Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 23

Забинтувавши лапу Трясогуза, всі зібрались до стола поснідати перед довгою дорогою й обміркувати, як їм краще вибратися із Підляндії.

Риліан розповів, що існує багато шляхів та отворів на поверхню – йому самому доводилось підніматися більшістю з них; але лихо в тому, що жодного разу йому не дозволяли виходити наодинці – він завжди супроводжував чаклунку, а діставатися цих лазів треба човном через Морочне море. А хто знає, як вчинять землюки, якщо він зайде до гавані сам, без чаклунки, а натомість у супроводі чужинців, і накаже закласти корабель? Вірогідніше за все, почнуть розпитувати – і тоді чекай лиха. З іншого боку, було ще одне рішення: підкоп, крізь який чаклунка збиралася напасти на Білий світ, був на цьому березі, зовсім близько. За словами принца, роботу над ним було майже завершено. Щоб опинитися під синім небом, лишилось прорити якихось два-три лікті. Можливо, саме в цю мить і працювали над його завершеням. Не виключено, що чаклунка для того й повернулася, аби сказати йому про це, а після того розпочати напад. Навіть якщо це не так, вони й самі в змозі за кілька годин прорити останні кілька ліктів, лише б дістатися туди без перешкод, та ще бажано, щоб у тунелі не було охорони – в цьому й полягали значні труднощі.

– Якщо хочете знати мою думку… – почав був Трясогуз, та Бяклі перебив його:

– Прислýхайтеся лише, що це за галас?

– Щойно хотіла спитати те саме, – обізвалася Джил.

Тепер усі почули якийсь шум. Він зростав так помалу, що важко було сказати, коли саме він привернув увагу. Спершу вони почули тихе гудіння, наче хтось розбурхав бджолиний вулик десь неподалік; невдовзі воно стало схожим на глухе плескотіння хвиль. Згодом щось гучно загрюкало та загреміло. І ось раптом почулись і крики, і ще якийсь галас, схожий на могутній рик.

– Клянуся Левом! – вигукнув принц Риліан, – Схоже, що ця німа земля нарешті заговорила.

Він встав, підійшов до вікна та відсунув штори. Усі скупчились навколо нього, повитягувавши шиї.

Першим, що привернуло увагу, було величне вражаюче червоне сяйво. Воно відкидало кривавий відблиск на підземелля на тисячі ліктів угору – вони навіть спромоглись розгледіти скелясту стелю, яку темрява ховала з того дня, коли було створено світ. Те сяйво полум'яніло десь на іншому краю міста, на його тлі чорніли силуети величезних будівель. Але декілька вулиць, що вели до палацу, були осяяні цим світлом. І на цих вулицях коїлось щось неймовірне. Умить щез великий натовп мовчазних тролів. А замість нього метушились чиїсь поодинокі силуети або ж невеличкі групки – по двоє чи троє. Поводилися вони так, ніби намагались лишитися непомітними: таїлися в тіні, за колонами або в під'їздах, намагались якомога швидше перебігти через відкриті місця до нових сховищ. Але найчуднішим для тих, хто розумівся на землюках, був галас: їхні гучні голоси та тупіт було чути звідусіль. А з боку гавані чувся оглушливий гуркіт, котрий сильнішав та ширився і вже стрясав усе місто.

– Що скоїлось із землюками? – здивувався Бяклі. – Чи це вони репетують?

– Навряд чи, – засумнівався принц. – За всі роки мого полону я щось не чув, щоб хтось із цих негідників бодай хоч раз підвищив голос. Певно, то знов якесь чаклунство.

– Що це там за червоне сяйво? – спитала Джил. – Чи, бува, не пожежа?

– Як на мене, – відповів їй Трясогуз, – то це вогонь із надр землі. Схоже на те, як народжується новий вулкан. Не здивуюсь, якщо ми перебуваємо в самому його жерлі.

– Погляньте он на той корабель! – заволав Бяклі. – До чого ж швидко він пливе! І без весел…

– Дивіться, дивіться! – підхопив принц. – Він уже по цей бік гавані! Він пливе вулицею! Дивіться! Усі кораблі впливають просто в місто! Присягаюсь, то море підіймається. Нам загрожує потоп. Слава Аслану, що цей замок стоїть на горі! Але вода підходить із неймовірною швидкістю.

– Ох, що ж там скоїлося? – злякалась Джил. – Вода, пожежа, землюки на вулицях, що поводяться наче змовники…

– Та я ж тобі цілісіньку годину тлумачу! – аж підскочив Трясогуз. – То, певно, чаклунка наклала закляття, щоб – варто їй загинути – разом із нею зникло й королівство! Ймовірно, вона з тих, кому не жаль померти, коли знаєш, що ворог чи згорить, чи потоне, чи буде похований під землю за п'ять хвилин після того, як вона розпрощається із життям.

– Цілком ймовірно, друже простокваку, – згодився принц. – Коли наші мечі відрубали чаклунці голову, ми покінчили з усіма її чаклунськими витівками. І тепер Темне королівство розпадається на друзки. Ми з вами спостерігаємо загибель Підляндії!

– Ваша правда, ваша високосте, – підтакнув Трясогуз, – ось тільки б часом і кінець світу не настав!

– А ми що – збираємося стояти тут і чекати? – роззявила рота Джил.

– Певно, що ні, – заспокоїв її принц. – Скоріш до стайні, до тої, що у внутрішньому дворі, – треба рятувати мого Вуглика та чаклунчину Сніжинку (неабияких кровей конячка і, мушу сказати, гідна ліпшої хазяйки). Будемо сподіватись, що нам вдасться вибратись на високогір'я, а тоді вже прохатимемо долю, аби знайшовся вихід назовні. Якщо знадобиться, коні можуть і двох вершників витримати, і з течією поборотися…

– Хіба ваша високість не вдягнеться в обладунки? – занепокоївся Трясогуз. – Щось мені не до вподоби вигляд отієї публіки. – Із цими словами він вказав на вулицю.

