Хто убив Луї? - Сторінка 4

Він навіть не намагався шукати нову роботу. Дідок мав якісь заощадження. Складав цілими роками і вірив, що забезпечить свою старість. Але гроші впали в ціні, і йому лишилося стільки, аби не померти голодною смертю.

Він був удівець, бездітний, безсімейний.

Коли Туре попросив у Семброна грошей, той позичив йому не вагаючись.

— Він казав, що йдеться про життя або смерть. Я відчув, що це правда. Віддав мені через кілька місяців.

— Скільки разів був він у пана?

— Двічі або тричі. Першого разу приніс мені гроші. Тоді ж подарував мені люльку.

— Коли пан бачив його востаннє?

— Три тижні тому на лаві бульвару Бон-Нувель.

— Ви з ним розмовляли?

— Я підсів до нього. Він хотів мене почастувати в сусідній кав'ярні, але я відмовився. Світило сонечко. Ми собі гомоніли, поглядаючи на перехожих.

— Він був у жовтих черевиках?

— Я не дивився на його черевики. Не помітив.

— Казав про свою роботу?

Пан Семброн похитав головою.

— Як же ви попрощалися?

— Мені все здавалося, що хтось крутиться коло лави і подає знаки моєму товаришеві.

— Мужчина?

— Так. Середнього віку.

— Який він мав вигляд?

— Як у завсідників скверів у тому районі. Зрештою він сів поряд, але не озвався до нас. Я пішов. Коли озирнувся, обоє вже вели розмову.

— Дружню?

— Не схоже, щоб сварилися.

Оце і все. Мегре завагався, чи не піти додому, і зрештою надумав поснідати у своєму улюбленому куточку в кав'ярні "Дофін".

Було пахмурно. Сена посіріла. Він напився кави, присмаченої чаркою кальвадосу, і повернувся до П. Ж., де на нього чекав стос паперів. Трохи згодом подзвонив суддя Комельо.

— Що ви думаєте про справу Туре? Прокурор передав її мені сьогодні вранці і сказав, що ви нею займаєтесь. Гадаю, що це п'яні рахунки, га?

Мегре кашлянув, що не значило ні так, ані ні*

— Тіло можна віддати родині. Я хотів би тільки, щоб одяг прислали до лабораторії.

— Згода. Прошу оповіщати мене, як іде слідство.

Мегре розгріб жар у грубі, натоптав люльку і близько години сидів, заглиблений у писарську роботу, ставив позначки на одних паперах, підписував інші, вів телефонні розмови.

— Можна ввійти, шеф?

Це був Сантоні.

— Гадаю, що я напав на слід,— сказав він, аж пританцьовуючи.

Мегре спокійно глянув втомленими очима на інспектора.

— Передусім контора "Жебер і Башельє", в якій працює та малявка, стягає борги. Це не великий зиск. Власне, вона скуповує по низькій ціні вже безнадійні векселі і вимагає сплатити. Отож не так тієї праці в конторі, як переслідування жертв по домівках. Панна Туре працює на вулиці Ріволі тільки до обіду, а потім обходить боржників.

— Розумію.

— Боржники це переважно біднота. їх можна настрахати і зрештою щось виблагати. Начальства я не бачив. Очікував на вулиці, намагаючись, щоб панна мене не вгледіла. Коли вийшли на обід, я зачепив одну службовку вже не першої молодості, яка, мабуть, не любила своєї товаришки.

— І що?

— Наша Моніка має приятеля.

— Дізнався, як його звати?

— Стривайте, шеф. Вони зустрічаються близько чотирьох місяців і щодня обідають разом у дешевому ресторані на Севастопольському бульварі. Він зовсім молодий, має дев'ятнадцять років і працює продавцем у великій книгарні на бульварі Сен-Мі-шель.

Мегре бавився люльками, що лежали рядком на його столі. Не докуривши одної люльки, він почав натоптувати другу.

— Хлопця звуть Альбер Жоріс. Я хотів побачити, що він за один, і пішов до ресторану. Там було людно. Я знайшов нарешті Моніку, але вона сиділа сама. Панна, здавалося, нервувала-ся і раз у раз зиркала на двері.

