брати вбігли до плебанії, переслідувані по п'ятах гуртом розпалених арабів і поклали незаплямлені ножі на стіл перед отцем Амадором. Обидва були виснажені варварською працею смертовбивства. їхній одяг та руки були в червоних плямах, а обличчя вимазані змішаною з потом і ще живою кров'ю, проте священик згадував, що здалися вони йому з великою гідністю.

Ми вбили його умисне, — повідомив Педро Вікаріо, — але ми невинні.

Можливо, перед богом і невинні, — сказав падре Амадор.

Перед богом і перед людьми, — заявив Пабло Вікаріо. — То була справа честі.

І навіть більше: розповідаючи про ті події, вони намагалися зобразити себе куди невблаганнішими месниками, ніж були насправді. Запевняли, ніби вони геть покололи ножами парадні двері будинку Пласіди Лінеро і наполягали, що слід полагодити їх за громадський кошт. У в'язниці в Ріочачі, де брати просиділи три роки в чеканні суду, бо не мали грошей, щоб заплатити заставу, найдавніші в'язні згадували їх як хлопців добрих і товариських, але ніхто ніколи не помітив у них жодної ознаки каяття. А втім, як виявилося згодом, усе відбувалося зовсім інакше, і брати Вікаріо не зробили нічого такого, щоб убити Сантьяго Насара негайно і не перетворювати це вбивство на публічну виставу. Скоріше навпаки: вони робили все, що в людській спромозі, аби хтось завадив їм убити його, але їхні зусилля пропали марно.

Як розповіли мені брати через багато років, вони насамперед пішли шукати його в заклад Марії Алехандріни Сервантес, де були з ним до другої ночі. Цей факт, як і багато інших, не зазначений у протоколі слідства. Звичайно, Сантьяго Насара вже не могло бути там на той час, коли, як запевняють близнюки, вони подалися туди шукати його, бо ми всією компанією пішли прогулятись і поспівати серенади, але в кожному разі досить сумнівно, чи справді вони туди ходили. "Вони більше не поверталися, відтоді як пішли звідси", — розповіла мені Марія Алехандріна Сервантес, і я знав ту жінку надто добре, щоб сумніватись у правдивості її слів. Зате достеменно встановлено, що брати пішли чатувати на нього в крамницю Клотільди Арменти, де, як вони знали, можна було зустріти кого завгодно — тільки не Сантьяго Насара. "То був єдиний відкритий заклад", — пояснили близнюки Вікаріо слідчому. "Рано чи пізно він мав з'явитися там", — розповіли вони мені після того, як їх випустили на волю. Одначе кожен знав, що парадні двері будинку Пласіди Лінеро навіть удень були взяті зсередини на засув і що Сантьяго Насар завжди носив із собою ключі від дверей чорного ходу. В ті двері він і зайшов, коли повернувся додому і коли брати Вікаріо вже понад годину чекали на нього з протилежного боку, і якщо потім, ідучи зустрічати єпископа, він вийшов на майдан крізь парадні двері, то це трапилося цілком несподівано, і навіть слідчий, складаючи протокол, так і не збагнув, чого небіжчик раптом відступив від свого усталеного звичаю.

Жодне вбивство не знало такого широкого попереднього розголосу. Після того як сестра назвала ім'я спокусника, брати Вікаріо пішли в саж, де в окремій комірчині зберігалося їхнє різницьке начиння, і вибрали там два найкращі ножі: один для розрубування туш, у десять дюймів завдовжки і два з половиною завширшки, і другий — призначений зчищати м'ясо з кісток — у сім дюймів завдовжки і півтора завширшки. Брати загорнули обидва ножі в одну ганчірку і пішли нагострити їх на м'ясний ринок, де тільки-но почали відкриватись деякі крамнички. Людей на ринку ще було небагато, але двадцять два чоловіки — це з'ясувалося потім на слідстві — чули, як брати говорили про свій намір, і всі двадцять два сходились на одному: говорили близнюки Вікаріо не просто так, а щоб їх слухали. Фаустіно Сантос, їхній приятель-різник, бачив, як вони з'явились на ринку о третій годині двадцять хвилин, коли він тільки-но відкрив свій рундук з тельбухами і не міг зрозуміти, чого це вони прийшли в понеділок і так рано, та ще й у святкових костюмах із темної шерсті. Він звик бачити братів по п'ятницях і не в таку ранню пору, до того ж у шкіряних фартухах, які вони вдягали, коли збирались різати свиней. "Я подумав, вони геть упилися, — розповів мені Фаустіно Сантос, — і тому сплутали не тільки час, а й день". Він нагадав їм, що сьогодні понеділок.

