Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 11

Але однак було холодно, а земля під боками була тверда й камениста. Простоквак порадив їм подумати про те, як холодно буде тоді, коли вони зайдуть далі на північ. Він гадав, що то їх втішить, але помилився – від цієї думки вони анітрохи не підбадьорилися.

Багато днів ішли мандрівники непривітними землями Вересилії. Харчувалися переважно польовими птахами, на яких полювали Юстас із Трясогузом (звісно, то були не розумні птахи); окіст намагалися не чіпати – економили. Джил неабияк заздрила Юстасу, що міг вправно стріляти – цього він навчився у мандрах із королем Каспіаном. Пустинна місцевість була помережена незчисленними джерельцями та струмками, тож води їм вистачало. Люсі думалось, що коли у книжках пишуть про життя мисливців, так ніколи не згадують, що то за довгий брудний і тяжкий труд – патрати птахів і як від нього холодіють пальці. На щастя, велетні їм на шляху майже не стрічалися. Щоправда, їх якось помітив один, але він тільки розреготався та потупцював у своїх справах.

Десь на десятий день мандрів місцевість навкруги змінилася і наші мандрівники вийшли до північного краю земель. Перед ними лежав довгий крутий схил, за яким розгорталися зовсім інші, ще менш привітні землі. Коло підніжжя схилу проглядалися обриси скель, за якими простягалася країна високих гір, темних прірв, кам'янистих долин, ущелин таких глибоких та вузьких, що й дна не вгледиш. А на дні цих ущелин гриміли буйні ріки, котрі зривалися чорними водоспадами зі страшенної висоти. І, звичайно, саме Трясогуз одразу привернув увагу дітей до снігу, що виблискував на верхівках гір.

– Не здивуюся, коли виявиться, що на північному схилі їх набагато більше, – додав він.

Мандрівники немало часу змарнували, доки нарешті дісталися підніжжя схилу, де, зазирнувши вниз в ущелину, побачили річку, що текла дном із заходу на схід. Русло її пролягало поміж двох скель, а вода була такою темною, що крізь неї не проходило світло. Чимало порогів та водоспадів перерізали її потік, а від могутнього гуркоту води під ногами подорожніх дрижала земля.

– Лихо не без добра, – задумливо зауважив Трясогуз. – Якщо позламуємо собі шиї під час сходження – у річці точно не потонемо.

– А то що таке? – несподівано спитав Бяклі, вказуючи ліворуч, угору за течією. Усі перевели погляд у той бік і побачили те, на що менше за все сподівалися, – міст. Та ще й який міст! Велетенська арка в один вигин, що простяглася між верхівками скель; найвища точка мосту здіймалася так само високо над верхівками скель, як маківка собору Святого Павла височіє над вулицями.

– Подивиться лише! То має бути міст велетнів! – вигукнула Джил.

– Більш схоже на роботу якогось чаклуна, – із сумнівом промовив Трясогуз. – У таких місцях тільки й чекаєш на чудеса та чародійства! Гадаю, то пастка! Тільки-но ми ступимо на нього, він одразу розтане в нас під ногами, мов туман.

– Ох ти ж і нудьгар! – осмикнув його Бяклі. – Чому це він не може бути справжнім, звичайним мостом?!

– Тобто ти і справді вважаєш, що велетням стало б розуму збудувати щось подібне до цього? – скептично зауважив Трясогуз.

– Але ж його могли збудувати й інші велетні? – втрутилася Джил. – Наприклад, ті, що жили сотні років тому – вони були набагато розумніші за теперішніх. То могли бути ті самі велетні, що звели місто, яке ми шукаємо. Тоді це означатиме, що ми на правильному шляху і старовинний міст виведе нас до міста!

– Геніальна думка, Поул! – зрадів Бяклі. – Так воно й має бути! Ходімо!

Тож усі розвернулися та попрямували до мосту. Варто їм було підійти ближче, як вони переконалися, що він був справжнім-справжнісіньким, збудованим із величезних кам'яних плит, кожна із яких завбільшки з брили Стоунхенджу. Попри те, що з віком вони потріскалися, а подекуди й зовсім покришилися, видно було, що над брилами попрацювали вправні каменярі. На балюстраді лишилися сліди витонченої різьби: дещо понівечені часом обличчя та статури велетнів, мінотаврів, морських чудовиськ, гігантських кальмарів, восьминогів та обриси страхітливих богів… Трясогуз неохоче та недовірливо, але все ж згодився піти з дітьми.

Довгим та важким було це сходження. Арка моста круто йшла вгору. У багатьох місцях кам'яні брили повипадали, і там зяяли широченні провалля, крізь які далеко-далеко внизу виднілася пінява води річки. Одного разу під аркою, під самісінькими їхніми ногами, пролетів орел. Що вище вони підіймалися, то холодніше ставало навкруги. Шалений вітер мало не збивав із ніг, і здавалося, що й сам міст здригається від його могутніх поривів.

Нарешті мандрівники дісталися середини моста й побачили протилежний берег річки, де, як їм здалося, пролягала вже знайома їм стара, збудована велетнями дорога, що вела вдалечінь, кудись у гори. Подекуди каменів у бруку бракувало, а поміж інших каменюк попроростали острівки зеленої трави. Цією дорогою назустріч подорожнім скакали двоє вершників – обидва звичайного людського зросту.

– Не зупиняйтеся! Ідіть уперед, – попередив дітей простоквак. – У цих краях можна зустріти як друга, так і ворога, але не можна показувати, що ми їх боїмося.

