Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 15

Овва! Подивися лише – у тебе коло вікна є місце для сидіння. Якщо на нього забратися, можна подивитися, що коїться надворі…

Не зволікаючи, усі так і зробили. А Джил, щойно кинувши погляд за вікно, вигукнула: "Який жах!"

За вікном яскраво світило сонце, і від снігу, окрім кількох білих острівців, не лишилося ані сліду – усе позмивало нічним дощем. Унизу під ними чітко, мов на типографічний карті, простягався той самий пагорб із пласкою верхівкою, яким вони так важко блукали напередодні: звідси, зверху, з вікна палацу, його неможливо було сплутати ані з чим – перед ними лежали руїни стародавнього міста велетнів. Як Джил могла тепер бачити, воно було пласким, бо бруківка здебільшого збереглася, хоча подекуди й зяяли ями. Те, що подорожні помилково прийняли за насипи, перетинаючи пагорб уздовж і впоперек, насправді було залишками стін колись величезних палаців та інших будівель. В одному місці збереглася майже неушкодженою ціла ділянка стіни майже три сотні ліктів заввишки – саме її вони вчора прийняли за скелю. "Фабричні димарі" виявилися гігантськими колонами, точніше, їхніми опорами. Чималі уламки валялися навкруги, немов звалені кам'яні дерева. Кам'яні уступи, які забрали в них стільки сил, коли їм довелося спускатися північним схилом пагорба, і – у тому не доводилося сумніватися – такі ж уступи на південному боці були насправді руїнами велетенських сходів. І на довершення картини через усю бруківку в центрі пагорба тяглися букви, що складалися у два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ…

Троє мандрівників збентежено подивилися одне на одного, і Бяклі, коротенько присвиснувши, озвучив те, що було в усіх на думці: "Ех, і як ми так, прогледіли! Другий та третій знаки проґавили!" А Джил одразу ж пригадався її сон.

– Це все моя провина, – у розпачі промовила вона. – Я… я припинила повторювати знаки кожну ніч. Якби я думала про них більше, то одразу ж здогадалася б, що це – те саме місто, і ніякий сніг би мені не завадив!

– Моя провина ще важча, – похитав головою простоквак. – Я побачив… і майже здогадався. Мені чомусь здалося, що те місце неабияк нагадувало зруйноване місто.

– Ти єдиний, кому нема в чому себе звинувачувати, – заперечив Бяклі. – Ти ж намагався вмовити нас зупинитися.

– Виходить, погано намагався, – похмуро зауважив простоквак. – Мені завжди не вистачає наполегливості. Я ж міг просто схопити вас за руки та втримати. Міг – а не зробив…

– Правда в тому, – неголосно почав Бяклі, – що ми настільки захопилися спробами знайти палац, що нас ніщо більше не турбувало. Принаймні мене так точно. Із тієї миті, як ми зустріли на мосту пані з мовчазним лицарем, ми тільки про палац і думаємо і майже зовсім забули про принца Риліана.

– Не здивуюся, якщо саме цього вона й домагалася, – насупився Трясогуз.

– Я ось чого ніяк не збагну, – звернулася Джил до супутників, – як ми могли не побачити напис? Може, він з'явився лише минулої ночі? Чи міг він – я маю на увазі Аслана – зробити цей напис вночі? Мені бачився такий дивний сон… – І вона переповіла про все, що їй наснилося.

– О-о-о, який же я бовдур! – у розпачі вигукнув Бяклі. – Ми його бачили, бачили! Ми ж заблукали в тому написі! Зісковзнули в літеру "Е" слідом за Джил, що туди провалилася. Ось дивись: ти впала он там, де нижня рисочка веде на північ; ми пішли нею в тому напрямі, повернули праворуч, дійшли до перехрестя, звідки відходив ще один поворот правіше – то середня рисочка, але вирішили йти прямо, бачиш? Потім знов звернули, цього разу праворуч, і йшли, йшли, доки не вперлися в стіну, після чого повернули назад. Оце так дурні! – він із люттю вдарив по сидінню ногою і продовжував: – Ні, Поул! Я знаю, що в тебе було на думці, бо я й сам думав так само: ти думала, що гарно було б, якби Аслан залишив знаки на руїнах уже після того, як ми пройшли повз них. Якби то було так – провина була б його, а не наша. Зручно вийшло б, чи не так? Ач, ні! Винуваті ми самі! Він лишив нам чотири знаки, трьома з яких ми вже знехтували!

