Іди, вартового постав - Сторінка 9

- Гарпер Лі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На Ділла напав страшенний кашель, і превелебний Мургед прошепотів Джемі: "Виведи хлопчика на свіже повітря. Він знесилений"...

Отож, Джемі сказав: "Знаєш що, гратимемося у твоєму дворі біля басейна".

Ділл відповів: гаразд.

"Слухай, Джемі. Треба зробити кафедру з ящиків".

Укритий гравієм проїзд розділяв ґанки Фінчів і міс Рейчел. Басейн містився у бічному дворі міс Рейчел в оточенні кущів азалій, троянд, камелій і гарденій. У басейні жили старі жирні золоті рибки, декілька жабок і водяних ящірок, затінок їм утворювало широке листя білих лілей і плющ. Велике фігове дерево розкинуло над усією прилеглою територією свою отруйну крону, утворюючи найпрохолодніший куточок в усій околиці. Міс Рейчел розставила навколо басейна садові меблі, а під фіговим деревом притулився стіл. У коптильні міс Рейчел діти знайшли два порожні ящики і встановили перед басейном "олтар". Ділл розташувався за ним.

"Я буду містер Мургед",— заявив він.

"Я буду містер Мургед,— заперечив Джемі.— Я найстарший".

"Добре, добре",— погодився Ділл.

"Ви зі Скаутом будете паствою".

"Нам не буде чого робити,— сказала вона.— І затям собі, Джемі Фінчу, що я не збираюся сидіти тут цілу годину і слухати тебе, ясно?"

"Ви можете збирати пожертви",— запропонував Джемі.— "А ще ви можете бути хором".

Паства підтягла два садових стільця і всілася перед олтарем.

Джемі наказав: "А тепер щось співайте".

Джін-Луїза і Ділл заспівали:

По милості великій Бога

Спасен я: диво з див!

Заблудлий, я знайшов дорогу,

Сліпий був — і прозрів.

Амінь.

Джемі охопив руками "кафедру", нахилився уперед і заговорив конфіденційним тоном:

"До чого ж приємно бачити вас усіх тут сьогодні вранці. А ранок і справді чудовий".

"Амінь",— сказав Ділл.

"Чи хоче хтось із вас цього ранку розкрити душу і співом очистити серце?"

"Так, с-с-сер",— відізвався Ділл. Ділл, чия квадратна фігура і малий зріст прирікали його довічно грати характерні ролі, підвівся — і на очах перетворився на хор з однієї людини.

Засурмить сурма Господня., і закінчаться часи.,

І настане ранок вічний і ясний,

На тім березі зберуться всі спасенні: вознеси!

То й моє ім'я упишеться в сувій.

Священик і паства приєдналися до хору. Поки вони співали, Джін-Луїзі почулося, ніби десь здалеку їх кличе Келпурнія. Вона відігнала від себе настирливий звук, як відганяють комара.

Ділл, червоний від натуги, усівся і зайняв "Куток Амінь" — місце в церкві, де співають найпобожніші.

Джемі нап'яв на носа уявне пенсне, відкашлявся і розпочав:

"Сьогоднішній текст, брати і сестри, взято з Псалмів: "Уся земле, покликуйте Господу!Джемі зняв пенсне і почав його протирати, повторюючи низьким голосом: "Уся земле, покликуйте Господу!"

Ділл сказав: "Час збирати пожертви",— і смикнув Джін-Луїзу, щоб дала йому два п'ятаки, які мала у себе в кишені.

"Віддаси їх мені після церкви, Ділле".

"Ану замовкніть там,— гримнув Джемі.— Настав час проповіді".

