Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 10

Принаймні від початку. Бо наприкінці тих експедицій, що починалися з чвар, усі ладні були кинутися одне на одного з ножами. Якщо і в нас до того дійде, то нехай дійде вже тоді, як справу буде зроблено. А взагалі, що довше ми утримаємось від докорів…

– Ну, знаєте, якщо все так кепсько, як ви кажете, то краще залишайтеся вдома – ми підемо самі, правда, Поул?

– Не кажи дурниць, Бяклі! – квапливо застерегла його Джил. Вона на мить злякалася – а що як простоквак спіймає хлопця на слові.

– Не бійся, Поул, – заспокоїв її Трясогуз. – Я піду, чого б там не казали всі інші простокваки. Хіба ж таку нагоду втрачають? А кажуть вони, буцімто я легковажний – уму-розуму ще не набрався. Закидали мені, та й не раз: "Послухай, Трясогузе, якийсь ти не такий, як усі, усе волієш вскочити в халепу, накликати на голову біду! Хіба тобі набридло життя у рідному болоті? Життя – воно ж таке, воно ж не фрикасе із жаб'ячих лапок та не пиріг із вугрем! Час тобі нарешті й споважніти, зробити висновки й бути як усі! Це для твоєї ж користі!" – от що мені кажуть. А я в тому користі не бачу, аби в болоті просидіти все життя. А от дертися у гори, коли вже не за горами зима, шукати в горах принца, якого там нема, та спершу віднайти ще загибле велетенське місто, якого жодний простоквак не бачив, – оце, я розумію, діло! А діло – саме те, що треба хлопцю! Від бездіяльності яка користь?

Так відповів Трясогуз, потираючи свої великі, мов у жабеняти, руки, немов казав не про похід у гори, а про похід до театру або на званий вечір.

– Ану подивімось, як почуваються наші вугри.

Вугри по-простоквацьки – то така вже смакота, що діти двічі просили добавки, до того ж кожен. Спершу простоквак і повірити не міг, що то не з люб'язності, а саме тому, що і справді смакота. Та вони з таким завзяттям уминали страву за обидві щоки, що він першу думку змінив, натомість припустивши, що простоквацька їжа на пожиток дітям не піде.

– Що простокваку добре, то людям за отруту – хіба вгадаєш? – пояснив нову думку він.

А потім пили чай. Чай пили просто із жерстянок, як то зазвичай роблять дорожні робітники під час чаювання десь на узбіччі, а простоквак ще раз од разу прикладався до темної підозрілої прямокутної бутилі. Він спробував був пригостити гостей, та ті, ледь пригубивши, одразу ж пригадали, що їм казав хазяїн про те, кому що добре, та відмовилися.

Решту дня було витрачено на підготовку до походу, який призначили вже на наступний ранок. Простоквак, як найміцніший з усіх, визвався нести всі три ковдри, у які вони збиралися загорнути копчений окіст (дуже поживну річ у дальньому поході). Джил випало нести залишки вугрів, сухарі та кресало з порохівницею. Бяклі виказав бажання нести обидва дитячі плащі. Руки він волів мати вільні. Як людина, що ще в давні часи набила руку у стрільбі з лука, він отримав хіба що не найліпший лук, що його мав простоквак. Найліпший той залишив собі. Передаючи лука Юстасові, простоквак встиг зауважити, що в такий вітер та з відсирілою тятивою, та в похмурий день, коли геть задубіли пальці, із лука навряд чи куди-небудь влучиш. І це стосується не тільки Бяклі, а і його самого. Обидва хлопці підперезалися мечами: Юстас прихопив одного ще в Кейр-Паравелі, простоквак мав свій. Джил довелося задовольнитися простим ножем. Тут майже виникла суперечка, та її вчасно зупинив простоквак, що, потираючи руки, підбадьорив сперечальників:

– Нумо, хлопці, нумо, дівчатка! Гадав я, що таке може статися, та не гадав, що так скоро. Деякі пригоди на тому й закінчуються, ще не почавшись.

Сперечальники одразу ж і замовкли.

До ліжка пішли рано. Усі троє полягали у вігвамі. А от добряче виспатися вдалося хіба що одному. Річ у тому, що, сказавши "на добраніч", простоквак додав, що конче треба всім виспатися як слід, але "із того навряд чи що вийде". Після того він одразу ж захропів, та так, що Джил, коли нарешті їй вдалося закуняти, наснилися нічні жахи: то хтось працював із вибійним молотком, то вона в човні наближалася до водоспаду, то експреси один за одним мчали крізь тунель.

Розділ 6

Дикі північні землі

Наступного дня десь о дев'ятій годині ранку можна було побачити, як три самотні фігурки повільно мілиною та по камінчиках перебиралися на північний берег річки Кам'янки. То був скоріш шумливий мілководний ручай, аніж справжня річка – навіть маленькій Джил вода жодного разу не сягнула вище колін. Кроків за п'ятдесят від води берег круто біг угору, а подекуди навіть виднілися голі скелі.

– Гадаю, нам туди! – Бяклі тицьнув уліво, на захід, – туди, де річка, взявши початок десь на болоті, бігла дном неглибокої ущелини.

Та простоквак похитав головою.

– Велетні саме й мешкають по краях цієї ущелини, – промовив він. – Воно для них – мов для нас вулиця, вони нерідко нею прогулюються. Краще нам іти прямо, навіть якщо доведеться для цього лізти вгору.

Так і вчинили. Знайшли місце для сходження, що на вигляд здалося більш положистим, і вже хвилин за десять, важко дихаючи, стояли нагорі, тужливо споглядаючи долини Нарнії вдалині. Невдовзі вони прямували на північ. Попереду, куди не кинь оком, простягалася поросла вересом пустинь. Ліворуч земля здавалася більш кам'янистою, і Джил подумала, що десь там, ймовірно, обривається ущелина – в той бік їй навіть і дивитися не кортіло. Тож троє мандрівників рушили вперед.

