Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 21

Але це нічого не означає – ми повинні слідувати знакам.

Очі у всіх зволожилися. Момент був огидливий.

– Добре! – раптом зважилася Джил. – Давайте швидше! Прощайте! – Усі вони потиснули одне одному руки. А лицар уже кричав страшним голосом…

– Давай, Бяклі! – скомандував Трясогуз. І вони з Бяклі оголили мечі.

– В ім'я Аслана! – крикнули вони і взялися рубати мотузки одну за одною. І як тільки лицар вивільнився, він одним стрибком перелетів залу, схопив свій меч (який у нього забрали й залишили на столі) і вихопив його з піхов.

– Спочатку ти! – І з цим криком обрушив меч на срібний трон. Видно, гарний був меч: він трощив срібло, як потерть. Хвилини не минуло, а від трону залишилося тільки декілька кривих вигнутих уламків, які блищали на підлозі. Потім пролунав наче гуркіт грому, уламки спалахнули й довкола рознісся сильний сморід.

– Згинь, зле знаряддя чаклунства! – промовив принц. Тут він повернувся і подивився на своїх рятівників. Щось неприємне, що дратувало їх у його обличчі, зникло.

– Що це? – вигукнув він і повернувся до Трясогуза. – Невже я бачу перед собою простоквака – живого, справжнього простоквака з Нарнії?

– Ага, отже, ви таки чули про Нарнію?

– А що, хіба я про неї забував? – запитав лицар. – Просто я був зачарований. Але тепер чари спали. І повірте, Нарнія для мене не порожній звук, адже я – Риліан, принц Нарнії, а великий король Каспіан – мій батько!

– Ваша королівська високість, – сказав Трясогуз, припадаючи на одне коліно (і діти наслідували його приклад), – ми прибули сюди з єдиною метою – знайти вас.

– А ви, мої рятівники, хто ви? – звернувся принц до дітей.

– Нас послав з іншого світу сам Аслан, – сказав Бяклі. – Я – Юстас, це я плавав із вашим батьком на край світу. А це Джил.

– Я перед вами всіма в неоплатному боргу, – сказав принц Риліан. – Але, скажіть, як мій батько? Чи живий він?

– Пане, він відплив на схід ще до того, як ми покинули Нарнію, – повідомив Трясогуз. – Але, ваша королівська високосте, врахуйте, що король дуже старий. І я боюся, як би його величність не вмерли під час плавання.

– Ви говорите, що він старий? А скільки років я був у владі чаклунки?

– Більше десяти років пройшло з тих пір, як ваша високість загубилися в лісах на півночі Нарнії.

– Десять років?! – жахнувся принц, проводячи долонями по обличчю, наче стираючи порохняву минулого. – Авжеж, як не важко повірити, мабуть, так воно і є. Тепер, коли я став самим собою, я пам'ятаю всі ті роки, коли був зачарований, хоча, коли був зачарований, я не міг згадати навіть, хто я. А тепер, любі друзі… та, стривайте! Я чую їхні кроки на сходах (ну, хіба не діють на нерви ці тихі кроки – шурх-шурх… тьху!) Хлопчику, замкни-но двері на ключ. Хоча стій! Є думка трохи краща. Я перехитрю цих землюків. О, Аслане, пошли мені розум! Робіть усе, як я скажу…

Він рішуче підійшов до дверей і розчахнув їх.

Розділ 12

Королева Підляндії

Тієї самої хвилини до зали ввійшли двоє землюків. Та проходити далі не стали, а зупинилися обабіч дверей і низько вклонилися. Слідом за ними в дверях з'явилася та, на яку присутні менше всього очікували чи менше всього хотіли бачити цієї миті. Так, так – це була не хто інша, як Пані-в-Зеленому, сама королева Підляндії. Переступивши поріг, вона наче до місця прикипіла: у покоях принца чужі люди (і не лише люди), срібний трон невідомо де, принц не прив'язаний і до того ж у руці в нього меч!

