Худий - Сторінка 2

- Дешіл Хеммет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А що ж то за справа з ним була в тебе?

– Його помічник висунув звинувачення, ніби Уайнент вкрав його винахід. Келтермен – таке було прізвище помічника. Він намагався залякати патрона і примусити відмовитись від винаходу, погрожуючи, що пристрелить його, підірве будинок, викраде дітей, переріже горло дружині і таке інше. Та зрештою погрози припинились і нічого не сталося.

Нора відірвалась від склянки й спитала:

– А що, Уайнент справді вкрав його ідею?

– Тш-ш-ш, – прошипів я. – Хіба не соромно перед різдвом так погано думати про свого коханого?

4

Вдень я пішов прогуляти Асту. По дорозі мусив пояснити двом перехожим, що це німецький тер'єр, а не помісь шотландського з ірландським, випив два коктейлі в барі у Джіма, зайшов до Ларрі Кроулі й разом з ним повернувся до готелю "Номенді". Нора саме готувала коктейлі для подружжя Квінів, Маргот Іннз, якогось чоловіка, чийого прізвища я не розчув, і Дороті Уайнент.

Дороті сказала, що хоче зі мною поговорити, тож ми взяли собі склянки й пішли до спальні.

– Ніку, ви теж такої думки, що це батько її вбив? – спитала вона в лоб.

– Ні, – заперечив я. – З чого б це?

– Але в поліції є… Скажіть, вона справді була його коханкою?

Я кивнув.

– Принаймні в ті часи.

Вона втупилась у склянку.

– Він мій батько. Я ніколи його не любила, так само, як і матір. – Вона скинула на мене очі. – І Гілберта я тем не люблю.

Гілберт був її братом.

– Не переймайся. Переважна більшість людей не любить своїх родичів.

– А ви їх любите?

– Своїх родичів?

– Моїх! – свірконула вона очима. – І не розмовляйте зі мною як з дванадцятилітньою!

– Борони боже, – запевнив я. – Це від сп'яніння.

– Так любите?

Я похитав головою.

– Ти мені відразу сподобалась: звичайна зіпсована дитина. А от без твоїх родичів я б легко міг прожити.

– Що з нами відбувається? – зможено прошепотіла вона, ніби я й справді міг пояснити.

– Тут різні причини. Твій…

У двері зазирнув Гаррісон Квін.

– Ніку, ходи-но зіграємо в пінг-понг!

– Трохи згодом.

– І свою лялечку прихопи. – Він ласо глипнув на Дороті й зник.

– Йоргенсена ви напевне не знаєте, – проказала дівчина.

– Тільки Нельса Йоргенсена.

– Щасливчик. Цього звати Крістіан. Котик Крістіан. Бідолашна мама – розлучилася з божевільним, щоб вийти за сутенера! – Очі її заблищали. Ледь стримуючи ридання, вона спитала голосом переляканої дитини – Що мені робити, Ніку?

Я пригорнув її до себе і підбадьорливо зацмокав губами. Вона заплакала, сховавши обличчя в мене на грудях. Задзеленчав телефон, що стояв біля ліжка. З радіоприймача в сусідній кімнаті залунала пісня "Зійди і осяй".

– То піди геть від них, – запропонував я.

– Від себе не втечеш, – заперечила вона, схлипуючи.

– Схоже, я надто дурний, щоб тебе зрозуміти.

– Не знущайтесь, – благально прошепотіла вона.

До телефону підійшла Нора і запитально подивилась на мене. Я безпомічно скривився понад головою дівчини.

Ледь Нора промовила в трубку "Алло!", як Дороті злякано відсахнулась від мене і спалахнула.

– Ви… вибачте… – залопотала вона, – я не…

Нора привітно їй усміхнулась, а я зауважив:

– Кинь дурити!

Дівчина дістала носовичок і витерла очі.

– Так, – відказала Нора по телефону. – Зараз подивлюся. А хто запитує? – Прикривши трубку долонею, вона повідомила мені: – Якийсь Нормен. Будеш розмовляти?

Я відповів, що не знаю такого і взяв телефонну трубку:

– Алло!

– Містер Чарлз?.. – почувся хриплуватий голос. – Я знаю, ви колись працювали в Трансамериканському розшукному агентстві.

