Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Сторінка 9

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли ви всі опинитесь у її замку, їй уже не буде про що турбуватись, а колекція поповниться чотирма новими фігурками. Ви б навіть і пискнути не встигли. Отож хлопець лишатиметься цілим і неушкодженим, тому що вона захоче зробити з нього приманку, аби спіймати вас усіх.

— Ох, невже нам ніхто не допоможе? — заплакала Люсі.

— Хіба Аслан, — відповів пан Бобер. — Ми мусимо з ним зустрітися. На нього вся надія.

— Друзі, — сказала пані Бобриха, — мені здається, дуже важливо знати, коли саме вислизнув ваш брат. Те, що він розкаже Чаклунці, залежить від того, скільки він устиг почути. Скажімо, ми почали розмову про Аслана ще при Едмунді? Якщо ні, то все не так зле. Чаклунка не знатиме, що Аслан повернувся у Нарнію, не знатиме про нашу з ним зустріч. Усе це застане її зненацька.

— Мені здається, його не було, коли ми говорили про Аслана, — почав було Пітер, але Люсі перебила:

— Та ні, таки був, — сумно мовила вона. — Хіба не пригадуєш? Це ж він спитав, чи не може Чаклунка й Аслана обернути у камінь.

— Справді, — згадав Пітер. — Цілком у його стилі.

— Що далі, то гірше, — сказав пан Бобер. — Тепер наступне: чи був він іще тут, коли я говорив, що зустріч з Асланом має відбутися біля Камінного Столу?

На це ніхто не міг дати відповіді.

— Якщо був, — вів далі пан Бобер, — то Чаклунка на санях відразу помчить навперейми і переріже нам шлях до Аслана.

— Але почне вона не з цього, — зауважила пані Бобриха, — або я зовсім її не знаю. Як тільки Едмунд розкаже, що ми всі тут, вона кинеться сюди, аби схопити нас ще цієї ночі. Отже, якщо хлопець вийшов звідси півгодини тому, то хвилин десь так за двадцять вона примчить сюди.

— Маєш рацію, серце, — заквапився пан Бобер, — треба негайно звідси тікати.

Розділ 9. У замку Чаклунки

Тепер вам, звичайно, кортить дізнатися, що трапилось з Едмундом, правда ж? Так ось, він пообідав разом з усіма, але без насолоди, як інші, бо весь час марив рахат-лукумом. Відомо-бо, що ніщо так не псує смаку звичайної їжі, як спогади про зачаровані ласощі. Розмова, що точилася за столом, теж була Едмундові не до вподоби: він убив собі в голову, що решта присутніх навмисне не звертає на нього жодної уваги і ставиться до нього непривітно. Це була неправда, але йому так здавалося. Едмунд якийсь час іще слухав, та коли пан Бобер розповів про Аслана і про подробиці зустрічі з ним біля Камінного Столу, став тихесенько пробиратися до завіси, що висіла над дверима, бо саме лиш ім'я Аслана сповнило його почуттям незбагненного жаху. Інші ж діти, як пригадуєте, відчули у той момент дивовижну солодку радість.

Якраз коли пан Бобер наводив давнє передання про Адамову плоть і кров, Едмунд обережно натиснув на клямку, і ще заки пан Бобер сказав, що Біла Чаклунка зовсім не людина, а походить із джинів та велетів, хлопець вислизнув надвір, просто у заметіль, безгучно причинивши за собою двері.