Усі опустили очі вниз і побачили, що з боку гавані наближався натовп із сотні непевних фігур. Тепер, коли вони наблизились, стало видно, що то землюки. Але вони не надто скидались на стовпище роззяв, а скоріш були схожі на солдатів, що біжать в атаку, хутко перебігаючи від одного укриття до іншого, щоб у них не поцілили із бійниць фортеці.

– Очі б мої більше не бачили тих ваших обладунків, – відповів принц. – Мені в них – мов у залізному карцері, тільки що пересувному. Від них за тисячу кроків тягне чаклунством і неволею. А щитом я, мабуть-таки, не стану нехтувати.

Він вийшов із кімнати і за мить повернувся – очі його блищали якось дивно, по-новому.

– Друзі, погляньте-но, – вимовив він та подав їм щит. – Годину тому він був чорним та без герба, а тепер дивіться…

Щит виблискував сріблом, а на тлі його виділялося зображення Лева, червоніше за кров та вишні. Принц промовив знову:

– Без жодного сумніву, це є ознакою того, що нам покровительствує Аслан, і не має значення – призначено нам жити чи померти. Тепер, за моїм розумінням, нам належить стати на коліна та поцілувати його світлий образ; після цього потиснемо одне одному руки – так, як заведено у друзів перед розлукою. І вперед – до міста, а там хай буде як буде.

Усі зробили так, як їм наказав принц. А Бяклі, потиснувши руку Джил, промовив:

– Прощавай, Джил! Вибач, що я був таким боягузливим грубіяном. Хочу вірити, що ти дістанешся додому живою й неушкодженою.

На що Джил йому відказала:

– Прощавай, Юстасе! Вибач, що я поводилася, мов свиня.

Вони вперше назвали одне одного на ім'я – у школі звертатись таким чином було не заведено.

Принц прочинив двері, і всі вийшли на сходи. Юнаки й простоквак оголили мечі, а Джил дістала свій ніж. Челядь кудись зникла – у величезній залі, куди з покоїв принца спускалися сходи, не було ані душі. Канделябри, як і раніше, світили, і в їх тьмяному та сумовитому світлі всі четверо востаннє пройшли численними галереями та сходами палацу. Галас із вулиці сюди майже не долітав. У спустошеному палаці запала гробова тиша, і, лише завернувши за ріг і потрапивши до величезної зали на першому поверсі, вони зіткнулися з першим землюком: товстою безбарвною істотою, з обличчям, мов свиняче рило, що жадібно давилося об'їдками зі столу. Він по-поросячому завищав та забився під стіл – дуже вчасно, бо простоквак саме збирався вхопити його за хвіст. Звідти землюк чкурнув у дальні двері – так хутко, що його й не наздогнати.

Із великої зали вони вийшли на подвір'я. Джил, що на канікулах вчилася їздити верхи у спеціальній школі, одразу ж почула запах стайні (дивно було в такому місці чути настільки приємний знайомий та не оманливий запах). Аж тут Юстас загорланив:

– Ой, подивіться лишень туди!

Звідкись із-поза стін замку в небо злетіла яскрава ракета й розсипалася зеленими зірочками.

– Фейерверк! – здивовано вигукнула Джил.

– Овва, – здивовано похитав головою Юстас, – можу заприсягнутися, що не розваг заради землюки пускають ракети – мабуть, це якийсь сигнал.

– Не здивуюся, якщо нам той сигнал рогом вилізе, – зітхнув Трясогуз.

– Друзі, – звернувся до всіх принц, – коли людині трапляється пригода на зразок цієї, вона має відкинути і страх, і надію, бо інакше смерть чи свобода знайдуть її запізно, коли честь та совість буде вже загублено. Гей, гей, мої красуні! – він відчинив двері стайні. – Гей, мої рідненькі! Легше, Вуглику! Не бійся, Сніжинко! Про вас не забули!

Обох коней надзвичайно перелякали незвичні спалахи світла і галас. Джил, що до того з таким пострахом думала про те, що доведеться переповзати з однієї печери в іншу, безбоязно пройшла поміж двох звірів, що хрипіли та били копитами, та допомогла принцу осідлати їх та загнуздати. На вигляд коні були справжніми красенями – нетерпляче закидали головами, коли їх вивели на подвір'я. Джил здерлася на Сніжинку, за нею вмостився простоквак. Юстас разом із принцем скочили на Вуглика, і під гучний цокіт копит усі четверо виїхали через парадний в'їзд на вулицю.

– Що ж, згоріти не судилося… Нема злого, щоб на дороге не вийшло, – зауважив Трясогуз, вказуючи направо – там, за кілька кроків від них, просто коло стін будинків, плюскотіла вода.

– Будьте мужніми, друзі! – підбадьорив їх принц. – Дорога тут різко йде вниз, тож вода піднялась лише до половини найвищого схилу в місті. До того ж то вона так піднялась на перші півгодини, а за останні дві – може, лише зовсім трішки. Я більше боюся от чого… – він вказав мечем на здоровенного землюка із кабанячими іклами, що разом із шістьма іншими землюками, різними за статурою та розмірами, щойно вигулькнули з провулку й одразу ж сховалися в тіні будівель, аби їх не помітили.

Принц їхав верхи попереду, скерувавши свого коня трохи ліворуч від червоної заграви. Він збирався об'їхати пожежу (звісно, якщо то взагалі була пожежа) та виїхати на плато, сподіваючись, що звідти вони знайдуть шлях до підкопу.