– Хто ви такий?

– Альберт Нормен. Моє ім'я вам нічого не скаже, містере Чарлз, але я хочу зробити вам пропозицію і певен…

– Яку пропозицію?

– Це не телефонна розмова. Якщо ви знайдете для мене півгодини, то обіцяю…

– Перепрошую, – урвав я, – в мене нема часу і…

– Але послухайте, містере Чарлз, це дуже… – Тут почувся гуркіт – наче щось упало чи хтось вистрілив.

– Алло! Алло! – кілька разів повторив я і, не дочекавшись відповіді, поклав трубку.

Біля дзеркала Нора опоряджала Дороті за допомогою пудри й губної помади.

– Страховий агент, – пояснив я і пішов до вітальні за коктейлем.

Там з'явилися нові гості, з якими я привітався. Гаррісон Квін підхопився з дивана, де сидів разом з Маргот Іннз, і оголосив:

– Нумо, пінг-понг!

Аста, підстрибнувши, стусонула мене в живіт передніми лапами. Я вимкнув радіоприймач і налив собі коктейль. Чоловік, чийого прізвища я не розчув, проказав:

– Якщо станеться революція, нас першими поставлять до стінки. – Схоже, він вважав це дотепним жартом.

Квін підійшов до столу, щоб і собі наповнити склянку. Він скосив очі в бік спальні й поцікавився:

– Де ти підчепив цю біляночку?

– Колись гойдав її на коліні.

– На якому саме? Можна помацати?

Зі спальні вийшли Нора і Дороті. Помітивши свіжу газету на радіоприймачі, я взяв її погортати.

"Джулія Вулф була коханкою гангстера, – повідомляв заголовок. – Артур Пунгейм опізпав труп; Уайнента досі не знайдено".

Ставши поруч, Нора прошепотіла:

– Я запросила її пообідати з нами. Будь лагідним з дитиною, – проказала дружина, якій самій було лише двадцять шість років, – їй зараз дуже важко.

– Як накажеш. – Я озирнувся. У протилежному кутку Дороті реготала, слухаючи Квіна. – Але якщо ти братимеш до серця всі чужі клопоти, не чекай від мене співчуття.

– Домовились. Ну, ти старий, а дурний! Хіба можна читати це при ній? – Вона вихопила в мене з рук газету і заховала за радіоприймач.

5

Вночі Нора ніяк не могла заснути. Вона читала спогади Шаляпіна, та щойно я закуняв, спитала:

– Ти що, спиш?

Я ствердно щось пробурмотів.

Вона прикурила дві сигарети – собі й мені.

– А тобі не спадало на думку взятися за розслідування злочинів, хоча б задля власного задоволення? Адже трапляються особливі випадки, як, скажімо, справа Ліндберга[1]…

– Люба, – урвав я її, – гадаю, вбивця – Уайнент, і поліція схопить його і без моєї допомоги. А втім, він чи ні – мені байдуже.

– Я мала на увазі не лише це, а й…

– До того ж у мене нема часу: я надто заклопотаний тим, щоб ти не втратила свої статки, заради яких я на тобі й одружився, – поцілував я її. – Може, ковток віскі допоможе тобі заснути?

– Ні, дякую.

– Тоді я зроблю його за тебе.

Коли я повернувся з віскі, розбавленим содовою, Нора похмуро дивилась удалеч.

– Вона розумниця, – проказав я, – але таки без клепки в голові. Як не крути, батькова донька. Важко сказати, чи її слова відповідають думкам, а думки – дійсності. Я її люблю, але гадаю, що ти вже занадто…

– Не думаю, щоб я її полюбила, – заперечила замислено Нора. – Може, це справді маленька шельма, проте якщо хоча б чверть з її розповіді правда, то вона таки в скрутному становищі.

– На жаль, нічим не можу зарадити.

– А вона вважає навпаки.

– Тобто ти так вважаєш, бо завжди вмієш знайти собі однодумців.

Нора зітхнула:

– Скільки можна пити? З тобою неможливо серйозно розмовляти. – Вона перехилилась і ковтнула віскі з моєї склянки. – Давай-но обміняємось різдвяними подарунками.

Я похитав головою.

– За сніданком.

– Але різдво сьогодні.

– За сніданком.

