Хто ще хоче перепроситися? - Сторінка 4

Але, демонструючи зухвалий чоловічий гонор, він відмовляє. Це феодальний аристократ, який за допомогою інтриг домагався від Сюзанни свого droit de seigneur16 і живе, начебто за священним правом, за подвійними стандартами. Музичний супровід підтакує його дуже пишномовним відмовам задовольнити їхнє прохання, його "ні" похоронним дзвоном відкидає їхні благання. Зрештою із своєї схованки з'являється справжня графиня і знімає свою маску; вона прохає "perdono" від імені всіх. Зрозумівши свою помилку, граф приємним, повільним, як про це говориться в лібрето — "благальним" — тоном, прохає її простити його.

Тут виникає пауза, дія призупиняється, музика замовкає — чи вона прийме його прохання про прощення, його вибачення? Чи вона відмовиться, наслідуючи його аристократичний приклад? Надзвичайно витончено, вона приймає його благання пробачити. (А італійською це, як я вже казала раніше, є еквівалентом вибачення.) Вона співає: "Piu docile sono, e dico di si" ("Я більш піддатлива [добріша] — і я таки погоджусь"). І негаразди та сварки, зради та безчестя розвіюються і заступаються мелодією єдності, безтурботності та задоволення, із словом "festiggiar" — святкування, на завершення. Перед нами у всій своїй красі миротворча сила вибачення і прощення з обіцянкою примирення.

Вражає те, що з усіх діючих осіб опери, саме графиня приховано і особливо напружено міркує над своїм станом, почуттями та стражданнями — за сюжетом це найуїдливіший і найменш комічний персонаж. Її благословення, цілюще прощення, що є наслідком любові до свого розпусного чоловіка-тирана та її зганьблений стан, об'єднує всіх і визволяє із сварок; розподілом душевних хвилювань, лібретист Да Понте виразно передає цю її "покірність" жіночій соціальній ролі — з комічним наслідком, що є абсолютним прецедентом розуміння жіночої доброчесності.

Загальновідомо, що оригінальний текст драми Бомарше викликав фурор і був заборонений королем через порушення субординації лакеєм Фіґаро і через те, що сюжет критикує аристократичні привілеї. Тож розв'язка драми містить іронію: в кінці графиня дозволяє своєму чоловіку, господарю, робити все як раніше. Попри цю нещасливу правду Моцартова музика дещо утішає, проте, можливо, що палкий заклик до продовження святкування, що завершує всю оперу, є протестом проти цієї поразки. Мало хто сподівається, що граф аж так зміниться.

"Червоний пил" Джиліан Слово (мій четвертий приклад) драматизує символічну справу про амністію за вбивство ув'язненого, що була заслухана Комісією з Встановлення Істини та Примирення в уявному містечку в південноафриканській глибинці, і показує персонажів котрі роблять все, щоб ухилитися від акту відвертого зізнання. У 1985 році два поліцая піддали тортурам сина директора місцевої школи Стіва Сідзела, що вони його підозрювали у приналежності до групи бойовиків, і вбили його. Один з них, Дік Гендрікс, десь на початку книжки визнає: "Так... Тепер ясно — це було неправильно. Я щиро перепрошую за завдану мною кривду". Це єдине однозначне вибачення в творі, але і воно виявилося нещирим. З іншого боку, його подільник Мюллер не схильний до прилюдного покаяння чи розкаяння — він навіть підстроює свою власну смерть для того, щоб уникнути з'яви перед КВІП, щоб дати свідчення та визнати свою вину.

КВІП не потребувало вибачення як такого. Якщо злочин було вчинено з політичних цілей, повного його розкриття вважалося достатньо. Більше того, у разі співпраці винуватця, вона не призначала жодного покарання за будь-який злочин, яким би жахливим він не був. Малося на увазі, що свідки об'єднують два протилежні історичні дискурси виправдання та прохання про прощення: пояснюючи, що і як вони вчинили, вони певним чином звільняються від вини тим, що цілком визнали свою участь у злодіянні і посприяли очищенню пам'яті нації.

На створену під знаком християнського спокутування філософію Комісії, також сильно вплинула зулуська концепція примирення, яка називається ubuntu, що означає співчуття, емпатію, вміння поставити себе на місце іншого. Архієпископ Десмонд Туту, один із головних творців Комісії, назвав свою автобіографію "Немає правди без прощення", і, як засвідчили багато жінок — це були вдови, сироти, матері зниклих безвісти або вбитих — їм було не легко простити, тож, таким чином, вони отримали роль графині. Через Комісію, яка амністувала вбивць, їм довелося витримати найбільше. Наприклад Джиліан Слово та її сестра були присутні на слуханнях справи чоловіка котрий вбив їхню матір Рут Фьост і вони обидві написали про це важке випробування. Але з 7128 заяв про амністію, лише п'ятдесят шість надійшли від жінок, що самі скоїли злочин.