Він проголосив найдовшу і найнуднішу проповідь з усіх, що чула Джін-Луїза. Сказав, що гріх — це найгріховніша річ, яку він тільки може уявити, і ніхто з тих, хто грішив, не може досягти успіху, а благословен той, хто сів на лаву знеславлених; коротше, він повторив свою власну версію того, що вони почули за останні три вечори. Голос його опустився до найнижчого регістру, а іноді злітав до вереску, і тоді Джемі хапав руками повітря, немов земля розверзалася під його ногами. Одного разу він спитав: "Де перебуває диявол? — і вказав пальцем просто на паству.— Він отут, у Мейкомі, штат Алабама". Потім почав розводитися про пекло, але Джін-Луїза мовила: "Облиш це, Джемі". Їй цілком вистачило опису, що його дав превелебний Мургед. Джемі змінив напрям і узявся за рай: у раю було повно бананів (пристрасть Ділла) і запеченої у молоці з сиром картоплі (улюблена страва Джін-Луїзи), і коли вони помруть, то потраплять туди і їстимуть усілякі смаколики до самого Судного дня, але у Судний день Бог, який ретельно записував у книгу всі їхні вчинки з моменту народження, жбурне їх до пекла. Під кінець служби Джемі закликав тих, хто хоче поєднатися з Христом, зробити крок уперед. Джін-Луїза зробила. Джемі поклав їй на голову руку і запитав: "Юна леді, ти розкаюєшся?"

"Так, сер",— відповіла вона.

"Тебе хрестили?"

"Ні, сер".

"Тоді..."

Тут Джемі зачерпнув жменю чорної води з басейна і скропив їй голову.

"Я хрещу тебе..."

"Зажди! — закричав Ділл.— Так неправильно!"

"А по-моєму — правильно,— відповів Джемі.— Ми зі Скаутом методисти".

"Але ж у нас баптистське Відродження. Її треба занурити. Гадаю, мені також слід охреститися".

Церемонія розросталася, і Ділл затято боровся за свою роль.

"Я головний,— наполягав він.— Я баптист, от мене і треба хрестити".

"Слухай сюди, Ділле Баламуте Гарис,— у голосі Джін-Луїзи прозвучала погроза.— Я взагалі не мала що робити цілісінький ранок. Ти був Куточок Амінь, ти співав соло, ти збирав пожертви. Тепер моя черга". Вона стиснула кулаки, зігнула ліву руку і загребла пальцями ніг землю.

Ділл позадкував. "Ти це припиняй, Скауте".

"А вона має рацію, Ділле,— сказав Джемі.— Ти можеш бути моїм причетником".

Джемі подивися на сестру.

"Скауте, тобі краще зняти одяг. Він увесь вимокне".

Вона скинула комбінезон — більше на ній нічого не було.

"Тільки не тримайте мене під водою,— застерегла вона.— І не забудьте затиснути мені носа".

Вона стала на бетонний бортик басейна. Якась старезна золота рибка випірнула, подивилася на неї недоброзичливо і зникла у темній воді.

"Тут глибоко?" — спитала Джін-Луїза.

"Футів зо два, не більше",— відповів Джемі й обернувся до Ділла по підтвердження. Але Ділл їх покинув. Брат і сестра побачили, як він мчить до будинку міс Рейчел.

"Гадаєш, він розізлився?" — спитала Джін-Луїза.

"Не знаю. Зачекаймо і побачимо, чи він повернеться".

Джемі сказав, що їм варто відігнати рибок на один край басейну, щоб не завдати їм шкоди, і вони перехилилися через бортик і скаламутили воду, аж тут у них за спинами пролунав зловісний голос: "У-у-у! У-у-у!"

Це був Ділл, накритий простирадлом, знятим з двоспального ліжка: він прорізав у ньому дві дірки для очей. Ділл підніс руки над головою і підскочив до Джін-Луїзи.

"Ти готова? — спитав він.— Не барися, Джемі. Мені тут немає чим дихати".

"Бо ти голосно кричиш. А що це ти надумав?"

"Я — Святий Дух",— скромно повідомив Ділл.

Джемі узяв сестру за руку і допоміг увійти у воду.

Вода була тепла й каламутна, а дно слизьке.

"Глядіть, занурюйте мене тільки один раз",— попередила вона.

Джемі став на бортик басейна. Постать під простирадлом приєдналася до нього і несамовито замахала руками. Джемі ухопив сестру і штовхнув під воду. Коли її голова знову з'явилася на поверхні, Джін-Луїза почула, як Джемі тягне речитативом: "Джін-Луїзо Фінч, я охрещую тебе в ім'я..."

Ляпс!