Королева вмить пополотніла, та Джил подумала, що це аж ніяк не та блідість, яка буває з остраху, а та, якою беруться від злості, гніву чи люті. Чаклунка зміряла принца вбивчим поглядом – поглядом, який не віщував нічого доброго, поглядом, у якому читався смертний вирок. Та раптом вона, здавалося, передумала:

– Залиште нас! – наказала вона землюкам. – І простежте, щоб ніхто нас не турбував. Коли треба буде – покличу. Під страхом смерті.

Гноми, шурхаючи лапками, слухняно вийшли, а королева-чаклунка зачинила за ними двері та замкнула їх на ключ.

– То як, мій принце, – підступно посміхнулася вона, – ваш нічний напад ще не настав чи так швидко минув? Чому ви стоїте тут, а не сидите прив'язаним на троні? Хто ці незнайомці? Куди подівся трон – ваше єдине спасіння під час нападу безумства?

Коли чаклунка звернулася до принца, він увесь затремтів, мов його била пропасниця. Що ж, цілком зрозуміло – непросто за якихось півгодини позбавитися чар, через які ти був у неволі десять років. Та, пересиливши страх, принц підвів голову і гордо відповів:

– Пані, ваш срібний стільчик мені більше ні до чого, а ви, яка сотні разів правили, як співчуваєте мені в моїй недузі, поза всяким сумнівом, зрадієте, почувши, що відтепер не буде більше нападів. Як на мене, ви просто лікували мене не так. Тепер, коли я зцілився, мені навіть здається дивним, що мене щоночі прив'язували до цього ненависного стільця. А це мої щирі друзі. Вони-то мене й звільнили. Тепер я при доброму розумі й маю вам дещо повідомити. По-перше, стосовно планів вашої величності поставити мене на чолі армії землюків і з нею увірватися до Білого світу. Я не бажаю насильно ставати королем якогось народу, який мені нічого поганого не зробив! Я не бажаю знищувати його законних правителів! І не бажаю сидіти на троні кривавим тираном-чужоземцем! Тепер, коли мені відомо все, я нічого іншого, окрім відрази, до ваших планів відчувати не можу. Я відкидаю їх як найпідступніше злочинство! А по-друге, може, вам цікаво буде дізнатися, хто я є насправді. Так ось, я – Риліан, королевич із Нарнії, єдиний син і спадкоємець Каспіана Десятого, Мореплавця. А тому, ясновельможна пані, я маю намір і в цьому бачу свій обов'язок, негайно покинути ваш двір і, не зволікаючи, відбути до рідного краю. Прошу вас виписати нам охоронного листа та надати провожатого вашим Темним королівством.

На це чаклунка нічого не сказала. Не спускаючи очей з принца, вона невидимкою перетнула залу й опинилася біля каміна. У стіні відчинилася потайна заглибина, а в ній стояла різьблена скринька. Чаклунка засунула в скриньку руку й дістала пригорщі якогось зеленого порошку. Вона шпурнула його в камін – вогонь спалахнув, і залою поширився солодкий до нудоти дурманний запах. Під час подальшої розмови цей запах дедалі дужчав, від нього паморочилася голова, важчали повіки і ні про що не хотілося думати. А чаклунка зняла зі стіни якийсь музичний інструмент, схожий на мандоліну, і, перебираючи струни, заграла на ньому якусь одноманітно-нескінченну та щемливу мелодію. Звуки цієї мандоліни пливли по залі, заколихували й заколисували, заколисували й заколихували, навіваючи сон… Поступово слух уже не вловлював окремі звуки – вони злилися в тягучий гул, який, як і дух, заполонив усю кімнату. Від нього гула голова й думки летіли геть…

Відклавши мандоліну (при цьому запах став ще густішим), королева заговорила вкрадливим, медовим голосом:

– Нарнія? – перепитала вона. – Нарнія? Що ж, я часто чула, як ви, принце, бурмотіли це слово в мареннях. Але, мій милий принце, ви серйозно хворі. Такої країни насправді не існує.

– Неправда, пані, – заперечив Трясогуз. – Саме в цій країні я прожив усе своє життя!