Хто ж цього не знає, дурню, — добродушно відповів йому Пабло Вікаріо. — Ми прийшли тільки ножі нагострити.

Вони нагострили їх на точилі, як це робили завжди: Педро тримав ножі, притискаючи до каменю то один, то другий, а Пабло крутив корбу. Водночас вони розмовляли з іншими різниками про те, яким грандіозним було весілля. Дехто з різників став нарікати, що їм не дісталося пирога, а вони ж, мовляв, колеги по ремеслу, і брати пообіцяли, що трохи згодом вони їм передадуть. Коли ножі заспівали на камені, Пабло підніс свого до самої лампи і подивився, як зблискує криця.

Ми вб'ємо Сантьяго Насара, — сказав він.

їхня репутація порядних хлопців була така висока, що ніхто не звернув уваги на ці слова. "Ми гадали, що то п'яне базікання", — посвідчило кілька різників, так само як Вікторія Гусман і ще багато людей, котрі бачили братів пізніше. Якось я спитав у різників, чи їхнє ремесло не свідчить про те, що вони мають душу, схильну до вбивства? Ті запротестували: "Коли наш брат убиває худобину, він не сміє глянути їй у вічі". А один з них сказав, що не може їсти м'ясо тварини, яку зарізав. Інший — що не може забити корову, коли знав її раніше, а тим паче коли споживав її молоко. Я нагадав їм, що брати Вікаріо забивали тих самих свиней, яких самі вирощували і знали аж надто добре, навіть давали кожній окреме ім'я. "Справді, — відповів мені один різник, — але ж вони давали їм не людські імена, а імена квітів". Тільки Фаустіно Сантос помітив тоді проблиск істини в погрозі Пабло Вікаріо і жартома спитав у нього, чого вони збираються вбивати Сантьяго Насара, коли є стільки багатіїв, які заслуговують померти раніше за нього.

Сантьяго Насар знає чого, — відповів йому Педро Вікаріо.

Фаустіно Сантос розповів мені, що в нього лишився сумнів, і він розказав про все поліцаєві, який трохи згодом прийшов купити фунт печінки на сніданок алькальдові. Той поліцай, як було зазначено в протоколі слідства, звався Леандро Порной, і через рік він помер, коли бик ударив його рогом у яремну вену під час кориди, влаштованої на храмове свято. Отож мені не пощастило поговорити з ним, але Клотільда Армента в розмові зі мною підтвердила, що той поліцай був першим, хто зайшов до її крамнички, після того як брати Вікаріо вже вмостилися на свої засіди.

Клотільда Армента щойно змінила за прилавком чоловіка. Вони торгували в своєму закладі по черзі. Вранці продавали молоко, вдень — усякі продукти, а надвечір, після шостої години, крамничка перетворювалася на шинок. Клотільда Армента відкривала торгівлю о пів на четверту ранку. Її чоловік, добряга дон Рохеліо де ла Флор, порядкував у шинку до самого закриття. Але тієї ночі в них сиділо стільки людей, які відбилися від весілля, що по третій ночі він ліг спати, так і не зачинивши, а Клотільда Армента встала раніше, ніж звичайно, бо хотіла продати молоко ще до того, як прибуде єпископ.

Брати Вікаріо зайшли до них о четвертій десять. О цій порі тут продавали тільки харчові продукти, але Клотільда Армента виставила близнюкам пляшку рому не тільки тому, що шанувала їх, а й на знак вдячності за те, що їй надіслали велику порцію весільного пирога. Педро й Пабло випили всю пляшку, лише по двічі приклавшись до неї, та це нітрохи на них не подіяло. "Вони були в страшенній напрузі, — розповіла мені Клотільда Армента, — і вже не могли розслабитися, навіть якби надудлилися нафти". Після того брати скинули свої чорні піджаки, дуже акуратно повісили їх на спинки стільців і попросили ще одну пляшку.