Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 22

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Із кожної хвилиною ліси рідшали, і невдовзі вся країна стояла голою, так що тепер можна було роздивитися чи не найдрібніші пагорби та западини, що до цього ховалися за зеленою рослинністю. Трава пожухла, і зовсім скоро Тіріану спало на думку, що дивиться він на світ голих скель та мертвої землі. Важко було повірити, що то колись був квітучий край: чудовиська постаріли та повмирали, і плоть їхня зсохла, оголивши кістки. Через деякий час усюди на мертвому камінні лежали самі скелети, що виглядали немов скелети померлих тисячі років до того тварин. Досить довго нічого не відбувалося.

Нарешті щось біле – довга суцільна тасьма, така ж біла, як і світло стоячих на землі зірок, наблизилося до них зі сходу. Тишу порушив невиразний, але неспинний стугін: спочатку схожий на бурмотіння, невдовзі він перетворився на гуркіт, а ще скоро нічого не можна вже було розчути за оглушливим ревінням. І тепер вони могли розгледіти, що саме – і як швидко – до них наближалося: то була пінява стіна води. Море піднімалося. Тепер, коли не лишилося дерев, усе було видно, мов на долоні: річки ширшали, а розрізнені озера стягувалися в одне; долини перетворювалися на озера, а пагорби – на острівці, що невдовзі зникали під водою. Високогірні пустки зліва та ще вищі гори справа кришилися та розсипалися, зі сплесками та гуркотом зникаючи під суцільним морем, що все прибувало. Вируюча вода дійшла аж до самісінького дверного порога (утім, не перелившись через край), і піняві хвилі хлюпотіли коло передніх ніг Аслана. Усюди, до самого обрію, простягалася водна гладінь.

А десь попереду на обрії зайнявся світанок: сіра смуга, що ширилася на небокраї, не віщувала нічого доброго. Вона все світлішала, доки зоряний світ, що линув з-позаду від зірок, не розчинився у тому похмурому вранішньому світлі. Нарешті зійшло сонце. Лорд Діґорі та леді Поллі перезирнулися та кивнули одне одному: ці двоє вже бачили колись вмираюче сонце – десь далеко-далеко, в іншому світі, і, побачивши це, не могли не здогадатися – сонце над Нарнією доживало останні хвилини. Воно було втричі – а може, й у двадцятеро – більшим за себе звичайне і змінило колір на темно-червоний. Проміні його освітили велетня на ім'я Час – і він також видався їм червоним. У багряному світлі сонця безкраї простори води під ним скидалися на море крові.

Потім визирнув місяць, але зовсім не там, де йому годиться, – дуже близько до сонця, він, як і все навколо, здавався обагреним кров'ю. Варто йому було показатися, як сонце почало вистрілювати язиками вогню, схожими на вуса чи химерні багряні змії. Здавалося, ніби восьминіг намагався притягнути до себе місяць мацаками, хоч, може, сонце й насправді притягувало його. Наближався він спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше, доки нарешті довгі язики полум'я не обвилися кругом місяця і вони із сонцем не перетворилися на велику палаючу кулю, з якої в море, із шипінням здіймаючи хмари диму, полетіли згустки вогню.

– А тепер – Час! – мовив Аслан.

Велетень жбурнув свій горн у море. Простяг руку – вона видалася дуже темною і довгою – через усе небо і, дотягнувшись до сонця, взяв його в долоню та розчавив у кулаці, як ви б розчавили апельсин. І вмить землю огорнув непроглядний морок.

Усі, крім Аслана, відскочили від дверного отвору, через який тепер дмухнув крижаний вітер, такий холодний, що краї вже вкрилися бурульками.

– Пітере, Великий королю Нарнії, – вимовив Аслан, – зачини двері!

Тремтячи від холоду, Пітер нахилився в темряву та потягнув двері, що із нехіттю заскрипіли об лід. Доволі незграбно (бо руки його задубіли від холоду) король дістав золотий ключ та замкнув їх.