Не варто, однак, думати, ніби Едмунд був такий поганий, що бажав, аби брат і сестрички обернулися у камінь. Так, йому страшенно хотілося рахат-лукуму, до того ж він уже бачив себе принцом (а згодом і королем), ну а ще мріяв поквитатися з Пітером, бо той обізвав його свинею. Що ж до того, що Чаклунка могла зробити з іншими, то Едмундові, звісно, не хотілося, аби вона повелася з ними надто вже привітно, — бо, очевидно, не могло бути й мови, аби їх зрівняно з ним, — але хлопець переконав себе (або вдав, що так думає), що вона не вчинить їм нічого лихого. "Бо, — говорив він сам до себе, — усі ті, що про неї таке розказують, належать до її ворогів. Мабуть, добру половину тих історій просто вигадали. Вона ж так мило ставилася до мене, у будь-якому разі, набагато ліпше, ніж ото вони. Думаю, вона і є законна королева. Принаймні, вона буде ліпша, ніж той жахливий Аслан!" Так чи інак, але саме у такий спосіб хлопець виправдовував себе і те, що зараз чинив. Однак Едмунд не був дорешти щирий зі собою, бо десь у глибині душі знав, що Біла Чаклунка таки зла і безжальна.

Перше, що збагнув Едмунд, коли вибрався надвір, де падав густий лапатий сніг, було те, що свою шубу він забув у хатинці бобрів. І, зрозуміло, тепер уже ніяк не випадало вернутися за нею. Наступним його відкриттям стало те, що вже геть посутеніло. Ясна річ: десь о третій усі щойно сіли були до столу, а зимові дні дуже короткі. Цього хлопець зовсім не взяв до уваги, але зараз мусив виходити зі становища, яке склалося, з найменшими втратами. Едмунд підняв комірець і рушив уздовж греблі через річку. На його щастя, нападало багато снігу і під ногами вже не було так ховзько.

Поки Едмунд добрався до берега, погода цілком зіпсувалася. З кожною хвилиною ставало дедалі темніше, і через темряву та снігову завію, що свистіла навколо нього і боляче шмагала по очах, Едмунд ледве міг щось розгледіти за три кроки перед собою. Не було жодної стежини, жодної дороги, і хлопець глибоко провалювався у снігові кучугури, ковзав на замерзлих калюжах, шпортався об повалені дерева, стрімко падав у глибокі яруги, обдирав ноги об гостре каміння. Дуже швидко він промок наскрізь, страшенно змерз і весь покрився синцями. Його оточувала безшелесна тиша. Едмунд відчув нестерпну самотність. Гадаю, на цьому він би і завершив виправу, повернувся назад, визнав свою помилку і помирився з усіма, якби йому враз не спало на думку:

— Коли я стану королем Нарнії, то насамперед звелю збудувати тут хоч трохи путніх доріг.

І далі уява перенесла його у той час, коли він володарюватиме. Це одразу підняло його дух. Він собі уявляв, який палац матиме і скільки автомобілів у ньому, думав про власний кінотеатр і куди прокладе залізничні тори, які закони видасть супроти бобрів та їхніх гребель, а потому тішився, що врешті йому вдасться збити пиху з Пітера. Та за той час погода несподівано змінилася. Хурделити перестало, але зірвався сильний морозний вітер і зробилося дуже-дуже зимно. Хмари розійшлися і нарешті визирнув місяць. Була саме повня, сяйво відбивалося від снігу і довкруж стало ясно мов удень. От хіба довгі тіні на снігу залишали якесь моторошне відчуття.

Едмунд нізащо не знайшов би дороги, якби ото не місяць. Він з'явився якраз коли хлопець добрався до маленької річечки, що впадала у велику (пригадуєте, він бачив її, коли разом з усіма ішов до бобрів). Едмунд саме добрів до неї і поплівся її берегом супроти течії. Проте видолинок, яким проклала собі шлях вода, був суціль кам'янистий і дуже стрімкий, зовсім не схожий на той, яким хлопець ішов досі. Береги річечки поросли густими чагарниками, отож йому ніяк не вдалося б зорієнтуватися серед них у темряві. Едмунд мусив низько пригинатися, щоб пройти попід гілками, а сніг брилами звалювався йому на спину і сипався геть за комір. На хлопцеві вже не було сухої нитки, але коли його укотре прибило до землі, він лишень відчув, скільки ж ненависті до Пітера у ньому зібралося, немовби брат, а не хто інший, був винен у всьому, що йому доводилося оце переживати.

