Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 18

У такі хвилини завжди хочеться відчути руку друга. Землюки ж оточили їх з усіх боків і стояли, переступаючи з ноги на ногу, а точніше, з лапки на лапку; лапи в них були великі й м'які, в кого з десятьма пальцями, в кого з дванадцятьма, а в кого й того більше.

– Кроком руш! – скомандував доглядач, і вони пішли.

На чолі процесії простував найвищий троль. Він ніс довгу жердину з величезною кулею на кінці. З кулі лилося холодне мерхле світло. У цьому безрадісному світлі наші герої розгледіли, що опинилися у справжнісінькій печері. Її нерівне склепіння набувало найнеймовірніших обрисів, утворюючи тисячі вигадливих фігур, а кам'яна підлога йшла дедалі глибше і глибше. Джил мало не зомліла: вона боялась темряви, а підземель і поготів. Вони йшли і йшли, а печера ставала щораз нижчою й нижчою, поки нарешті троль зі світильником не став убік, а інші тролі (крім найменших), нахилившись, пірнули по черзі в невелику чорну шпарину – і тут Джил стало зовсім не під силу.

– Я не полізу туди! Ні, не можу! Ні за що! – впиралася вона.

Землюки на це нічого не сказали, а лише опустили списи й направили їх на неї.

– Спокійно, Поул, – закликав її Трясогуз. – Великі тролі навряд чи полізли б у цю щілину. Отже, далі вона ширша. І потім, знаєш, чим хороші підземелля? Тут не страшний дощ.

– Та зрозумій ти, я просто не можу! – скаржилася Джил, глитаючи сльози.

– А як мені було там, на краю прірви, пам'ятаєш, Поул? – нагадав Бяклі. – Іди вперед, Трясогузе! Джил за тобою, а я піду останнім.

– Гаразд, – погодився простоквак і опустився на всі чотири. – Поул, чіпляйся за мої п'яти, а ти, Бяклі, за її. І тоді нам усім буде легше.

– Легше?! – здійнялася Джил, але все ж присіла навпочіпки й поповзла, допомагаючи собі ліктями.

Місце було і справді кошмарне. Повзти доводилося на животі, й важко сказати, як довго це тривало… може, хвилин п'ять, а може, й тридцять п'ять. А ще тут було дуже спекотно і парко. Джил задихалася. Аж ось нарешті вдалині з'явилося сіре світло, і хід розсунувся вгору і вшир. І незабаром змоклі, брудні, змучені, вони опинилися в печері, та такій величезній, що спершу навіть не зрозуміли, що це печера. Її наповнювало якесь сіре сяйво й незвичайний світильник землюків більше не був потрібен. Від цього сяйва хилило на сон. Під ногами слалося щось м'яке, схоже на мох. А ще тут росли якісь рослини, а може, то були й не рослини – важко сказати. Але їх було багато. І були вони високі та гіллясті, немов дерева, але пухкі і в'ялі, як гриби. І на ліс це не було схоже, бо ці дерева – не дерева, не знаю, як їх і назвати, росли рідко, як у парку. І світло (зеленувато-сіре) йшло, напевно, від них та від моху, але було воно слабким і не сягало склепіння печери.

Тепер бранців вели тихим, якимось сонним залом. Тут панувала атмосфера щемливого смутку, але не безрадісного та безнадійного, а тихого та світлого, неначе сумна музика.

Дорогою вони побачили безліч незнайомих звірів. Ті лежали нерухомо, і Джил не могла зрозуміти, чи то вони сплять, чи то неживі. Були вони, головним чином, драконоподібні та кажаноподібні – навіть Трясогуз бачив таких уперше.

– А вони що, тут і водяться? – звернувся Бяклі до доглядача. Той, здавалося, дуже здивувався, що з ним заговорили, але відповів:

– Ні, всі ці звірі з Білого світу. А до нас, у Темне королівство, вони потрапили через печери та тріщини. Багато хто сюди спускається, та мало хто повертається під сонце. Кажуть, коли настане кінець світу, вони прокинуться.

І його рот замкнувся, як скринька, і в печері настала цілковита тиша і безгомінь. Босі ноги тролів ступали глибоким мохом цілком безшумно. Не було чутно нічого: ні дзюрчання води, ні шуму вітерцю, ні співу птахів, ні навіть дихання цих незвичайних істот.

За кілька годин ходу вони опинилися біля кам'яного муру і через невисокий хід у ньому пройшли в іншу печеру. На щастя, цей хід був не такий вузький, як попередній, і Джил навіть не довелося нахилятися. Нова печера була менша – довга і вузька, вона нагадувала галерею собору. У ній, витягнувшись майже у всю її довжину, спав якийсь величезний чоловік. Він був набагато більший будь-якого з велетнів, та зовнішністю своєю не був схожий на велетня – риси обличчя його були красиві та шляхетні, а під білосніжною бородою до пояса тихо здіймалися й опускалася могутні груди. На нього падало, причому ніхто не знав звідки, чисте і сріблясте світло.

– Хто це? – запитав Трясогуз.

Досі всі так довго мовчали, ні пари з вуст, що Джил навіть здивувалася, звідки у нього стало духу.

