Хто убив Луї? - Сторінка 6

її вигляд збігався з описом, який зробив продавець ювелірного магазину.

— Це вона до нього ходила?

— Так.

Мегре приставив крісло до шафи з дзеркалом і оглянув верх. Шафу покривав грубий шар пилу, але на ньому виразно відтиснувся чималий-прямокутник, слід якогось предмета: великого конверта або книжки.

— У нього був ключ від кімнати?

— Був, але йдучи, він залишав його в мене,

Мегре вийняв з рамки знімок пані Антоніни.

— Ви маєте телефон?

— Бастілія 22-51.

— Ваше ім'я?

— Марієтта Жібон.

— Дякую.

Під зливою, що ніяк не вщухала, Лапуент і Мегре пірнули до автомобіля.

— Під'їдь до рогу вулиці,— кивнув водієві Мегре і, звертаючись до Лапуента, мовив: — Повернешся назад. В кімнаті нагорі я залишив люльку.

— Навмисне?

— Так. Забавиш Марієтту на кілька хвилин, а потім прийдеш до мене.

Сам Мегре кинувся до телефону і зв'язався з П. Ж.

Це ти, Люкасе?.. Треба негайно налагодити підслухувана кя номера: Бастілія 22-51.

— Ось ваша люлька, шеф.

— Ти не застукав її на телефонній розмові?

— Не знаю. Вона розмовляла з двома жінками.

— Добре. Побачимося на Ке дез'Орфевр сьогодні по обіді.

Комісар назвав водієві адресу Леонії, вулицю Кліньянкур.

Дорогою прихопив коробку шоколаду.

— Для вашої матері,— сказав він Леонії.

— Ви й про неї подумали.

— Я хочу показати вам цю фотографію.

Леонія глянула на неї і одразу сказала:

— Це пані Машер!

Мегре відчув задоволення.

—■ Звідки ви її знаєте?

— Вона працювала в Каплана. Недовго, щось близько семи місяців. Це дружина поліцая, я її добре пам'ятаю.,,

— Чому вона покинула роботу?

— Наскільки мені відомо, її мали оперувати.

Комісар вискочив з крамниці.

— До префектури.

Мегре зайшов у відділ кадрів і спитав про Машера. За кіль-* ка хвилин він знав, що поліцай Машер загинув два роки тому Э якійсь вуличній колотнечі. Він мешкав тоді на алеї Доменіль. Вдова отримала пенсію. Дітей подружжя не мало.

Мегре занотував адресу. Щоб вигадати час, він подзвонив до Люкаса.

— Вона нікуди не дзвонила?

•— Поки що ні.

— І до неї ніхто не дзвонив?

— Дзвонили, але не до неї. До дівчини Ольги..,

Мегре знову сів до чорного автомобільчика.

— Алея Доменіль.

Вона виглядала так, як на фотографії, і так, як її описав продавець у ювелірному магазині: висока і дужа, спокійна ї стрцмана.

•— Я прийшов, щоб побалакати про Луї.

— Я цього сподівалася.

Хоч вона була смутна, але трималася хоробро.

— Ви приятелювали з Луї?

— Він мене дуже любив. Він ніколи не був ЙШЛЙВИЙ.

— Ви не довідалися, що він робив?

— Ні. Я не дійшла до того, щоб його розпитувати...

— Він не розповідав про свою дружину і дочку?

— Часто про них говорив.

— Що саме?

— Ним нехтували вдома... Докоряли, що він усе життя вдо=* вольнявся нудною посадою комірника.

— Чи ви ходили до нього на вулицю Ангулем?

— Так. Він хотів, щоб я побачила, де він прбвбдив свій час. Називав норою і дуже нею пишався.

— Він не казав, навіщо найняв кімнату в місті?

— Щоб мати куточок для себе хоч на дві годйнй протягом дня.

— Ви стали його коханкою?

— Я ходила до нього частенько.

— Він дарував пані коштовності?

— Півроку тому купив мені сережки, а недавно перстень, і все.

— Де ви зустрічалися?

— Майже завжди в нашій кав'ярні, а іноді на розі вулиці Сен-Мартен і бульварів.

— Він точно приходив?

