Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 17

Так і ми: хоч і зруйнуємо цей вал і відженемо ахеїв аж до кораблів, та вже не повернемося додому, а всі поляжемо тут.

Спохмурнів блискучий Гектор і, глянувши спідлоба, сказав:

— Мені не до вподоби твоя мова, Полідаманте. Чи не потьмарили тобі розум безсмертні боги? Яке мені діло до птахів і до того, звідки вони летять — чи з правого боку, де сонце і світло, чи з лівого, де захід і ніч? Я знаю Зевсову волю і тільки на неї зважаю. І що нам той знак, коли ми б'ємося за рідну землю? То запам'ятай: як ти уникатимеш бою чи намовлятимеш інших до того, я сам без жалю встромлю в тебе свій спис.

По тих словах шоломосяйний Гектор подався вперед, а за ним кинулися з гучним галасом інші троянці. А всевладний Зевс, бавлячись блискавками, здійняв з гори Іди поривчастий вітер, і той погнав темну куряву просто на ахейські кораблі. Так заскочивши зненацька ахеїв, державний Зевс готував бойову славу троянцям і великому Гекторові.

І вони, поклавшись на Зевсову добру волю та на власні сили, почали приступом брати ахейський вал. Трощили вежі, розбивали бійниці й виривали з землі міцні дерев'яні палі, що на них, як на підпорах, тримався весь вал. Однак і ахеї не гаяли часу. Захистивши бійниці [95] шкіряними щитами, вони влучно стріляли звідти в троянців, щойно ті підступали. А обидва Еанти обходили вежі й підбадьорювали воїнів то ласкавим, то суворим словом:

— Друзі, хай ніхто з-поміж вас не здумає відступати до кораблів! Тільки тоді Зевс-олімпієць зглянеться на нас і дозволить прогнати ворогів геть аж до їхнього міста.

Наче зимового дня сніжини посиплються густо

В час заметілі, коли посилає нас Зевс велемудрий

Сніг той, щоб стріли своєї могутності людям явити.

Вітри приспавши, сніжить безнастанно, аж доки покриє

Гір верховини високі і скель гостроверхе бескеття,

Луки на лотос багаті і людські поля плодоносні,

І узбережжя устеле, і сивого моря затоки,

Хвиля лише, набігаючи, сніг поглинає; все інше

Білою вкрито габою, що Зевс хуртовинням навіє.

Так безнастанно й каміння з обох боків сипалось густо —

То на троян, а то від троян на загони ахейські

Градом летіло каміння, аж гуркіт лунав понад валом.

Але ні Гектор, блискучою міддю окутий, ані всі його воїни не пробили б вхідної брами, якби Зевс не послав на ахеїв лікійського володаря Сарпедона, наче лева на круторогих волів. Сарпедон наставив великий, прегарно карбований щит, узяв у кожну руку по мідногострому списові й гукнув до свого славного земляка Главка:

— Главку, згадай: у рідній Лікії нас із тобою завжди садовили на найпочесніше місце, пригощали найсмачнішими шматками м'яса, підносили келихи з променистим вином і дивилися на нас, мов на безсмертних богів. А ще згадай, Главку, наші домівки, родючі землі та пасовиська зелені, що нам віддавна належать. Ось чому тепер ми з тобою повинні стояти поперед лікійських воїнів і перші битися з ахеями. Хай кожен лікієць, те побачивши, скаже: "Недарма ці герої правлять у нашій країні, недарма дістаються їм шана й багатство". Тож нумо битись, і хоч над нами чатують лихі Кери, ми в бою здобудемо славу крилату.

Так сказав Сарпедон, і Главк не лишився позаду. На чолі лікійської дружини вони завзято кинулися в бій. Угледівши їх, затремтів із жаху ахейський герой Менестей, бо лікійці наближалися просто до його вежі. Безпорадно озирнувшись, Менестей побачив неподалік [96] обох Еантів, ще й дужий Тевкр, славетний стрілець, бився поруч. Та хоч як гукав до них Менестей, вони не чули — такий оглушливий гуркіт і гук розляглися навколо. Тоді Менестей послав свого воїна кликати їх на поміч. І от невдовзі внутрішнім ходом за валом на вежу піднялися Еант Теламонід і Тевкр, його рідний по батькові брат. А ззовні на вежу вже сунули, наче темна хмара, лікійці.

