Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 14

Велетень вийшов із приміщення і попрямував через двір, а наші мандрівники щосили намагалися не відставати. Треба сказати, зовні вони мали досить жалюгідний вигляд, особливо Трясогуз. Стиснутий поміж долонями велетня, він розмахував руками та пручався, від чого справді скидався на жабу. Та дітям було не до нього: серця їхні закалатали швидше, бо невдовзі вони переступили поріг палацу. Потім вони довго йшли якимось переходами – майже бігцем, аби встигти за велетнем, – і ось нарешті, кліпаючи очима від яскравого світла, побачили, що потрапили у величезну залу, де в каміні гудів вогонь і сяяли безліч світильників, відблисками яких палахкотіла позолота на стінах та стелі. І праворуч, і ліворуч них височіли розкішно вдягнені велетні, так багато, що й не перелічити; напроти з протилежного кінця зали стояли два трони, на яких розташувалися дві гігантські фігури – то були, як здогадалися діти, король із королевою.

От і все, що їм вдалося розгледіти, – кроків за п'ятнадцять від королівського трону молодий велетень зупинився. Джил і Бяклі теж зупинилися та незграбно привіталися (на жаль, в Експериментальній школі робити реверанси дівчаток не вчать). Велетень тим часом опустив на землю Трясогуза, але той відразу ж упав на підлогу і, напівсидячи, із розкиданими на різні боки руками та ногами, був незвичайно схожим на величезного павука.

Розділ 8

Палац Харфанг

– Ну ж бо, Поул, починай, – прошепотів Бяклі.

А у Джил так пересохло в горлі, що, не в змозі вимовити ані слова, вона не вигадала нічого ліпшого, аніж кивнути в бік Юстаса.

Присягаючись про себе, що він їй (а також і Трясогузові) цього ніколи не пробачить, Юстас облизнув сухі губи та вигукнув, звертаючись до короля велетнів:

– З вашого дозволу, ваша величносте, ми передаємо вам вітання від Пані-в-Зеленому! Вона запевняла нас, що ви залюбки матимете нас до свята осені!

Король та королева велетнів перезирнулися, кивнули одне до одного та якось дивно всміхнулися, що зовсім не припало Джил до вподоби. Як на неї, король був набагато привабливішим за королеву – мав гарну кучеряву бороду та прямий орлиний ніс і, як на велетня, він був неабияк вродливим. Королева ж була неймовірно товстою, з подвійним підборіддям та запливлим жиром обличчям, яке вона рясно припорошила пудрою – що й взагалі видається не дуже спокусливим, а тим менше на обличчі вдесятеро більшому за звичайне. Несподівано король висунув язика та облизнувся. Звичний жест, що сполошив Джил, по-перше, своєю раптовістю, а по-друге, тим, що язик у короля був надзвичайно червоний та довгий.

– Ох, які чудові малятка! – не втримала вигуку королева. ("Урешт-решт, може, вона ще й нічого", – подумки вирішила Джил.)

– Не можу не погодитися… Діти й справді просто дивовижні! – кивнув король і додав: – Ми раді вітати вас у нашому домі! Подайте-но мені ваші руки!

Він простяг свою велетенську праву руку – дуже чисту, з численними перснями на пальцях, проте – оце жахіття! – зі страхітливо гострими нігтями, що більше скидалися на пазури. Він був завеликим задля того, аби потиснути руку дитині; натомість йому довелося потиснути їм лікті.

– А це що таке? – поцікавився король, вказуючи на простоквака.

– Вельмишан… – відповів Трясогуз.

– А-а-а!!! – заволала королева, підбираючи спідницю ближче до ніг. – Яке страхіття! Воно живе!

– Він зовсім не страшний, ваша величносте, – поспішив запевнити її Юстас. – Зовсім! Я впевнений, що, варто вам познайомитися поближче, – і він вам безперечно сподобається!

