Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Сторінка 6

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Четверо дітей стояли, кліпаючи очима від несподіваного денного світла. Тут була зима. Позаду висіли шуби, а попереду перед дітьми немов завмерли дерева, геть накриті снігом.

Пітер рвучко обернувся до Люсі.

— Вибач, що я тобі не вірив, — сказав він. — Вибач. Ось моя рука: мир?

— Мир, — відповіла Люсі і вони потиснули одне одному руку.

— Так, — промовила Сюзан, — і що нам робити далі?

— Що робити? — перепитав Пітер. — Як що? Іти в ліс, що ж іще?

— Ух, — сказала Сюзан, притупуючи ногами, — а тут холодно. Як гадаєте, може, варто вдягнути шубки?

— Але ж вони не наші, — завагався Пітер.

— Я впевнена, що ніхто нас не сваритиме, — сказала Сюзан. — Ми ж не винесемо їх із дому, ба навіть не будемо витягувати зі шафи.

— Я й не подумав про це, Сю, — сказав Пітер. — Звичайно, в такому разі можна взяти. Ніхто не скаже тобі, що ти поцупила шубу, якщо вона висітиме в шафі. Та й уся ця країна, напевно, міститься у шафі.

Те, що запропонувала Сюзан, було дуже доречним, отож діти відразу повбиралися. Шуби були завеликі і сягали аж до п'ят, відтак скидалися радше на королівські мантії. Зате усім стало набагато тепліше. Ну а ще, розглядаючи один одного, вони подумали, що тепер їхні строї більше пасують до місця, де вони ото опинилися.

— Ми можемо бавитися у дослідників Арктики, — сказала Люсі.

— Тут і без забави усе таке цікаве, — відповів Пітер і перший рушив углиб лісу. На небі зібралися важкі темні хмари: здавалося, ось-ось почнеться хурделиця.

— Слухайте, — раптом озвався Едмунд, — аби вийти до ліхтаря, треба взяти трохи ліворуч.

Едмундові-бо на цей момент геть вилетіло з голови: він же мав удавати, буцім ніколи не бував у цьому лісі! І не встиг він ще й доказати до кінця, як зрозумів, що спалився. Всі стали мов укопані і вражено видивились на нього. Пітер присвиснув.

— Значить, ти справді тут був, — сказав він. — Лю говорила, що зустріла тебе тут, а ти зробив з неї брехунку.

Запала глибока тиша.

— От в'їдливий тхір! — здвигнув плечима Пітер і замовк Дійсно, що тут іще скажеш? Через якусь хвилину вся четвірка рушила далі. Лише Едмунд бурмотів собі під ніс:

— Гаразд, я віддячу вам за все, ви, купа самозакоханих вар'ятів.

— Куди нам усе-таки йти? — спитала Сюзан радше аби змінити тему.

— Я гадаю, що Лю могла би бути за провідника, — відповів Пітер. — Чесне слово, вона на це заслуговує. Куди ти нас поведеш, Лю?

— Давайте навідаємо пана Тамнаса, — запропонувала Люсі. — Це той милий фавн, про якого я вам розповідала.

Усі погодились і жваво рушили, гупаючи ногами. Люсі виявилася добрим ватажком. Спочатку дівчинка не була певна, чи зможе відшукати дорогу, але ось упізнала покручене дерево в одному місці, а згодом пеньок ув іншому і вивела їх туди, де серед горбів у маленькій долинці мешкав пан Тамнас. Мандрівники підійшли до дверей печери, проте там їх підстерігала прикра несподіванка.

Двері були зірвані із завіс і потрощені на друзки. Всередині у печері панували темрява і холод, а пахло так, наче тут уже кілька днів ніхто не жив. Через відкритий вхід понамітало снігу і він купками лежав на підлозі упереміш із чимось чорним. Це були головешки з вогню та попіл. Хтось навмисне розкидав їх по кімнаті, а потім ще й затоптав. Скрізь на долівці лежали биті черепки, а портрет фавнового батька було потято ножем на клапті.

— Оце так раз! — обізвався Едмунд. — Не варто було іти сюди.