Коли мандрівці дісталися кінця моста й ступили на порослий травою берег, вершники були вже зовсім поруч. Один із них – лицар у латах із голови до ніг та з опущеним забралом, вбраний у все чорне – сидів верхи на вороному коні; на чорному щиті його не було герба, а на вістрі списа не майорів стяг. Іншим вершником виявилася жінка! Білий кінь під нею був таким гарним, що хотілося поцілувати його в писок та пригостити цукром. Але сама жінка – вона сиділа в дамському сідлі, вдягнена в довге сліпучо-зелене вбрання, що розвивалося по вітру, – була ще гарнішою.

– Вітаю вас, др-р-рузі! – голосно промовила вона, чудово промовляючи "р", і голос її пролунав, мов солодкий пташиний спів. – Серед вас я бачу зовсім юні обличчя, яким не місце в цьому суворому краї.

– Може, й так, пані, – коротко й насторожено обізвався Трясогуз.

– Ми шукаємо зруйноване місто велетнів, – пояснила Джил.

– Зруйноване місто? – здивувалася пані. – Дивне місце ви шукаєте… І що ж ви робитимете, коли його знайдете?

– Ми повинні… – почала була Джил, але її перервав простоквак.

– Прошу нас вибачити, пані, але ми не знайомі ані з вами, ані з вашим супутником – бачиться, він не дуже-то й говіркий, чи не так? Тож, сподіваюся, що ви не образитися, якщо ми не станемо обговорювати свої справи із незнайомцями. До того ж, здається, збирається на дощ…

Пані розсміялася ніжним мелодійним сміхом – прекраснішого сміху годі було собі й уявити:

– Що ж, діти, – промовила вона, – гідний вам трапився проводир – гідний і мудрий. І я анітрохи не ображаюся на нього за його скритність. Але мені нічого приховувати. Я не раз чула про місто велетнів, Ґрандес Руїнос, але де його шукати – про те мені не зміг повідати жоден із перестрічних. Дорога, якою ви слідуєте, веде до міста та палацу Харфанг. Там мешкають добрі велетні, що своєю незлобливістю, ввічливістю, стриманістю і тактовністю відрізняться від своїх дурних, злих, диких та неприборкуваних родичів із Вересилії, мов небо й земля. Може статися, що в палаці вам вдасться щось дізнатися про те місто, може, – ні, та в будь-якому разі там на вас чекають привітні господарі та затишна оселя. Було б розумно в них перезимувати, та, якщо не бажаєте, лишіться хоча б на кілька днів погостювати та відпочити, зібратися із силами. Там на вас чекає гаряча ванна, свіжа постіль та привітне вогнище, а неабиякі страви, солодощі та напої будуть до вашого смаку чотири рази на день…

– Оце так справи! – вигукнув Бяклі. – Уявіть лише – знову опинитися на м'якенькому ліжку…

– І скупатися у гарячій воді, – підтримала Джил. – Вважаєте, вони нас прихистять? Адже ми для них зовсім чужинці.

– Скажіть їм лише, що Пані-в-Зеленому передає їм вітання та посилає їм двох милих дітей із південних земель до свята осені.

– О, дякуємо, щиро дякуємо! – в один голос вигукнули діти.

– Але пам'ятайте: у який би день ви не дісталися дверей палацу, стукати треба зрання, бо ворота замикають за кілька годин після полудня, і за звичаями замку, як би хто сильно не стукав, дверей йому не прочинять.

Із сяючими очима діти ще раз подякували пані. Та у відповідь помахала їм рукою, а простоквак скинув свій гостроверхий капелюх і стримано вклонився. Потім пані та її мовчазний супутник скомандували коням, і ті, дзвінко стукаючи копитами по каменях, попрямували мостом угору.

– Що ж, – задумливо промовив Трясогуз. – Багато я віддав би за те, аби дізнатися, звідки й куди вона прямує. Чи не дивно зустріти таку пані в дикому краї велетнів? Ох, не з добра те, не з добра, ось побачите.

– Щоб ти скис, знов ти за своє! – обурився Бяклі. – Як на мене, вона просто дивовижна. А як подумаю про теплу кімнату та гарячу їжу… Сподіваюся, іти лишилось недовго!

– Згодна! – рішуче підтримала його Джил. – А яке на ній розкішне плаття! А кінь – просто диво!

– Байдуже, – не вгамовувався простоквак, – непогано було б розізнати про неї якомога більше…

– Мені кортіло її розпитати, – зізналася дівчинка, – але я не наважилася. Та як я могла – ти ж не дозволив ані слова про нас розповісти.

– Джил має рацію, – підтакнув Бяклі. – І чому тільки тобі знадобилося поводитися так нелюб'язно та стримано? Вони що, тобі не сподобалися?

– Вони? – перепитав простоквак. – Хто – "вони"? Я бачив лише пані.

– Як? А лицаря? – здивувалася Джил.

– Якого лицаря? Я бачив тільки обладунки, – обізвався Трясогуз. – Чому він увесь час мовчав?

– Мабуть, він занадто соромливий, – припустила Джил. – Чи, може, до всього байдужий і йому б лише дивитися на неї та тішитися її ніжним голосом. Певно, якщо б я була лицарем, я б так і поводилася.

– А мені ось цікаво дізнатися, кого побачиш, якщо підняти забрало, – зауважив Трясогуз.

– Верзеш казна-що, – не витримав Бяклі. – Ти ж бачив його обладунки – хто ж їх зможе на себе натягти, хіба як не людина?

– Як щодо скелета? – лячно захихотів простоквак. І, трохи поміркувавши, додав: – Чи взагалі ніхто. Я маю на увазі ніхто з тих, кого можна побачити. Хтось невидимий.

– Годі нас страхати, Трясогузе, – здригнулася Джил. – Знов ти вигадуєш якісь жахи. Звідки вони тільки беруться у твоїй голові?

– Не звертай на нього уваги! – вигукнув Бяклі.