Дивні речі бачили вони крізь ті двері, але ще дивніше було тепер озирнутися й побачити себе під теплим полуденним сонцем, коли над головою – блакитне небо, під ногами – квіти, а поруч – Аслан, і сміхом блищать його очі.

Лев спритно розвернувся, присів та, шмагнувши себе хвостом, припустив на захід, мов золота стріла.

– Ходімо все вище! Ходімо все далі! – крикнув він через плече.

Але хто міг його наздогнати? Тож усі просто попрямували на захід.

– Що ж, – підсумував Пітер, – Нарнію огорнула ніч. Що це, Люсі? Ти ж не плачеш, правда? Тепер, коли всі ми поряд, а попереду на нас чекає Аслан?

– Не намагайся мене заспокоїти, Пітере, – похитала головою Люсі. – Я знаю, що Аслан не став би. Я певна, що немає нічого поганого в тому, аби оплакувати Нарнію. Подумай лише про все, що лежить мертвим та змерзлим та отими дверима. До того ж я сподівалася, що світ той житиме завжди, – додала Люсі. – Я знала, що нашому такого не судилося, та сподівалася, що, може, хоч на Нарнію чекає ліпша доля.

– Я бачив її народження, – промовив лорд Діґорі, – не знав, що мені судилося побачити і кінець.

– Друзі, – сказав Тіріан, – дівчатам гоже плакати. Бачите, я й сам не можу втриматися. Я бачив смерть моєї матері. Який ще світ, крім Нарнії, я знав? Це було би нечесно і нечемно – не сумувати за Нарнією.

Вони пішли від дверей, проминули гномів, що й досі сиділи, збившись до купи у своєму уявному хліву, і дорогою розмовляли про давні війни та мирні часи, стародавніх королів та звитяги Нарнії.

Собаки були й досі з ними. Інколи й вони долучалися до бесіди, але не часто, бо були занадто зайняті метушливим гасанням взад-вперед та обнюхуванням навколишньої трави, від якої вони зрештою починали чхати. Несподівано пси наткнулися на запах, що чимало їх схвилював, бо всі одразу ж почали сперечатися щодо нього: "Так, це воно!", "Ні, не воно!", "Це саме те, про що я кажу – кожен розпізнає той запах!", "Забери звідсіля свого великого носа та дай іншим принюхатися!"

– Що там, друзі? – не витримав Пітер.

– Остраханець, сір, – одночасно обізвалися декілька собак.

– Тож ведіть до нього! – наказав Пітер. – Байдуже, як він зустріне нас: як ворог чи як друг, у будь-якому разі ми будемо йому раді.

Собаки рвонули вперед та за мить повернулися, біжучи так швидко, ніби від цього залежало їхнє життя, і вигавкуючи: "Це й справді остраханець! Це й справді він!" (Розумні собаки в цьому сенсі ненабагато відрізняються від звичайних: що б вони не робили, вони завжди вважають, що то неймовірно важлива справа.)

Інші поспішили слідом за собаками і побачили молодого остраханця, що сидів під каштаном за прозорим ручаєм. То був Емет, що одразу ж підвівся та поштиво їм уклонився.

– Пане, – звернувся він до Пітера. – Невідомо мені, чи ви мій друг чи ворог, але я будь-кого матиму за честь. Чи не казав обізнаний поет, що благородний друг – то найліпший дар, а благородний ворог – другий ліпший?

– Пане, – мовив на те Пітер, – не гадається мені, що між нами має постати незгода.

– Скажіть-бо нам, хто ви і що із вами трапилося, – попрохала Джил.

– Якщо то буде довга історія, давайте-но всі нап'ємося на порозсідаємося, – прогавкали собаки. – Бо ми вже дещо притомилися.

– І те не дивно – подивіться лише, як ви гарцюєте повсякчас, – усміхнувся Юстас.