Стояв ясний зимовий день, а йти пружною землею було зовсім неважко. Але що далі вони просувалися на північ, то сильніше їх охоплювало почуття самотності. Зрідка над їхніми головами пролітав одинокий яструб чи голосила чайка, тільки від того ставало ще самотніше. Коли опівдні вони зупинилися перепочити й напитися з заглиблення в ручаї, Джил трохи підбадьорилася та сказала, що врешті решт пригода, можливо, і буде їй до смаку.

– Пригоди ще й не починалися, – похмуро зауважив простоквак.

Вирушати знов у дорогу після першого перепочинку – то наче сідати за парту після перерви чи в поїзд після пересадки: відчувається вже не так, як до того. Щойно наші мандрівники пішли далі, Джил помітила, що скелястий край ущелини немов наблизився, а скелі тепер здавалися якимось іншими: стирчали вертикально, немов стовпи чи, може, невисокі кам'яні вежі чудернацької форми.

"Ймовірно, – подумала Джил, – усі ці оповідки про велетнів виникають саме завдяки цим дивовижним скелям. У сутінках їх легко сплутати з велетнями. Погляньте лише он на того – ого-го який! А ота каменюка зверху – точнісінько голова! Трохи завелика для тулуба, та на те вони й велетні, аби скидатися на чудовиська! Ось і кущі якісь по краях – верес чи, може, пташині гнізда – нестеменнісінько волосся та борода! Ондечки ті виступи з боків – вуха. Вони, звичайно, страшенно великі, але ж у велетня такі й мають бути – мов слонячі. А ось там… А-а-а!!!"

У Джил кров захолола в жилах. Кам'яна скеля заворушилася! То справжній велетень. Помилки не було. Дівчинка бачила, як він повернув голову. Вона навіть встигла розгледіти його дурнувате здоровенне й щокате обличчя. Інші кам'яні вежі також виявилися велетнями, усі до єдиної. Числа їм було багато, десь сорок-п'ятдесят. Вони вишикувалися в рядок, лікоть у лікоть уздовж ущелини, ногами стоячи на дні, а ліктями спираючись на краєчки ущелини – схоже іноді можна спостерігати погожого ранку, коли деякі чоловіки – лінькуваті чолов'яги – після сніданку виходять постояти на вулицю, впершись з лінощів у стіну.

– Йдіть прямо, – прошепотів Трясогуз, що також запримітив велетнів. – Не дивіться на них. І що б не сталося – не здумайте тікати, бо вони одразу ж кинуться навздогін!

Трійця просувалася вперед, удаючи, ніби вони не побачили велетнів. Вони почувалися так, ніби проходили повз ворота із написом: "Обережно, злий собака!", тільки їм було значно моторошніше. Велетнів було нелічено – десятки, а може, й сотні. Вони не здавалися злими чи навіть зацікавленими. Здавалося, вони навіть не помітили мандрівників.

Але тут – вж-ж-ж-ж, вж-ж-ж-ж – щось велике та важке шугонуло над їхніми головами, і з оглушливим гуркотом за двадцять кроків попереду них на землю впав велетенський кругляк. А за мить – гуп! – іще один, кроків за двадцять позаду.

– Це вони в нас кидаються? – перелякався Бяклі.

– Ні, – обізвався Трясогуз. – Краще б у нас – безпечніше було б. Вони мітять он туди, в он те нагромадження каміння справа. Але, знаєте, вони в нього нізащо не влучать – з них нікчемні кидальники. Коли погода стоїть ладна, вони завжди вранці кидаються камінням – це єдина гра, яку вони в змозі опанувати…

Ох і натерпілися ж вони страху! Ланцюгу велетнів, здавалося, не було кінця-краю, і вони невтомно кидали й кидали величезні камені, деякі з них з оглушливим гуркотом падали зовсім поруч. Навіть попри смертельну небезпеку, одного їхнього вигляду було достатньо, аби злякатися не на жарт. Джил ховала обличчя, намагаючись не дивитися на них.

Так тривало хвилин зо двадцять п'ять. А потім велетні, здається, почали сварку. Жбурляти камінням вони припинили, та все ж не дуже приємно, коли зовсім поряд – лише за якісь дві тисячі кроків! – сваряться велети. Вони лаяли один одного довгими незрозумілими словами – такими довгими, що кожне було мало не на двадцять складів довжиною. Вони скаженіли, душилися словами, навіть підстрибували на місці від люті – і від кожного такого стрибка земля під ногами здригалася, наче десь поблизу розірвалася бомба. Вони бухкали один одного по голові величезними неоковирними кам'яними молотами; та черепи їхні були такими непробивними, що молоти відскакували від голів велетнів, а той із них, хто бив, упускав молот і одразу завивав від болю, бо молотом прибив собі пальці. Але з дурощів своїх він за хвилину починав усе спочатку. Зрештою десь за годину велетні були вже такі побиті та знесилені, що посідали на землю та залилися гіркими сльозами, що було неабияк на руку нашим мандрівникам. Коли вони вмостилися на дні ущелини, їх голови пропали з очей, але, навіть відійшовши на добру милю від того місця, Джил ще чула їхнє виття, схлипування та рюмсання, мов то були не здоровезні велетні, а кволі немовлята.

Цієї ночі мандрівники задрімали на сирій землі. Отак Трясогуз заходився вчити дітей спати спиною до спини – по-перше, так легше зберігати тепло, а по-друге, можна вкриватися обома ковдрами.