Лозина міс Рейчел увійшла і тісний контакт з сідничками священної примари. Оскільки Ділл не міг відступити назад — під град ударів, він рвонувся вперед і приєднався до Джін-Луїзи в басейні. Міс Рейчел безжально лупцювала клубок з листя лілей, простирадла, ніг, рук і сплутаної лози плюща.

"Ану вилазь звідти! — горлала міс Рейчел.— Я тобі покажу Святого Духа, Чарльзе Бейкере Гарнеє! Побачиш, як воно — цупити мої найкращі простирадла! Побачиш, як вирізати в них дірки! Побачиш, як призивати ім'я Боже надаремно! Бігом вилізай, ну ж бо!"

"Годі вам, тітонько Рейчел,— белькотів Ділл, майже з головою занурившись у воду.— Дайте мені шанс".

Намагання Ділла виплутатися з гідністю мали дуже скромний успіх: хлопець виліз із басейна, як якесь невеличке водяне чудовисько; з простирадла, вкритого зеленим мулом, стікала вода. З голови й шиї звисали вусики плюща. Ділл шалено мотав головою, щоб їх позбутися, і міс Рейчел відступила, щоб не забризкатися.

Джін-Луїза вилізла слідом за ним. У носі в неї свербіло від брудної води, а коли вона чхнула, стало боляче. Міс Рейчел не торкалася Ділла, але підганяла своєю лозиною: "Ходу, ходу!"

Вони з Джемі дивилися, як ті двоє зникли у будинку міс Рейчел. Джін-Луїзі було страшенно шкода Ділла.

"Ходімо додому,— сказав Джемі.— Мабуть, уже час обідати".

Вони обернулися до свого двору — і наштовхнулися на погляд батька. Тато стояв на під'їзній доріжці.

Поруч з ним стояла жінка, якої вони не знали, і превелебний Джеймс Едвард Мургед. Схоже, стояли вони отам уже довгенько.

Атикус рушив до них, на ходу знімаючи піджак. У Джін-Луїзи перехопило горло і підкосилися ноги. Коли батько накинув їй на плечі свій піджак, вона усвідомила, що стоїть геть гола у присутності священика. Вона кинулася була втікати, але Атикус ухопив її за гамалик і наказав: "Іди до Келпурнії. З чорного ходу".

Потім Келпурнія немилосердно шкребла її у ванні, примовляючи: "Містер Фінч зателефонував зранку, повідомив, що запросив на обід проповідника з дружиною. Я вас кликала, мало не посиніла. Чого ви не відзивалися?"

"Ми не чули",— збрехала Джін-Луїза.

"А я мала або ставити пиріг у духовку, або йти шукати вас. Не могла я розірватися. А вам мусить бути соромно, це ж треба отак зганьбити власного батька!"

Їй здалося, що кістлявий палець Келпурнії проткне їй вухо наскрізь.

"Досить уже, Кел",— попросила вона.

"Якщо він не відлупцює вас обох до смерті, то за це візьмуся я,— пообіцяла Келпурнія.— А зара' швидко вилізай мені з ванни".

Келпурнія мало шкіру з неї не здерла жорстким рушником, звелівши піднести руки над головою. Тоді нап'яла на неї туго накрохмалену рожеву сукню, міцно ухопила за підборіддя і розчухрала коси гребінцем з гострими зубчиками. Потім жбурнула їй під ноги пару лакованих черевичків: "Взувайся".

"Я не можу їх застібнути",— сказала Джін-Луїза.

Келпурнія з грюкотом опустила кришку унітаза і всадовила на неї Джін-Луїзу. Дівчинка дивилася, як великі, ніби у городнього опудала, пальці вправно виконують тонку роботу — просовують перламутрові ґудзики у замалі для них петельки, і подивувалася силі рук Келпурнії.

"А зараз іди до тата".

"А де Джемі?"

"Він миється у ванній містера Фінча. На нього я покластися можу".

У вітальні вони з Джемі сумирно сиділи на дивані. Атикус і превелебний Мургед вели якусь нудну розмову, а місіс Мургед відверто глипала на дітей. Джемі подивився на місіс Мургед і усміхнувся. Але вона не відповіла усмішкою на усмішку, і він облишив свої спроби бути чемним.

Усі відчули полегшення, коли Келпурнія задзвонила у дзвоник, сповіщаючи, що обід подано.