– Ти маєш на увазі, я знехтувала, – покірно додала Джил. – Твоя правда. Я все псую від самого початку, з тієї миті, як ти привів мене сюди. Та все ж, як би мені не було гірко і прикро, треба думати, що ж робити далі. Що він хотів цим сказати? Що означає: "під землею"? У цьому ж нема ніякого сенсу!

– А як на мене, то є, – заперечив Трясогуз. – Це означає, що ми повинні шукати принца під зруйнованим містом.

– Але як? – не второпала Джил.

– У тому й заковика, – задумливо промовив простоквак, потираючи свої великі жаб'ячі долоні. – І як нам те зробити? Звичайно, якщо б ми зосередилися подумки на завданні, коли брели зруйнованим містом, що-небудь, але придумалось би – знайшлися б якісь дверцята або печерка, або який-небудь хід, чи випадковий перехожий підказав би нівроку, що нам робити, а може, і сам Аслан – хтозна, чом би й ні зрештою… Вказівки Аслана жодного разу нікого не підводили. Але ось як прослідувати ними тепер – ото вже слушне питання.

– Гадаю, нам треба просто повернутися назад, – запропонувала Джил.

– Просто, чи не так? – скептично перепитав Трясогуз. – Можемо для початку спробувати відчинити он ті двері, щоб подивитися, як саме це просто.

Усі подивилися на двері й хутко зметикували, що жоден із них не зможе дотягтися до ручки, а коли навіть і зміг би, то нізащо не спромігся б її повернути.

– Гадаєте, нас не випустять, якщо ми попрохаємо? – спитала Джил.

Ніхто не відповів, але всі подумали: "А що як ні?"

Думка ця неприємно їх вразила. Трясогуз був рішуче налаштований проти того, аби відкриватися велетням і прямо звертатися до них із проханням, а діти дали йому слово нічого тим не виказувати і, звичайно, порушити його не могли. Однак усі троє були чомусь упевнені, що втекти із палацу вночі їм ніяк не вдасться: якщо вони розбредуться по спальнях і опиняться за замкненими дверима, до ранку їм звідти не вибратися. Звичайно, можна попрохати, аби дверей не зачиняли, але тоді велетні могли запідозрити недобре.

– Наша єдина надія, – сказав Бяклі, – спробувати вислизнути по обіді. Хіба ж вдень немає такої години, коли більшість велетнів сплять? Якщо ми зможемо вислизнути до кухні, можливо, вийдемо через чорний хід.

– Не сказав би, що то чудова думка, – мляво зауважив простоквак, – та вибору в нас немає…

До речі, якщо розібратися, то план Бяклі був не таким уже й кепським. Справді, якщо хочеш непомітно вибратися із будинку, краще робити це вдень, а не вночі. Двері й вікна в цю годину частіше за все лишають незамкненими, а, крім того, якщо тебе застануть на гарячому, завжди можна вдати, ніби ти просто вийшов прогулятися (у чому буде дуже важко переконати як велетнів, так і будь-кого з дорослих, якщо вони спіймають вас у ту саму мить, коли ви вилазите крізь вікно у спальні о першій годині ночі).

– Тоді ми повинні змусити їх відкликати стражу, – додав Бяклі. – Треба вдати, ніби нам тут дуже подобається і ми залюбки залишимося до свята осені.