– Щоб ти там не наготував, – проказала вона, – я певна, мені не сподобається.

– Так чи так, муситимеш змиритись: продавець з "Акваріума" попередив, що назад його вже не візьме, бо, мовляв, довелося відкусити кінчики…

– Але ж тобі зовсім не важко з'ясувати, чи можеш ти їй допомогти. Вона так тобі довіряє.

– Всі вірять у греків.

– Я тебе прошу.

– Ти так настирливо бажаєш устромити свій ніс у справи, які…

– Я хотіла тебе спитати: чи його колишній дружині було відомо, що та Вулф його коханка?

– Не знаю. Але вона її не терпіла.

– А сама дружина, що то за штучка?

– Як тобі сказати… жінка.

– Вродлива?

– Аж занадто.

– Стара?

– Сорок, сорок два. Облиш це, Норо. Воно тобі треба? У нас свої клопоти, в Уайнентів – свої.

Вона наприндилась.

– Може, й справді віскі мені допоможе.

Я виліз із ліжка і пішов готувати їй напій. Коли повернувся до спальні, саме задзвонив телефон. Я подивився на свій годинник, що лежав на столі, – близько п'ятої ранку.

– Алло!.. – відповіла Нора по телефону. – Так, слухаю, – вона скосила очі в мій бік. Я заперечливо похитав головою. – Так… Ну, звичайно… Звичайно… – Вона поклала трубку і вишкірилась.

– Ти чарівна, – похвалив я. – І хто це?

– Дороті. Зараз прийде. Схоже, добряче під чаркою.

– Чудово. – Я взяв халат. – А я вже злякався, що доведеться спати.

Нора нахилилась, шукаючи капці.

– Не будь старим занудою! Ти можеш відсипатися цілий день. – Вона взула капці й підвелась. – А що, вона справді так боїться матері, як про те каже?

– Якщо має нерви, то справді. Мімі – це отрута.

Нора пильно подивилась на мене чорними очима і нешвидко спитала:

– Що ти приховуєш від мене?

– О моє серденько! – простогнав я. – Я не хотів тобі цього розповідати. Дороті насправді – моя дочка. Я просто втратив розум, Норо. Була весна, Венеція. Я був зовсім молодий. Місяць зійшов над…

– Блазень. Їсти хочеш?

– Хіба що за компанію. Ти що бажаєш?

– Бутерброд з м'ясним фаршем і цибулею і каву.

Поки я дзвонив до буфету, що працював цілодобово, з'явилася Дороті. Коли я вийшов до вітальні, вона через силу підвелась і промовила:

– Дуже перепрошую, Ніку, що потурбувала вас із Норою, але я не можу йти додому в такому вигляді. Не можу. Боюся. Не знаю, що вони зі мною зроблять, і не відповідаю за себе. Не сердіться, будь ласка. – Вона була п'яна як ніч. Аста зачмихала, обнюхавши їй ноги.

– Ну-ну-ну, – заспокійливо проказав я. – Все гаразд. Сідай! Зараз принесуть каву. Де це ти так нажлуктилась?

Вона сіла і дурнувато похитала головою.

– Не знаю. Де я тільки не була, коли пішла від вас! Хіба що вдома, бо не можу там з'являтися в такому вигляді. Погляньте-но, що я роздобула. – Вона знову підхопилась і витягла з кишені пальта подряпаний револьвер: – Ось! – Дорогі простягнула мені пістолет, а Аста, радісно вимахуючи хвостом, намагалася перехопити її руку.

Нора затамувала подих. Мене обсипало морозом, перш ніж я, відігнавши собаку, вихопив зброю з рук дівчини.

– Що за дурні жарти?! Сідай-но! – Я сховав пістолет у кишеню халата і всадовив Дороті на місце.

– Не лайтеся, Ніку! – заскиглила вона. – Заберіть його собі. Я зовсім не бажаю неприємностей.

– Звідки в тебе пістолет? – спитав я.

– Я його виміняла в барі на Десятій авеню на свій браслет, той, із смарагдами та діамантами.

– А потім відіграла браслет у карти, – підхопив я. – Адже він на тобі.

Вона вирячилась на свій зап'ясток.

– Ой! Справді.

Я зиркнув на Нору і похитав головою.

– Ну, не треба так її мучити.