– Ось як? – роблено здивувалася чаклунка. – Ану, ану, повідайте нам, де ж вона, по-вашому, є?

– Як "де"? Нагорі, – тицьнув пальцем вгору Трясогуз, – але от де точно, не знаю.

– Невже, – мило засміялася королева, – існує якась країна в товщі каміння і глини?

– Так, існує, – затявся Трясогуз, – але тільки не в товщі, а над нею, на поверхні землі, у Верхньому світі.

– Цікаво-цікаво, а що це таке? І де це – як ви сказали – Білий світ?

– Ой, тільки не треба удавати, нібито ви самі не знаєте, – сказав Бяклі, чинячи опір чаклунському дурману. – Він там, нагорі, звідки видно й небо, й сонце, й зірки. Та ви ж там бували! Там-то ми вас вперше і стрінули.

– Даруйте, пане, – чарівно розсміялася чаклунка (чарівнішого сміху Юстас у житті не чув). – Щось не пригадую, щоб ми з вами раніше зустрічалися. А-а-а, ну так, розумію, розумію… О, як часто ми зустрічаємо найнесподіваніших людей у найнесподіваніших місцях – я маю на увазі, у сні! Але, пане, у кожного свої сни, і ви не власні вимагати, щоб іншим снилися ваші.

– Пані, – твердо мовив принц Риліан, – адже я вже сказав вашій величності, що я сам із Нарнії. Я син нарнійського короля.

– От і славненько, от і гарненько! – вимовила королева, нібито втішаючи дитину або хворого. – Син короля – так син короля, хай навіть сам король! Уявляйте себе на здоров'я хоч принцом, хоч королем, яких завгодно земель…

– Але ми теж були в Нарнії, – обурилася Джил.

Вона злилася, відчуваючи, що чаклунські чари оволодівають нею дедалі сильніше. Хоча, звичайно, вже одне те, що Джил це почувала, свідчило, що вона ще не остаточно зачарована.

– А ви, моя красуне, либонь, теж королева Нарнії, – глузливо підхопила чаклунка.

– А от і ні! – Тут Джил схопилася на ноги. – Ми з іншого світу, зовсім іншого!

– Ха-ха, оце так! У вас уява ще багатша, ніж у принца, – по-зміїному шипіла королева. – Скажіть, люба, де цей другий світ? Цікаво, цікаво, які ж це кораблі чи колісниці переносять вас із одного світу в інший?

На мить у голові Джил промайнули тисячі спогадів: і Експериментальна школа, і Адель Бестолоччі, і рідний дім, і радіо, і кіно, й автомобілі, і літаки, і продовольчі картки, і черги по хліб. Але все це було десь далеко, неначе в тумані… Королева провела рукою по струнах… Ділінь! Ділінь! Ділінь! – заспівала мандоліна. І Джил раптом забула, як ці речі називаються в нашому світі. Цього разу їй навіть у голову не зайшло, що вона зачаровується, тому що дія чаклунства була в самому розпалі. Та воно й зрозуміло: що більше піддаєшся чарам, то менше їх помічаєш. І несподівано для себе самої вона почула, як каже:

– Проте, це сон, усього лише сон… – (І їй відразу стало так легко на серці.)

– Усього лише сон, – луною відгукнулася чаклунка, як і раніше натринькуючи на мандоліні.

– Тільки сон, – погодилася Джил.

– Не було ніякого іншого світу, – уточнила чаклунка.

– Так, не було, – бубоніли слідом за нею Джил і Бяклі.

– Немає жодних інших світів – є тільки мій, – тягнула ту саму пісеньку чаклунка.

– Немає інших світів, тільки твій, – слухняно повторили діти.

Та Трясогуз, напружуючись щосили, не здавався:

– Ніяк не зрозумію, про що ви тут говорите? – промовив він. – Щоб я забув про Нарнію? Та ні за що на світі! Теленькайте, теленькайте на своїй мандоліні, поки у вас руки не відсохнуть! Нічогісінько у вас не вийде! Я ні за що не забуду наш світ, хоч і не здивуюся, якщо його більше не побачу.