— Завжди. В понеділок було холодно й хмарно. Отож ми пішли в кіно.

— На бульварі Бон-Нувель?

— І про це пан знає?

— О котрій ви розлучилися?

— Коло четвертої, за півгодини перед його смертю, якщо те, що пишуть газети, правда.

— Ви не знаєте, він домовлявся про якусь зустріч?

— Він нічого мені не казав.

— Не розповідав вам про своїх приятелів, про" людей, з яки* ми спілкувався? —

Жінка заперечливо хитнула головою.

— Луї ніколи не казав про розлучення, щоб одружитися з вами?

— Він надто боявся жінки.

— І дочки також?

— Дочку він любив.

— Ніколи його не заставали на лаві?

— На лаві? — перепитала жінка. Вона завагалася.— Єдиний раз, коли я ходила вранці на базар. Він розмовляв з якимось худим чоловіком, що справив на 'мене дивне враження.

— Чому?

— Бо скидався на циркового блазня або якогось коміка, що змив свій грим. Я не додивлялася до його обличчя. Зауважила, що черевики у нього були стоптані, а штани пошарпані.

— Ви спитали пана Луї, хто то був?

— Він відповів мені, що на лавах є всякого люду і це, власне, забавно.

Вийшовши від неї, Мегре звелів одвезти його на набережну дез'Орфевр.

Він не зайшов одразу до свого кабінету, а подався до відділу моральної поліції.

— Знаєте таку собі Марієтту або Марію Жібон? Я хотів би, щоб заглянули до картотеки.

— Молода?

— З п'ятдесят років.

Інспектор присунув скриньку з пожовклими та припалими порохом карточками. Шукати довелося недовго. Дівчина з прізвищем Жібон, родом із Сен-Мало, від одинадцяти років фігурувала в тій картотеці. її двічі затримували за обкрадання гостей.

— Сиділа?

— Випускали за браком доказів.

— А пізніше?

— Зачекайте, будь ласка. Я візьму іншу скриньку.

Інспектор знайшов її слід у свіжішій картотеці, але й та була десятирічної давності.

— Перед війною вона була помічницею масажистки на вулиці Жертв. Тоді вона жила з таким собі Філіппом Наталі, якого засуджено на десять років за вбивство.

— Наталі на волі?

— Помер у Фонтевро.

Ці відомості, власне, нічого не давали.

— А тепер?

— Не знаю. Якщо й вона не померла...

— Не померла.

— Очевидно, дійшла до розуму.

— Вона здає кімнати з меблями на вулиці Ангулем, але не зареєструвалася в Нагляді за готелями. У неї мешкають дівчата, але я не думаю, щоб вони промишляли вдома.

— Розумію.

— Треба почати стежити за тим будинком і добути відомості про мешканців.

Як тільки Мегре зайшов до свого кабінету, прочинив двері Люкас.

— Що чути?

— Це не стосується телефонних розмов. Але сьогодні вранці стався цікавий випадок. Якась пані Тевенар, що мешкає зі

своїм небожем на вулиці Гей-Люссака, вийшла з дому. Коли вона повернулася ї відчинила комору, щоб сховати покупки, то помітила, що ковбаса зникла. Дві години тому ковбаса там висіла. Потім під небожевим ліжком вона знайшла чужого носовичка та хлібні крихти*

— Що робить небіж?

— Його звати Губер, Він студент. Оскільки Тевенари неба-" гаті, він працює цілий день продавцем у книгарні на вулиці Сен" Мартен: Ви розумієте?

— Альбер Жоріс приятелює з ним?

— Так. Це Жоріс ублагав Губера сховати його на кілька днів у своїй кімнаті.

— Під яким приводом?

— Ніби він посварився з родичами, і батько був такий лю*

тий, що міг би його вбити. , '

— Він провів дві доби під ліжком?

— Лише одну добу. Першої ночі він Тинявся по вулицях. Шмаркач, певно, знову вештається містом"

— Він має гроші?

— Губер Тевенар цього не знав"

— Ти дзвонив на вокзали?

— Усе готово, шеф. Я б здивувався, коли б його нам не привели до завтрашнього ранку..,

— Сантоні немає в кабінеті?