— А це що? — нахилився Пітер. Він помітив на килимку клаптик паперу, прибитий цвяхом до підлоги.

— Там щось написано? — спитала Сюзан.

— Здається, так, — відповів Пітер, — тільки я нічого не можу прочитати, тут зовсім темно. Давайте вийдемо звідси.

Всі вийшли надвір і скупчились навколо Пітера, а він читав:

"Колишній власник цього житла, фавн Тамнас, перебуває під арештом й очікує на суд за звинуваченням його у державній зраді її імператорської величності Джейдіс, Королеви Нарнії, володарки замку Кеа-Перевел, імператриці Самотніх Островів і таке інше, а також за звинуваченням у підтримці ворогів її величності, наданні притулку шпигунам та у братанні з людьми.

Підпис: Маугрім, капітан Таємної Поліції.

Хай живе Королева!"

Діти вражено перезирнулись.

— Не знаю, чи мені так уже тут подобається, — сказала Сюзан.

— Хто ця королева, Лю? — спитав Пітер. — Ти щось чула про неї?

— І зовсім вона не королева, — відповіла Люсі, — а страшна відьма, Біла Чаклунка. Всі лісові мешканці ненавидять її. Вона зачарувала цілу країну і тепер тут завжди зима, але ніколи не настає Різдво.

— Не знаю, варто… чи варто нам іти далі, — мовила Сюзан. — Кажу, тут не так уже й безпечно, в будь-якому разі, не виглядає, аби нам було дуже весело. І з кожною хвилиною стає холодніше, і ми не взяли зі собою ніяких харчів. Може, повернемось додому?

— Але ж не можемо, — вигукнула Люсі, — невже ти не розумієш? Ми не можемо вернутися додому після того, що сталося. Це через мене бідний фавн втрапив у халепу. Він сховав мене від Чаклунки і показав дорогу назад. Оце і є переховування ворогів королеви та приятелювання з людьми. Ми просто мусимо спробувати його визволити.

— Ага, багато ми зробимо, — кинув Едмунд, — коли навіть не взяли собі їсти.

— Та замовкни, ти! — вигукнув Пітер, який усе ще був сердитий на Едмунда. — Що думаєш, Сюзан?

— На жаль, мені здається, що Лю має рацію, — відповіла Сюзан. — Я не хочу йти далі і багато віддала б, аби ми сюди ніколи не потрапляли. Але, відчуваю, треба спробувати якось допомогти панові Як-там-його-звати — маю на увазі фавна.

— Я теж так думаю, — мовив Пітер. — Мене тільки турбує, що в нас нема що їсти. Я би казав повернутись назад і набрати чогось із комори, але не знаю, чи схочемо ми повернутися у цю країну знову, коли вже звідси виберемося. Гадаю, треба йти далі.

— Так, — разом відповіли дівчата.

— Якби тільки знати, куди того бідолаху запроторили! — зітхнув Пітер.

Вони ще стояли, не знаючи, що діяти, коли раптом Люсі скрикнула:

— Гляньте! Бачите отам малинівку з червоними грудьми? Це перша пташка, яку я тут побачила. Цікаво, чи розмовляють птахи в Нарнії? Бо виглядає, ніби вона хоче нам щось сказати.

Дівчинка підняла голову і звернулась до пташки:

— Коли Ваша ласка, чи не сказали б Ви нам, куди забрали фавна Тамнаса?

Вимовивши це, Люсі зробила крок до малинівки. Пташка тут же спурхнула, але сіла на сусіднє дерево, а далі дуже уважно подивилась на них, немовби розуміла все, що вони говорили. Четверо дітей, наче заворожені, ступили кілька кроків за нею. Малинівка перелетіла на наступне дерево і ще раз уважно на них глянула. Ви напевно ніколи не бачили малинівки з такими ясними очками і з такими червоними грудьми!

— Знаєте що? — сказала Люсі. — Мені здається, вона запрошує нас іти за нею.

— Мені теж так здається, — підтримала її Сюзан. — Як гадаєш, Пітере?

— Що ж, можна спробувати, — відповів Пітер.