З точки зору розповіді особистих історій, південноафриканська Комісія з Встановлення Істини та Примирення в тому, що стосується історичного викладу подій, працювала з радикальною формою релятивізму. Колись запроторений до в'язниці активіст, а тепер суддя, Албі Сакс є одним із авторів концепції роботи Комісії, яка фактично викликала чотири типи правди. Перший тип правди це "фактична і об'єктивна правда" — те, що насправді відбулося. Вона відповідає Фройдівській "матеріальній правді". Другою правдою була "соціальна правда, або правда діалогу", котра, відповідно до первісного задуму, встановлювалась через взаємодію, дискусії та обговорення. Потім засновники Комісії додали дещо, дуже добре відоме сучасному світу, а саме "розповідну правду", тобто розповідь потерпілого, включно з "розумінням, розповідями і міфами" — коли свідки та учасники говорять про "своє власне... розуміння... те, як вони розуміють події, як суб'єктивно, так і відповідно до колективної пам'яті групи". Цей підхід відповідає Фройдівській психоаналітичній сповіді. Ці правди розглядалися не в синтезі, а накладалися одна на одну. Але найцікавішим на мій погляд (з точки зору того, що можуть зробити слова при відтворенні сутності людини через мовлення та розповідь), є четвертий тип правди — "правда, що зцілює"; "коли... співвідносяться факти і те що вони означають в контексті людських стосунків". Це означає, що "правда, що зцілює" може навіть відрізнятися від розповідної правди, свідчень та об'єктивної правди, що вони фактично можуть суперечити або протистояти одна одній. Один прискіпливий критик заходів КВІП був обурений байдужістю продемонстрованою під час пошуків правди, що зцілює до встановлення дійсних обставин і характеру подій, того, як вони відбувалися, і привертнув увагу до відповідного нехтування Комісією правил доведення, діючих у справжньому суді. Але від самого початку Комісія не була правовим трибуналом, хоча може бути дуже схожою своїми формальними процедурами, що були запозичені для ритуалу і терапевтичного впливу. Говорячи про проблему правосуддя, Жаклін Роз користується мовою психоаналітиків: вона каже, що правосуддя належить до галузі супереґо, де складові захисту — розмови про муки, наративи правопорушень, переживання особистих страждань — виникають із підсвідомого, а ці висловлювання, як відомо, можуть бути фантазіями. З точки зору Фройдової теорії для особистості вони є правдою незалежно від того, чи відбувалися насправді. Ці два дискурси несумісні, хоча КВІП намагалася шляхом відмови від карального характеру правосуддя, від визначення покарання, якнайближче поєднати їх.

Джиліан Слово документально свідчить, що слухання з амністування вбивці її матері спочатку розлютило її, бо правосуддя не збиралося визначати покарання, але, що зрештою цей досвід допоміг їй вгамувати ненависть та жагу до помсти і, як того палко бажали творці КВІП, залишити минуле позаду. Проте "Червоний пил" все ускладнює, тому що описане в книжці зцілення відбувається під численними нашаруваннями обманів та махінацій глибоко в душах тих, хто постраждав від злочинів минулого — в центрі уваги її книжки слухання, що відбуваються в невеличкому містечку і які зводяться до політичних домовленостей та доцільності, що межує з безпринципністю, егоїстичного шахрайства для виживання та порятунку репутації. "Червоний пил" іронізує над добрими намірами КВІП та підточує віру у щирість вибачення; книжка драматизує облудність, суперництво та вчинки чоловіків, але — важливе але — вона показує, що, навіть якщо злочинці не спокутували свою вину, прощення потерпілим допомагає.

Одним із головних парадоксів роботи КВІП полягає в тому, що дуже небагато жінок розповідали про насилля вчинене над ними, а не про злочини, свідками яких вони були. Тож для того, щоб заохотити жінок до розповідей про себе, була створена спеціальна Ґендерна комісія, проте результати її роботи неоднозначні. Антьє Кроґ, поетка і авторка видатного твору "Країна в моїй голові" (Antjie Krog. Country of my Skull) ставить діагноз цій проблемі в розділі, що має назву "Правда, це жінка" (Truth is the Woman). Проблема рухається по колу: ґвалтівник не підпадає під умови амністії, тому що цей вид злочину не розглядався як політичний. Тож ґвалтівники не могли зізнаватися безкарно. Але в кожній новій болісній розповіді політичні злочини проти жінок-активісток майже незмінно супроводжуються ґвалтуванням або іншою жорстокістю сексуального характеру. І жертви таких злочинів не бажали їх обговорювати. Отже для потерпілих жінок не були створені особливі умови для подолання людиною, що страждає, сором'язливості. Чи швидше вони були створені, але коли жінки прийняли їх, вони не мали в своєму розпорядженні таких владних повноважень, можливостей для полегшення або відшкодування, як чоловіки. Джиліан Слово вибралась з цього глухого кута, написавши "Червоний пил", де відмовилась від емоцій, плачу, сповіді та автобіографічності; її alter ego це адвокат з прав людини з конторою на Мангетені — розумна, кмітлива, одинока, бездітна жінка.

Щотижня приходять повідомлення про нові вибачення, деякі намагаються виправити зовсім дрібні помилки, в інших йдеться про катастрофи. Вибачення тепер також більше впадають в око ніж будь-коли за їхньої відсутності. Вибачення стало дуже могутнім інструментом офіційного визнання, і затримка або відмова вибачитися додає особливої гостроти такому невизнанню. Вибачення стало необхідною підґрунтям в якому можуть вкоренитися нові цінності, щоб вирости в соціальні права та права людини для груп, котрі вважають себе скривдженими.