— Він так і не прийшов?

— Ні. Вона їла повільно, як тільки могла. В тих ресторанах обслуговують швидко і не люблять маруд. В кінці їй довелося піти, але ще з чверть години прогулювалася тротуаром.

— А потім?

— 'Далі подалася на бульвар Сен-Мішель. Я пішов назирці. Моніка зайшла туди й звернулася до одного продавця, який послав її до каси. Я бачив, як вона вперто про щось просила. Кінець кінцем, піймавши облизня, пішла.

— Не стежив за нею далі?

— Я подумав, що краще зайнятися юнаком. Зайшов до книгарні і спитав у директора, чи знає він Альбера Жоріса. Він відповів ствердно, але сказав, що той працює тільки вранці. Побачивши моє здивування, директор пояснив, що наймає передусім студентів, а ті не можуть працювати цілий день,

— А Жоріс студент?

— Прошу почекати. Він працює вже понад рік. Спершу приходив на цілий день. Потім, три місяці тому, заявив, що вивчатиме право і може бути в крамниці лише до обід.

— Дізнався про його адресу?

— Він мешкає з батьками на алеї Шатільйон, майже навпроти церкви на Монружі. Хвилинку, це ще не все. Альбер Жоріс не з'явився сьогодні на бульвар Сен-Мішель, з ним це траплялося лише два чи три рази за цілий рік, про що він завжди попереджав телефоном. Сьогодні він цього не зробив.

— Учора він працював?

— Так. Я подумав, що варто поїхати на алею Шатільйон. Батьки, привітні люди, живуть в охайній квартирі на четвертому поверсі. Матір я застав за прасуванням білизни.

— Ти їй сказав, що з поліції?

— Ні. Я сказав, що я приятель її сина і мені треба його бачити...

— Вона одіслала тебе до книгарні?

— Так. Жінка нічого не запідозрила. Він виїхав сьогодні вранці о чверть на дев'яту, як завжди. Мати ніколи не чула, щоб її син вивчав право. її чоловік працює на складі тканин на вулиці Віктуар. Вони не такі заможні, щоб заплатити за синову науку.

— Що робив далі?

— Я вдав, що це, певне, не той Жоріс, якого я шукаю. Спитав у неї, чи є вдома синова фотографія. Вона показала мені знімок, що стояв в їдальні. Добра жінка, вона і гадки не мала. Клопоталася тим, аби не вистудити прасок і не спалити білизну. Я не переставав сипати їй компліменти...

Мегре не сказав нічого, але й не виказав ніякого захоплення. Сантоні під його рукою недавно. Все, що він розповідав, і його тон ніяк не пасували до звичаїв Мегре та його співробітників.

— Виходячи, я скористався з її неуважності,— Сантоні простягнув руку.

— Давай.

Мегре й без того знав, що Сантоні поцупив фотографію. Во-юа зображала худого, нервового юнака з дуже довгим волоссям. Жінкам він, певно, подобався і, мабуть, знав про це.

— Це і все?

— Мабуть, варто простежити, чи вернеться він додому сього-" дні ввечері, правда?

— Побачимо.

— Ви незадоволені?

Що йому пояснювати? Сантоні виробиться, як і інші. Коли Мегре брав до себе інспектора з іншого відділу, завжди повто^ рювалася та сама історія.

— Якщо я не стежив за дівчиною, то це тому, що знав, де її шукати. Щодня о пів на шосту, а найпізніше три чверті на шосту вона приходить ще раз до контори, щоб здати гроші і склас-* ти звіт. Може, ви хочете, щоб я туди пішов?

Мегре завагався. Йому вже хотілося сказати, щоб Сантоні взагалі більше нічим не займався. Але подумав, що це було б несправедливо, оскільки інспектор старався.

— Довідайся, чи повернулася вона до контори, а потім, чи піде звідти, як завжди.

— Може, хлопець з нею зустрінеться?

— Може. О котрій годині він повертається додому?