– Яке відбудеться завтра ввечері, – підхопив Трясогуз. – Я чув, як про нього згадував один із велетнів…

– Ну, що ж… – підсумувала Джил. – Ми маємо вдати, ніби із нетерпінням чекаємо свята, і без кінця розпитувати їх про те свято. Вони й так мають нас за дітлахів, тож це нам неабияк на руку.

– Веселитися… – глибоко зітхнув Трясогуз. – Ось що ми повинні робити. Веселитися. Бути безтурботними, мов нам море по коліно. Я вже помітив, що у вас, молоді, ой як не завжди буває радісний вигляд. Вам слід пильно придивлятися до мене й робити так, як роблю я. Я буду веселитися, ось так! – тут він скорчив міну, як у мертвяка. – І пустувати, ось так! – додав він і зобразив понуре па. – У вас усе вийде, тільки пильнуйте за тим, що і як я роблю. Бачте, вони вже вважають мене веселуном. Знаю, знаю, ви вважаєте, що вчора я був трохи…теє… напідпитку, але можу вас запевнити, що то все (або майже все) було чистим комедіантством. Мені чомусь здалося, що певна частка облуди нам не завадить…

Згадуючи вже потім свої пригоди, діти ще довго не могли прийти до єдиної думки щодо того, наскільки його слова відповідали дійсності. Але, слухаючи його тепер, вони ані краплі не сумнівалися, що він сам вірить у те, що говорить.

– Ну, гаразд. Веселитися – так веселитися! – вигукнув Бяклі. – Та перш за все потрібно, аби хтось таки відчинив ці двері. І, доки ми будемо пустувати та розважатися, треба якомога більше дізнатися про цей палац.

На щастя, в ту саму мить двері прочинилися і до кімнати метушливо ввалилася нянька.

– Ах ви ж мої лялечки! А чи не хочете ви піти й подивитися, як король, а з ним і увесь його почт, збираються на полювання? То таке дивовижне видовище, вам обов'язково сподобається!

Повторювати вдруге їй не довелося – не гаючи часу, друзі прошмигнули повз неї та першими-ліпшими сходами спустилися вниз, де сурмили мисливські ріжки й чувся собачий гавкіт. За кілька хвилин вони опинилися у внутрішньому дворі. Велетні вже всі зібралися. Треба зауважити, що полюють вони пішки, бо в цій частини світу не водяться велетенські коні, тому їхній виїзд – чи, краще, вихід? – дещо схожий на полювання на зайців. Коли Джил зрозуміла, що коней не буде, вона спершу гірко розчарувалася, бо була певна, що величезна тучна королева нізащо не побіжить із собаками пішки, а скоріше стирчатиме цілий день у палаці, що не входило у плани мандрівників. Та невдовзі вона побачила, як королеву посадили у щось на зразок паланкіна, який несли на плечах шестеро молодих велетнів. Дурна товстуха одяглася в усе зелене, а на боці в неї висів мисливський ріг.

На дворі зібралося велетнів із двадцять, а може, й тридцять, із королем включно. Усі в доброму гуморі в очікуванні полювання базікали та реготали так, що можна було й оглухнути. А внизу, приблизно нарівні з Джил, снували туди-сюди собаки: вони махали хвостами, гавкали, трясли головами так, що слина розліталася в усі боки, повискували й тикалися мордами в руки дітей. Трясогуз саме взявся напускати на себе веселий і грайливий вигляд (якби велетні надумали придивитися, то такою міною він точно б усе зіпсував), коли Джил, старанно зобразивши свою найчарівнішу та найнепереборнішу, по-дитячому щиру усмішку, підбігла до паланкіну королеви і, закинувши голову, щосили прокричала:

– Ваша величносте, ви ж нікуди не збираєтеся, правда? Ви повернетеся?

– Авжеж, моя люба, – відповіла королева. – До вечора обов'язково повернуся.

– Як чудово! – мало не заплескала в долоні Джил. – А ми ж підемо завтра на свято, правда? Так уже кортить на ньому побувати! У вас тут так гарно.