Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 24

То була Нарнія ваших мрій. А мрії, як відомо, народжуються, сяють та згасають. Омріяна вами Нарнія, якщо завгодно, була лише тінню справжньої Нарнії, яка завжди була і завжди буде, – і ось вона перед очима; там само, як і весь наш світ, зі старою доброю Англією й усім, що в ньому є, – то лише тінь, що її відкидає якась маленька частка того, що є справжнім світом Аслана. Тож не треба сумувати за Нарнією, яку ти знала, Люсі. Усе, що було в ній доброго, і все, що було для тебе важливим, у тій, колишній, Нарнії, усе до останньої дрібної тваринки – усе потрапило сюди через ті, на перший погляд звичайні, двері. Що ж до різниці, то вона, звісно, є: така ж, як між справжньою річчю та тінню, що вона відкидає, як між життям наяву та про нього уявою.

Його слова пролунали для інших, наче побудка, що її зіграла сурма; та не встигли всі прокинутися як слід, як він зітхнув та додав:

– До речі, усе це є ще у Платона – чого їх навчають у тій школі?

І тут уже старші дітлахи не втрималися від реготу. Ці ж чи майже ці самі слова він казав їм у давні часи ще в іншому світі, коли його борода була ще сивою, а не золотавою, як тепер. Він зрозумів, чому вони регочуть, усміхнувся, а потім розреготався й сам. Та невдовзі до всіх повернулася світла журба – саме вона, нехай буде вам відомо, й супроводжує невимовне щастя; а може, таке воно і є, невимовне щастя, від якого налине саме світла журба, і тоді жарти стають просто недоречними.

Чим та, осяяна сонцем земля, відрізнялася від тієї Нарнії, яку всі знали, – годі й пояснювати: це наче на пальцях з'ясовувати, чим на смак відрізняються тамтешні фрукти від тутешніх. Утім, хоча б деяку уяву допоможе дати таке порівняння.

Отже, уявіть собі, ніби ви сидите біля вікна, з якого розгортається просто-таки дивовижний краєвид з морським узбережжям або, скажімо, зеленою полониною серед скелястих гір. У тій же кімнаті, саме напроти вікна, на стіні висить дзеркало. Так от, якщо відвернутися від вікна та зазирнути в дзеркало, то можна побачити той самий краєвид, що й за вікном: те саме море чи ті самі гори з полонинами – усе те саме і водночас не таке. І тут я насмілився б стверджувати, що в деякому сенсі у дзеркалі оте море або полонина насправді інакші: яскравіші, глибші й дивовижніше за ті, що за вікном, – у дзеркалі вони схожі на сторінку з казки, яку ви, може, й не чули, але вам так і кортить дізнатися, що там далі…

От така ж була й різниця між тією Нарнією, що залишилася позаду, та тією, що поставала перед очима тепер. Нова Нарнія була глибшою за ту, що залишилася за дверима: кожен камінець, кожна квіточка або травинка тут набували нового й глибшого значення. От і весь мій опис, а кращого від мене годі й чекати, бо, як то кажуть, краще вже побачити все на власні очі, ніж слухати про те від когось іншого.

А от хто наважився виказати словами те, що в усіх інших було на серці, то був Діамант. Він тупнув правим переднім копитом і заіржав так, що не почути його було неможливо:

– О-го-го! Я нарешті вдома! Це моя країна! Нарешті я знайшов її! Я шукав її усе життя, не знаючи, що шукав саме її! Тільки тепер я зрозумів, чому ми всі так любили її, нашу стару Нарнію – тому що вгадували у ній риси Нарнії прийдешньої! Е-ге-гей! Гайда за мною! Усе далі й все вище! Уперед!

Він струснув гривою, став дибки та полетів уперед – якби те було у нашому світі, то таким чвалом він зник би з очей за якусь мить. А тут трапилося неймовірне: усі підхопилися та припустили слідом за ним, і невдовзі, на превеликий подив, побачили, що не відстають від нього ані на крок. І не тільки люди й собаки, а й тихий маленький ослик Верть і навіть Поґін на своїх коротеньких ніжках. В обличчя їм дмухнув зустрічний свіжий вітер – так, ніби вони мчали в автівці без вітрового скла. Земля побігла назад, як те бачиться з вікна швидкого потяга. А вони летіли все швидше й швидше, без втоми та задишки.

Розділ 16

Прощання із царством тіней

Якби ми могли бігати без утоми стільки, скільки заманеться, то, гадаю, ніхто й ніколи б не зупинявся, хіба що тільки задля дуже вагомої причини. І така причина знайшлася, коли Юстас несподівано заволав:

– Оце так! Стійте! Дивиться лишень, куди ми прямуємо!

І не дивно: перед ними було озеро Чан, а за ним – височезні стрімкі скелі, з яких униз щомиті збігали тисячі й тисячі тонн води. Деінде води Великого водоспаду мерехтіли, переливаючись діамантами, деінде зливалися темно-зеленими потоками, і навіть тепер, на значній відстані від нього, вуха у друзів позакладало від оглушливого реву, із яким вода обрушувалась в озеро.

– Не зупиняйтеся! Усе вище і все далі! – покликав їх Гострозір, трохи змінивши курс і прямуючи тепер угору.

– Добре йому казати, – пробурмотів Юстас, але й Діамант вигукнув:

– Не зупиняйтеся! Усе вище і все далі! Не зупиняйтеся і біжить, як і до цього бігли.

Голос його потонув у ревінні водоспаду, але наступної миті всі побачили, як він пірнув до озера. За ним, хто як, із плескотом попадали у воду й інші. Вода виявилася зовсім не льодяною, як чекали всі (особливо Верть), – вона огортала приємною пінявою прохолодою. Несподівано для себе всі помітили, що пливуть просто до водоспаду.