Тож люди посідали просто на траву, а собаки, шумливо напившись із ручаю, розташувалися поруч. Засапані, із головами набік, аби краще почути історію, вони сиділи струнко, мов аршин проковтнули. Один лише Діамант стояв – він вилощував об бік свій довгий ріг.

Розділ 15

Усе вище і все далі

– …Хай буде відомо вам, о королі, чия військова слава передує їм, і ви, ясновельможні пані, чия краса осяює всесвіт, – почав він свою розповідь, – що я не хто інший, як Емет, сьомий син Гарпи, таркаана славетного міста Техішбаана, що лежить поза великою пустелею, як іти звідси просто на захід. Разом із дев'ятьма та ще двадцятьма іншими воїнами під ватагою таркаана Рішди нещодавно прийшов я до Нарнії. Треба визнати, що щойно почув я про те, що метою нашого походу є Нарнія, то радістю наповнилося серце моє, бо здавна мріяв я зійтися з вами на полі бою та вкрити себе славою великою. Та, дізнавшись про те, що йти нам доведеться не як воїнам, а перевдягнутими купцями та їхнім почтом (найганебніше плаття, що може натягти на себе воїн і син таркаана), та шлях наш торити оманою та кривдою, то через таку ганьбу первісна радість полишила моє серце. Та приниженню моєму не було меж, коли дізнався я, що ми йдемо не в бойовий похід, а в услужіння якійсь мавпі! Та це не все: коли мавпа проголосила, що Таш і Аслан – суть єдине, темрява впала на очі мої! Та й як могло бути інакше, якщо, скільки я пам'ятаю себе, Ташу єдиному я слугував, а найпотаємнішим моїм бажанням було осягти розумом своїм путі його та, якщо буде на те його воля, зустрітися з ним лицем до лиця й заглянути йому в очі. Ім'я ж Асланове було мені ненависне.

І як ви бачили на власні очі, кожної ночі збирали нас біля тієї вкритої соломою халупи, де ми розкладали багаття й чекали, доки мавпа не виведе з халупи щось таке о чотирьох ногах, а от що – як не вдивлявся я, а за відблисками розгледіти не міг. А от інші – будь то люди чи звірі, падали перед ним долілиць та віддавали йому почесті, що належить віддавати богам. І вирішив був я, буцімто вводить таркаана в оману шахрайським чином та язиката мавпа, бо хіба може те покірне створіння, що виводить вона з халупи, бути Ташем Непереборним та Невблаганним чи будь-яким іншим богом; та лише зазирнув я таркаану в обличчя та почув ті слова, що казав він до мавпи, як запаморочилося у мене в голові, бо зрозумів я: таркаан і сам не вірить у те, про що говорить. Так само, як не вірить він у Таша, – бо інакше як насмілився б він зневажати того, кому поклоняються ті, хто вірить?

Коли я це збагнув, великий гнів охопив мене і лише одна думка не давала мені спокою: чому істинний Таш не спопелить таркаана з його мавпою вогнем небесним? Як же ж кортіло мені помститися тим двом, та до слушної години вирішив я накинути хомут смирення на коня гніву свого та притримати свого язика, а натомість подивитися, чи надовго у самого Таша вистачить терпіння, коли глузують з імені його. Так усе тягнулося до вчорашньої ночі, коли та мавпа чомусь не витягла на люди оте сміховисько в жовтій шкурі, а натомість привселюдно оголосила, що кожен, хто бажає зустрітися віч-на-віч із Ташланом (то вони так зліпили два імені в одне, аби довести, що Таш та Аслан – то одне й те саме), – той може здійснити свою мрію, якщо сміливості не забракне, а зробити те просто: просто ввійти у хлів! І мовив я сам до себе: без сумніву, тут вигадали нові хитрощі, але які? Гадати ж довго мені не довелось: коли рудий кіт наважився увійти у хлів, а потім, витріщивши очі, злетів на дерево, втративши розум і здатність вимовити хоча б одне-єдине слово, то я зрозумів це так, що Таш, якого вони кликали на всі голоси, прийшов.