Сподіваюся, ви не поставите хреста на Джил, якщо я скажу, що в цю саму мить вона гірко розридалася. Її можна зрозуміти: її ноги та руки, та вуха, та ніс тільки-но трохи відтанули; талий сніг стікав по її одежі; за цілий день у неї й крихти в роті не було, а від довгої ходьби ноги боліли так, що вона відчувала себе неспроможною навіть стояти. Між тим, своїми сльозами вона скоріш зарадила, аніж нашкодила, бо королева негайно ж промовила:

– Ой-ой, бідолашне дитятко! Які ж ми нечемні, примушуємо наших гостей стояти! Хутчіш, хто-небудь! Проводіть гостей! Напоїть, нагодуйте та приготуйте ванну. Заспокойте маленьке дівча! Дайте їй льодяників, дайте їй ляльок, дайте їй заспокійливого, дайте все, що їй тільки заманеться: гарячого молочного напою з вином, драже, кексів із кмином, заспівайте їй колискову та потіште іграшками! Не плач, маленька, а то на святі ти будеш ні на що не гідна…

Варто зазначити, що Джил неабияк обурила згадка про іграшки та ляльок; і, хоча льодяники та драже самі по собі були ще зовсім нічого, вона все ж сподівалася, що її нагодують чимось більш суттєвим. Дурні балачки королеви все ж мали неабияку силу: велетенський камергер негайно підхопив простоквака й Бяклі, Люсі опинилася в руках у так само велетенської фрейліни, і всіх їх рознесли по кімнатах.

Кімната Джил розмірами не поступалася невеличкій церківці та мала б досить зловісний вигляд, коли б у каміні весело не палало багаття, а підлогу не застилав товстий темно-червоний килим. І тут із нею почали траплятися справжні дива. Її передали під опіку старої королівської няньки, що була, з точки зору велетнів, маленькою бабцею, яку роки зігнули мало не вдвічі. На погляд звичайної людини ця жінка-велетень була достатньо низькою, аби ходити по звичайних розмірів кімнаті, не чіпляючись головою об стелю. Вона була надзвичайно вправною, хоча Джил була б щаслива, коли б стара припинила клацати язиком та примовляти: "Оце так-так! Ось воно якечки!" та "Ах, ти ж моя качечка!" або "Тепер із нами все гаразд, моя лялечко!" Вона наповнила величезний таз гарячою водою та допомогла Джил у нього залізти. Якщо ви вмієте плавати – а Джил вміла ще й як! – то немає нічого чудовішого за велетенську ванну. Велетенські рушники, хоч вони й були трохи шорсткими та грубими, теж виявилися дівчинці чудовими – їм не було кінця-краю, обертай навколо себе хоч сто разів! А краще навіть не обертати, а просто розстелити перед вогнищем та перекочуватися по них в усі боки. Коли Джил трохи обсохла, її одягли в усе чисте, свіже та підігріте. Одежі були розкішні, хоча й трохи завеликі, і беззаперечно шиті на людину, а не велетня. "Вочевидь, якщо Пані-в-Зеленому відвідує це місце, вони повинні були звикнути до гостей нашого розміру", – вирішила Джил.

Невдовзі вона переконалася, що мала рацію: у кімнаті поставили стіл та стільці звичайних людських розмірів і внесли такі ж звичайні виделки, ложки та ножі. Яке то було неперевершене відчуття – опинитися нарешті в теплі та чистоті та присісти за стіл. Босоніж вона пройшлася по товстому килиму, по литки втопаючи у м'якому ворсі та даючи розраду своїм натрудженим ніжкам. На вечерю – гадаю, слушно назвати її саме так, хоча було близько п'ятої вечора, – подали заправлений цибулею курячий бульйон, гарячу запечену індичку, парний пудинг, печені каштани та стільки фруктів, що їх було й не з'їсти!