Виглядало, що малинівка чудово все зрозуміла. Вона перепурхувала з дерева на дерево, тримаючись на кілька кроків попереду дітей, щоб вони могли йти за нею. Шлях яким вона їх вела, поволі спускався вниз. Малинівка знову й знову сідала на якусь гілку і сніжинки сипались на землю. Невдовзі хмари на небі розійшлися, виглянуло зимове сонце і сніг навколо заблискотів сліпучими переливами. Діти йшли вже десь більше як півгодини. Дівчатка були попереду й Едмунд звернувся до Пітера:

— Якщо ти вже трохи охолов, то я щось тобі скажу, звичайно, якщо захочеш мене вислухати.

— Що таке? — спитав Пітер.

— Чш-ш! Не так голосно, — прошепотів Едмунд, — бо ще дівчат перелякаємо. Чи ти усвідомлюєш, що ми робимо?

— А що? — знову запитав Пітер, знизивши голос до шепоту.

— Ми йдемо за кимсь, про кого нічого не знаємо. Хіба нам відомо, на чиєму боці цей птах? Може, він заманює нас у пастку.

— Гм, зле. Але малинівка… У всіх історіях, які я читав, пташки завжди були добрі. Я впевнений, що малинівка не може бути на ворожому боці.

— Якщо про це вже зайшла мова, то хто тоді ворог? Звідки нам відомо, що фавн належить до друзів, а королева (так, я знаю, говорилося, що вона відьма) — до ворогів? Насправді ми нічого не знаємо про жодного з них.

— Але ж фавн урятував Люсі.

— Це він так сказав. Хіба ми знаємо? І ще одне: чи хтось бодай приблизно уявляє собі, як нам звідси вертати додому?

— О Господи! — вигукнув Пітер. — Я про це не подумав.

— А про обід ліпше й не згадувати, — підсумував Едмунд.

Розділ 7. День із бобрами

Поки хлопці ото собі розмовляли, дівчатка раптом в один голос скрикнули: "Ой!" — і зупинилися.

— Малинівка! — вигукнула Люсі. — Малинівка! Вона полетіла.

Пташка справді зникла з поля зору.

— І що ж нам тепер робити? — поспитав Едмунд, кинувши на Пітера виразний погляд, мовляв: "Ну, чи я тобі не казав?"

— Тихо! Дивіться! — прошепотіла Сюзан.

— Що? — відгукнувся Пітер.

— Щось ворухнулося поміж дерев, он там, ліворуч. Діти напружили зір, намагаючись щось розгледіти.

Тепер уже ніхто з них не почувався у безпеці.

— Ой, знову, — зашепотіла через якусь хвилину Сюзан.

— Я теж бачив, — сказав Пітер, — воно там. І щойно сховалося за те велике дерево.

— Що ж це? — спитала Люсі, з цілої сили намагаючись не втратити самовладання.

— Хай що там таке, — промовив Пітер, — але воно бавиться з нами у піжмурки. І не хоче, щоб його бачили.

— Ходімо додому, — сказала раптом Сюзан. І тоді, хоча ніхто не вимовив цього вголос, всі раптом усвідомили те, що перед тим Едмунд говорив Пітерові: вони заблукали.

— На що воно схоже? — спитала далі Люсі.

— Це… це якесь звірятко, — відповіла Сюзан. — Ой, дивіться! Дивіться! — вигукнула за хвильку. — Та швидше! Ось воно!

І тут усі побачили пухнасту вусату мордочку, що виглядала з-за дерева. Але тепер звірятко не ховалося, а піднесло лапку до рота — ну зовсім як людина, яка ото прикладає пальця до уст, аби подати знак мовчати. Потім звірятко зникло. Діти затамували подих. За якусь мить незнайомець вигулькнув з-за дерева, озирнувся довкола, ніби боявся, що за ним підглядають, прошепотів "чш-ш", зробив їм знак підступити ближче до того місця, де він стояв, і знову зник

— Я знаю, хто це, — сказав Пітер. — Це бобер. Я бачив його хвоста.

— Він хоче, щоб ми підійшли до нього, — зауважила Сюзан, — і перестерігає, щоби не зчиняли галасу.

— Бачу, — відповів Пітер. — Питання тільки в тому, йти до нього чи ні.