– Це якесь божевілля, – зауважив Юстас Едмундові.

– Я знаю. Та все ж… – кивнув Едмунд.

– Хіба це не чудово? – радісно скрикнула Люсі. – Чи ви помітили, що не можете відчувати страх, хоч би як ви не намагалися? Спробуйте!

– Правильно кажеш, можу присягнути! – після марної спроби вигукнув Юстас.

Діамант першим дістався підніжжя водоспаду, але Тіріан плив просто за ним. Останньою була Джил, і саме перед нею розкрилася найповніша картина того, що коїлося попереду. Вона побачила щось біле, що прудко линуло вертикальною поверхнею води, – то був єдиноріг. Неможливо було визначити, чи то він пливе, чи то здирається водоспадом, мов скелею, але він просувався все вище й вище. Вістрям свого рога він "розрізав" водну поверхню у себе над головою, і вода двома веселками спадала йому на плечі. Просто йому на "п'яти" наступав Тіріан, що ворушив руками і ногами, мов зразковий пловець, але "плив" просто вгору, ніби дерся вгору стіною якогось велетенського будинку.

Найкумеднішими були собаки. Шалений галоп ніяк на них не вплинув: жодного разу не збилися вони з дихання, але тепер чхали, кашляли та бризкалися на всі боки повсякчас, бо гавкати на плаву – не найзручніша справа: кожного разу, коли роззявляєш пащу, до рота і носа набирається повно води. Але роздивитися все як слід у Джил не стало часу, бо за мить вона вже й сама підіймалася водоспадом. У нашому світі таке було б неможливо: навіть якби ви не втопилися одразу, величезна маса води, що падала в озеро із неймовірної висоти, розтерзала б вас об зубчасті скелі. Але в тому світі могло трапитись усе, тож ви лише підіймалися й підіймалися, а за стіною води виблискували різнобарвні камінчики і світло відбивалося від діамантових бризок. Через деяких час здавалося, що пливеш нагору в суцільному світлі – усе вище й вище; висота безперечно налякала б вас, якби на серці лишилася хоч крапля остраху. Але його не було, а натомість тілом розливалося непередаване почуття радісного хвилювання. Нарешті вони дісталися казкової спокійної зеленавої закругленості – тут, де закінчувалася нешумлива річка, вода переливала через край. Хоча й доводилося плисти проти течії, такі добрі пловці, якими вони були тепер, долали напір течії без зусиль. Невдовзі вони вже видряпалися на берег, мокрі та щасливі.

Попереду розкинулася велика долина, а вкриті снігом гори, що тепер здавалися значно ближчими, різко виокремлювалися на тлі синього неба.

– Усе вище і все далі! – гукнув Діамант, і вони знов припустили бігти.

Вони вже перебували за межами Нарнії, на диких Західних землях, про які ані Тіріан, ані Пітер, ані навіть орел до цього й гадки не мали. Але лорд Діґорі та леді Поллі пам'ятали цю місцевість. "А пригадуєш? А пригадуєш?" – час від часу кидали вони одне одному – їхні голоси звучали рівно, немов і не бігли вони так швидко, що їх не нагнала б і випущена вправним стрільцем стріла.

– Скажіть-но, лорде, – звернувся Тіріан до Діґорі, – чи правду кажуть люди, що ви двоє здійснили подорож сюди у самий день створення нашого світу?

– Так, – кивнув Діґорі. – І ввижається мені, ніби то було тільки вчора.

– І те правда, що подорожували ви на летючому коні? – розпитував далі Тіріан.

– Звичайно, – усміхнувся Діґорі. Але собаки навколо гавкали: "Швидше, швидше!", і чоловіки змовкли.

Так вони й мчали, усе швидше й швидше, доки не здалося, нібито вони не біжать, а летять, і навіть орел, що ширяв у височині, вже не зміг би їх перегнати, хоч би й волів. Вони проминали одну звивисту долину, а за нею ще одну, й іще, й іще, мов стріли підіймаючись крутими схилами пагорбів і швидше за вітер спускаючись з іншого боку. Інколи їм доводилося бігти уздовж річки, іноді – долати її вплав; подекуди їм зустрічалися гірські озера, які вони минали зі швидкістю невеличких моторних човнів, доки зрештою на дальньому краї довгого озера, синього, мов бірюза, вони не побачили гладкий зелений пагорб зі схилами крутими, мов боки піраміди, та з високою зеленою стіною, що оперізувала вершину. Але з-поза стіни визирали гілки дерев зі срібним листям та золотими плодами.

– Усе вище і все далі! – заревів єдиноріг, але підганяти когось не було потреби.

Вони рвонули вперед із підніжжя пагорба і, немов пінява морська вода, що її принесла хвиля, розбивається об скелястий берег, полинули вгору. І хоч схил той був майже так само крутим, як і якийсь дах, а трава була так само гладкою, мов на газоні для гри в гольф, ніхто жодного разу не послизнувся. Тільки на верхівці вони дещо сповільнили біг, бо опинилися перед високою золотою брамою. Якийсь час вони стояли перед нею, бо жоден не наважувався підійти й перевірити, чи відчиниться вона, чи ні. Усіх картали ті самі сумніви, що не давали їм спокою тоді, коли на очі їм трапились фрукти: "А чи можемо ми? Чи це правильно? Чи нам воно судилося?"

Але доки вони так стояли, звідкілясь із обнесеного стіною саду залунали звуки рога, голосні та мелодійні, і брама привітно розчинилася.

Тіріан завмер, затамувавши подих, бо навіть й уявити собі не міг, хто може вийти з тих воріт.