Єдине, що докучало Джил, – то була няня, що тільки й робила, що входила та виходила, і щоразу, коли вона входила, вона тягла з собою якусь чергову велетенську іграшку – величезну ляльку, більшу за саму Джил, дерев'яного коня на колесах (кінь розмірами не поступався слону), барабан, що був більше схожим на старовинний газгольдер, та пухнатого ягня. То були грубо вирізані, недоладні іграшки, яскраво, але якось недолуго розмальовані, й від одного їх вигляду в Джил псувався настрій. Вона раз у раз повторювала няньці, що їй вони не потрібні, але та знай собі торочила:

– Ще чого! Вони тобі знадобляться, тільки-но ти відпочинеш, я у тому геть певна! Хе-хе! А зараз, лялечко моя дорогоцінна, бігом до ліжка!

Як не дивно, але ліжко також виявилося не велетенським, а звичайним, і єдине, що було в ньому незвичного, то балдахін – такі ще можна побачити у старовинних готелях; у цій величезній кімнаті ліжко здавалося зовсім крихітним, та Джил забралася у нього із превеликим задоволенням.

– Сніг ще йде, няню? – сонно запитала дівчинка.

– Ні, моя качечко, вже задощило натомість, – відповіла старенька. – Дощ змиє той гидкий сніг. Люба моя лялечка зможе завтра вийти погратися надвір. – Із цими словами вона зап'яла Джил ковдру та побажала їй на добраніч.

Гадаю, немає нічого більш неприємного, аніж поцілунок велетня. Джил гадала так само, але заснула міцним сном, щойно її голова торкнулася подушки.

Дощ не припинявся весь вечір та ніч, б'ючись у замкові вікна, та Джил нічого не чула, бо міцно проспала усю вечерю, і було вже далеко за північ, а вона все ще не прокидалася. Настала найглухіша нічна година, коли всі поснули, весь палац затих і лише миші неголосно шаруділи десь по закутках. Саме в цю годину Джил наснився сон. Снилося їй, ніби прокинулася вона в цій самій кімнаті й бачить, що полум'я в каміні майже догоріло й тільки вугілля ледь жевріє у пітьмі… У цьому неясному мерехтінні видко величезну дерев'яну конячку на коліщатках. І раптом ця конячка сама по собі котиться до неї по килиму й зупиняється в головах. Дивиться Джил на неї і бачить, що то вже й зовсім не конячка, а лев – величезний лев, і навіть не іграшковий, а такий собі справжній-справжнісінький, як той самий Лев, якого вона зустріла на краю провалля, там, де скінчається світ. А кімната раптом наповнюється п'янкими солодкими ароматами, але щось тривожить Джил, щось не дає їй спокою, мучить її смутне відчуття чогось, а вона ніяк не може зрозуміти, що саме її крає, і сльози струмками біжать по її обличчю та стікають на подушку. Лев велів їй повторювати знаки, а вона геть про них забула! Її охоплює смертельний жах. А Аслан, широко роззявивши пащу, бережно бере її в зуби (так обережно, що їй зовсім не боляче й вона відчуває на собі лише його дихання) і несе до вікна, і змушує подивитися назовні. За вікном яскраво світить місяць, і через усе небо, від краю до краю, а може, й через увесь Всесвіт горять величезними літерами два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ. Потім усе блякне та немов розчиняється, і, прокинувшись дуже пізно наступного ранку, вона навіть не згадала, що їй снився такий дивний сон.

Вона вже прокинулася, встигла вмитися та одягтися і, сидячи перед каміном, закінчувала снідати, коли нянька прочинила двері й промовила:

– Ось, моя лялечко, лише подивися-но, хто прийшов погратися із моєю красунею!

До кімнати увійшли Юстас із Трясогузом.

– Гей! Доброго ранку! – привіталася Джил. – Хіба це не смішно – я проспала годин із п'ятнадцять! І почуваюся набагато краще! А ви як?

– Я теж, – кивнув Бяклі, – а от Трясогуз скаржиться, що в нього болить голова.