— Він вечеряє о восьмій. У цей час він завжди дома, навіть коли йде кудись увечері.

— Телефону в них немає?

— Ні.

— А у двірнички?

— Не думаю. Не схоже, щоб у такому будинку був телефон.

— Зайди туди о пів на восьму і розпитай двірничку. Лиши мені фотографію.

Раз уже Сантоні взяв фотографію, то Мегре затримав її у себе. Хтозна, може, придасться.

— Ви будете в кабінеті?

— Не знаю, де буду, але тримай зв'язок з набережною дез'Ор-февр.

— До того, як піти на вулицю Ріволі, в мене лишається дві години. Що мені робити?

—■ Зайди до відділу інспекції мебльованих кімнат. Може, там є бланк з ім'ям Луї Туре.

— Гадаєте, він має кімнату в місті?

— А де ж він залишав жовті черевики та яскраву краватку, перш ніж вернутися додому?

— Це правда.

За дві години вийшло пообіднє видання газет із портретом Луї. Це був зовсім маленький знімок у куточку сторінки з коротким підписом: "Луї Туре, вбитий вчора по обіді в глухому завулкові коло бульвару Сен-Мартен. Поліція натрапила на слід убивці".

Це була вигадка, але газети завжди додають такий вираз. Зрештою, здавалося дивним, що до комісара ніхто ще не подзво-"ив у зв'язку з цією справою. А все ж трапляється, що вони до-' помагають викрити правду.

Три роки пан Луї виїжджав із Жюві завжди тим самим ранковим поїздом, щоб 'повернутися тим самим вечірнім поїздом, і забирав сніданок, загорнутий у газету, як це робив ціле життя.

Куди він ішов, коли виходив з поїзда на Ліонському вокзалі? Це лишалося таємницею.

Перші місяці він, певно, розпачливо шукав нової роботи. Йому довелося, як і іншим, стояти у хвості біля порога редакцій газет, щоб бігти одразу на адреси, подані в оголошеннях.

Потім слід його пропав на довгі місяці. Туре не тільки мусив заробити платню, яку отримував у Каплана, але ще й мати гроші, щоб сплатити борги.

Увесь час він повертався додому щовечора, як і колись після роботи.

Жінка й гадки не мала ні про що, Так само й дочка, сестри та їхні чоловіки.

Зрештою, одного дня він приїхав на вулицю Кліньянкур, щоб віддати панні Леонії гроші і ласощі для старої.

На той час він уже мав на ногах жовті черевики.

Чому Мегре так зацікавили ці жовті черевики? Він і сам не знав.

Передусім вони були доказом визволення Туре, бо поки він носив ті черевики на ногах, він вважав себе вільною людиною: дружина, її родичі не мали над ним влади, доки він знову не зодягав своє чорне взуття.

Це мало також інше значення. Пан Луї мусив відчути приплив грошей. Але чому Луї не казав своїм знайомим, що працює?

Випадково двірничка зустріла його об одинадцятій годині на лавці бульвару Сен-Мартен. Вона не розмовляла з ним, а одвернулася, щоб він її не побачив. її засмутило, що той сидів на давці. Такого чоловіка, як пан Луї, який все своє життя працював день у день по десять годин, застати раптом на лавці! Хоч би в неділю? Чи по обіді? А то об одинадцятій годині, коли по всіх конторах, крамницях і складах кипить праця.

На лавці останнім часом бачив його і давній колега пан Сем-брон, але вже на бульварі Бон-Нувель, поблизу того ж бульвару Сен-Мартен та вулиці Бонді.

Це було по обіді, пан Семброн уже не бентежився, як двірничка, і заговорив до Туре. А хто ж то крутився біля лавки, чекаючи знаку, щоб підсісти?

Пан Семброн не розгледів незнайомця. Але те, що він сказав, було несподіванкою: "Такі люди завжди там сидять на лавках".

На думку комісара, дві речі — жовті черевики і сидіння на лавці не зовсім пасували одна до одної.

Вийшли газети з фотографією, і все ж ніхто не дзвонив.