– Це старий дідусь Час. Колись він був королем у Білому світі, – сказав доглядач. – А тепер він провалився в Темне королівство, спить і бачить сни про все, що відбувається у Білому світі. Сюди багато хто провалюється, та мало хто повертається нагору, під сонце. Кажуть, що він прокинеться, коли настане кінець світу…

Із цієї печери вони пройшли в наступну, потім ще в одну і ще, і ще, і ще… Вони переходили з печери в печеру, і Джил давно збилася з ліку. І кожна печера перебувала глибше за попередню, тож вони весь час опускалися – тепер від однієї думки про глибину й товщу землі над головою ставало млосно. Нарешті вони дійшли до такої печери, перед якою доглядач знову велів запалити безрадісний ліхтар. І вони увійшли в печеру таку велику й темну, що в ній нічого не можна було розгледіти – тільки прямо під ногами світлішала піщана смужка та йшла під дзеркало води. Там, біля пристані, стояв кораблик без щогли й вітрил, але з безліччю весел. Бранців завели на корабель і посадили на півбаку перед лавами веслярів біля фальшборту.

– Хотілося б знати, – запитав Трясогуз, – чи здійснював хто з нашого світу, я маю на увазі світ нагорі, таку ось подорож?

– Багато хто сідав на корабель на цьому березі, – відповів доглядач, – але…

– А-а-а, здогадуюсь, – перервав його Трясогуз, – можете не продовжувати… "але мало хто повернувся на землю під сонце". Що ви заладили одне і те саме! Це у вас що – нав'язлива ідея?

Діти щільно притиснулися до простоквака. Нагорі він здавався їм занудою і скиглієм, та тут, унизу, саме він став їм опорою і захистом.

Ліхтар підвісили над палубою посередині кораблика, землюки сіли на весла, і кораблик відчалив. Ліхтар давав вузьке коло світла. Вдивлятися вперед не мало сенсу – однаково нічого не побачиш, тільки гладку темну поверхню води, що зливається із непроглядним мороком.

– Ой, що з нами буде! – вигукнула Джил з відчаєм.

– Тільки не варто занепадати духом, Поул, – утішив її Трясогуз. – Ти пам'ятай одне: ми на правильному шляху. Ми мали потрапити під місто Ґрандес Руїнос, і ось саме ми є під ним. Ми точно слідуємо знакам, що дав нам Аслан.

Нарешті їм дали поїсти якісь прісні позбавлені смаку сухарі, а після їди вони заснули. Та, коли прокинулися, здавалося, нічого не змінилося, тролі так само веслували, кораблик так само плив, а довкола так само панувала суцільна темрява. Скільки разів вони прокидалися і скільки разів лягали спати, скільки разів їли, а потім спали – ніхто з них не міг згадати. Їм уже здавалося, що вони живуть на цьому кораблику все життя, а сонця, блакитного неба, вітру і птахів ніколи й не було – що це тільки сон.

Вони майже перестали сподіватися на що-небудь і боятися теж перестали, коли нарешті попереду побачили вогники, тьмяні вогники, як від їхнього ліхтаря. І зовсім несподівано один із цих вогників наблизився, і вони побачили, що повз них пропливає інший кораблик. Згодом їм зустрілися ще кілька кораблів. Вони вдивлялися вдалину до болю в очах і поступово розгледіли обриси пристаней, веж, фортечних мурів – там-то й горіли ці вогники. Інші вогники перебували в постійному русі – це ті, що горіли в натовпі. Але ніякого шуму звідти не долинало!

– То це місто! Клянуся, це місто! – закричав Бяклі. І незабаром усі побачили, що він має рацію.

Але це було якесь дивне місто. Вогників видно мало, траплялися вони рідко, тож у нашому світі воно навряд чи зійшло б за село. Але невеликі фрагменти, вихоплені вогниками з темряви, створювали картину величезного морського порту. В одному місці вдалося розгледіти цілу флотилію кораблів – їх навантажували чи розвантажували; потім очі вихоплювали з мороку склади й тюки з товарами, а за ними поставали стіни й колони, які наводили на думку про величезні палаци й собори. І скрізь, куди не падало б світло, виднілися нескінченні юрби – сотні землюків сновигали, штовхалися, кудись поспішали вузькими вуличками, широкими площами або збігали прольотами величезних сходів. Цей безперервний рух породжував якесь тихе гудіння, схоже на дзижчання, і, поки кораблик підходив щораз ближче, гудіння чулося дедалі виразніше. Та дивно: при цьому ніде не чути було ні пісень, ні гучних промов, ні дзвону, ні стукоту коліс. У цьому місті було тихо й майже так само темно, як усередині мурашника.

І ось кораблик пришвартувався. Наших мандрівників висадили на берег і повели в місто крізь густі юрми землюків, серед яких не знайшлося б і двох схожих. При тьмяному світлі з темряви випливали щораз нові й нові карикатурно-сумні обличчя, і Джил мала чудову можливість розглянути їх зблизька. Але ніхто із землюків не виявляв ані найменшого інтересу до полонених. Сумні тролі були занурені в себе і чимось стурбовані, хоча Джил ніяк не могла зрозуміти, чим саме. А цій метушні, штовханині, поспіху і біганині, і тихому човганню ніг не було кінця краю…

І ось їх привели до замку, напевно, дуже великого, хоча в ньому світилося лише кілька віконець. Їх впустили всередину, провели через подвір'я, а потім вели через безліч сходів і переходів, поки врешті-решт вони не опинилися в величезній похмурій залі. В одному кутку (о, радість!) була арка, з якої лилося м'яке світло – справжнє, жовте, тепле – світло людської лампи. В арці виднівся фрагмент кручених сходів, які вели кудись між кам'яних стін. А це світло, мабуть, падало звідкись зверху. Із кожного боку арки стояв землюк, немов вартовий або лакей. Доглядач підійшов до них і голосно сказав:

– Багато хто потрапляє в Підляндію. – Слова ці прозвучали як пароль.

І, немов відгук, у відповідь пролунало:

– Та мало хто повертається під сонце!

Потім усі троє збилися до купи, голова до голови, і про щось шушукали.