— Я не бачив його від ранку*

— Напиши йому записку, щоб він завтра вранці чатував при вході до фірми "Жебер і Бащієльє". Коли панна Туре при^ йде, хай її припроводить до мене*

— Сюди?

— Так, до мого кабінету...

Розділ шостий

Прохачі

— Що вона робить?

— Нічого. Сидить випростана, голову задерла і дивиться пе" ред себе.

Телефон на вулиці Ангулем уперто мовчав*

Неве, котрий з колегою навперемін стежив за її будинком, не помітив нічого незвичайного.

Щодо Альбера Жоріса, то було відомо, Щр другого дня о шостій вечора він перебував ще у Парижі. Постовий Дамбун, котрий, як усі поліцаї, отримав опис особи молодика, вздрів його о тій годині на розі майдану Кліші і бульвару, коли той виходив з бару. Жоріс дав драла, пірнувши в юрбу. Власник винарні сказав, що його відвідувач по телефону не дзвонив, з'їв п'ять крутих яєць із булочками і випив три склянки кави. Він мав вигляд зголоднілого.

Лишався ще ніж. Ранковою поштою дістали листа від фірми, яка виробляла ті ножі.

В листі зазначалося, що як показує номер, вибитий на колодочці, ніж, знайдений на бульварі Сен-Мартен, був серед товару, надісланого чотири місяці тому оптовикові в Марселі.

— Що маю робити, шеф? — запитав Жанв'є, який займався цим ділом.

— Попередь Марсель. Далі візьмеш із собою Моерса або когось іншого з лабораторії і підете на вулицю Ангулем. Нехай Моерс візьме всі відбитки пальців, які знайде в кімнаті. Не забудьте оглянути верх шафи з люстром.

Моніка чекала весь цей час.

Без чверті одинадцять Мегре сказав нарешті:

— Запросіть її.

Він зустрів Моніку стоячи.

— Будь ласка, сідайте.

Вона сіла, поправила волосся і поклала торбинку на коліна. Мегре зайняв своє місце, підніс люльку і буркнув, перш ніж її запалити: •

— Дозволить панна?

— Мій батько курив.

— Я хотів би, зрозуміло, поговорити з панною про батька.—• Вона кивнула.— А також про вас... Ви дуже любите матір, пан-' но Моніко?

— Ні.

— Хочете сказати, що ви не мирите?

— Ненавиджу її.

— Чому?

Вона легко здвигнула плечима.

— Пан був у нас дома. Бачив її,

— Що ви маєте на увазі?

— Моя мати думає тільки про себе та про свою старість.

— А батька ви любили?

— То був бідолашний чоловік.

— Як ви це розумієте?

— Він не робив нічого, щоб змінити наше життя.

— Коли ви довідалися, що батько вже не працює на вулиці Бонді? — спитав комісар.

Він чекав якоїсь несподіванки, але помилився. Мабуть, вона передбачала це питання і вже заздалегідь приготувала відповідь.

— Приблизно три роки тому. Я не знаю достеменно. Це бу-ло начебто з січня. Був мороз. Фірму "Каплан" зліквідовано наприкінці жовтня. У січні й лютому батько ще шукав роботи. Настав час, коли він, вибиваючись уже з грошей, насмілився, хоч і неохоче, позичити у панни Леонії та старого бухгалтера.

— Батько сам сказав вам про це?

— Ні. Це сталося простіше. Мені довелося йти до клієнтки, перукарки за професією, що мешкала в тому самому будинку, де працював батько. Я заглянула на подвір'я. Вже смеркло, а в будинку світло не горіло. Здивована, я звернулася з питанням до двірнички і довідалася, що фірми "Каплан" уже немає.

— Повернувшись додому, ви сказали про це матері?

— Ні.

— А батькові?

— Він не сказав би мені правди,

— Ви стежили за ним?

— Так.

— Що він робив того дня?

— Заходив у кілька контор. Потім подався до дверей редак-* ції якоїсь газети, щоб прочитати дрібні оголошення. Я збагну-* ла, що він шукає роботу...

— А проте ваш батько наприкінці кожного місяця приносив платню.

— Це мене, власне, й дивувало.