Нарешті шлях став пологіший. Невдовзі перед Едмундом відкрилася розлога долина. І там, на другому березі, серед маленької галявини поміж двома пагорками, Едмунд побачив палац Білої Чаклунки. Це був невеличкий замок, який, здавалося, складався зі самих маленьких гостроверхих веж. Вони нагадували величезні каптури, які ото носять відьми і чаклуни. Місяць світив як ніколи, гострі мов голки шпилі замкових веж виблискували у яскравому сяйві, а їхні довгі тіні на білому снігу спліталися у дивні химерні фігури. Едмунда опанував страх.

Проте було надто пізно повертатися назад. Хлопець перетнув річку по кризі і наблизився до замку. Навкруж — жодного звуку, жодного руху Навіть Едмундові кроки, здавалося, безгучно ковтав глибокий свіжий сніг. Хлопець підійшов ближче, тоді повернув за ріг, минаючи стіну за стіною, вежу за вежею у пошуках входу. Проте вхід був далі, із протилежного боку, отож Едмундові довелося зробити чималий гак, аби його знайти. Нарешті хлопець напіткав велетенську арку, а в ній важкі залізні ворота. Ворота було відчинено навстіж.

Ледве пересуваючи ноги, Едмунд підібрався до арки і крадькома зазирнув на подвір'я. Та раптом він побачив таке, від чого серце його, здавалося, перестало битися у грудях. Просто на вході, увесь осяяний місячним світлом, застиг величезний лев, готовий ось-ось стрибнути. Едмунда ховала тінь від арки, і він закляк, тремтячи від страху, не важачись ані йти далі, ані накивати п'ятами. Коліна хлопця тряслися і жодна сила зараз не зрушила б його з місця ні на крок. Він простояв так довго, що якби не цокотів зубами від переляку, то неодмінно зацокотів би від холоду. Скільки часу отак минуло, достеменно не скажу, але Едмундові здавалося, що спливла не одна година.

Проте потроху його стала брати цікавість, чому лев не. стрибає, бо ж відколи хлопець його уздрів, звір навіть не поворухнувся. Едмунд, не виходячи з тіні, наважився трішечки підсунутися до нього. Хлопець розсудив, що звідтам лев узагалі не міг його помітити. ("А що, коли він раптом обернеться?" — промайнуло в голові Едмунда.) Далі він побачив маленького гнома, який стояв спиною до лева десь на відстані чотирьох кроків від того. "Ага, — зметикував Едмунд, — коли лев кинеться на гнома, то у мене буде час проскочити". Однак ані гном, ані лев не поміняли пози. Аж тепер Едмунд пригадав розповіді про те, що Біла Чаклунка обертає живих істот у камінь. Можливо, цей лев скам'янів? Поміркувавши так, Едмунд тепер звернув увагу, що спину та гриву лева покривав сніг. Ну звичайно, статуя! Живі звірі ніколи не чекатимуть, щоби їх привалило снігом. Едмунд дуже повільно рушив до лева. Серце хлопця гупало, готове вистрибнути з грудей, бо Едмунд все одно боявся торкнутися звіра. Врешті зважився, витягнув руку і — пальці обпекло холодом. Камінь! Він злякався кам'яного боввана!

Едмундові наче тягар звалився з плечей — і в один момент його аж до кінчиків пальців хвилею пройняло гаряче тепло. Тієї ж миті у голові йому сяйнув радісний здогад: "Напевно, — подумав він, — це і є той великий лев Аслан, про якого вони теревенили. А вона його спіймала і перетворила на камінь. От і кінець усім їхнім величним планам! Фу-у! І кому тепер страшний Аслан?" Отак він стояв, потішаючись із камінного лева, а далі повівся геть як збиточний школяр: вийняв ото з кишені огризок олівця і домалював левові вуса й окуляри.