Перший ворожу кров пролив Еант Теламонід. Він схопив камінь, такий важчезний, що інший чоловік, хай би навіть молодший, і обома руками його б не підважив. Та Еант підняв високо той камінь і кинув щосили в голову лікійцеві Епіклею, Сарпедоновому щирому другу. Епіклей злетів із вежі додолу, наче в воду пірнув. А тим часом славетний стрілець Тевкр спрямував свою несхибну стрілу в могутнього Главка, коли той на мить висунув з-за щита руку. Поранений Главк зіскочив зі стіни крадькома, щоб ніхто з ахеїв, бува, не побачив і не здумав глузувати з нього.

Та завважив це Сарпедон, і боляче йому стало за пораненого героя. Проте битва тривала, і Сарпедон метав свого гострого списа у ворогів. І падали ті у важких обладунках на землю, тільки брязкала бойова мідь.

Ось Сарпедон уже дістався вежі і перший зробив у ній великий вилом, проклавши лікійцям вільну путь. Аж тут обидва Теламоніди — Тевкр і Еант — спрямували свою зброю в Сарпедона. Тевкр послав пернату стрілу просто в груди лікійцеві, але Зевс, боронячи героя, трохи відсторонив стрілу, і вона вп'ялася в ремінь від щита. Сарпедон навіть не похитнувся, та в ту ж мить Еантів спис пробив йому щит і відкинув назад. Однак Сарпедон і не здумав лишати поля бою, прагнучи великої слави.

— Лікійці! — заволав він до своїх воїнів.— Чого ж ви спинились? Я зробив оцей вилом, але самому пробитись аж до кораблів мені важко. Тож пробиваймося разом. Уперед, лікійці, вперед!

Запалені тими словами, лікійці кинулися за Сарпедоном, але наштовхнулися на щільні лави ахеїв. І вороги знову завзято зчепились.

Не спромоглися трояни проте одігнати ахеїв,

Рівно стояли-бо, як вагівниця у чесної прялі:

Гирі і вовни на шальки поклавши, вона їх рівняє

Й пильно виважує, щоб для дітей заробить на прожиток,-

Так врівноважені бій і війна були, доки могутній

Зевс не поклав тоді Гектору, синові царя Пріама,

Вищої слави — він перший прорвався крізь браму ахейську.

[98]

— Уперед, троянці, — гучно крикнув шоломосяйний Гектор. — Руйнуйте ахейські укріплення! Кидайте вогонь на їхні чорні кораблі!

Всі троянці почули Гекторів голос і заходилися швидко видряпуватися на вал, тримаючи в руках гострі кілки. А Гектор угледів кам'яну брилу, таку важку. що й двоє чоловіків ледве зрушили б її з місця. Та враз Гектор вільно підняв її й пожбурив щосили у браму.

Під важчезною брилою затріщали дерев'яні дошки, відскочили засуви і брама відчинилась. Ту ж мить у неї влетів великий Гектор, блискотливою міддю окутий. Ніхто із смертних не зміг би тепер його спинити. Очі в героя блищали переможним вогнем, у руках грізно сяяла зброя.

Нараз Гектор обернувся до троянців і владно звелів поспішати за ним. Ті радо послухались. Хто біг крізь браму, хто стрибав з валу, і ось уже троянці опинились по той його бік. Ахейці ж, пройняті смертельним страхом, кинулись до своїх кораблів.

Над берегом здійнявся оглушливий галас і гуркіт.

БИТВА ПЕРЕД КОРАБЛЯМИ

Коли великий Гектор із своїм військом дістався нарешті до ахейських кораблів, всевладний Зевс спокійно відвернув свої ясні очі від бойовища, від священної Трої і кораблів крутобоких. Більше він не дивився туди, певний, що ніхто з-поміж безсмертних богів не здумає допомагати ахейцям або троянцям.

Та недарма чатував могутній хитач землі Посейдон, сидячи на високій, порослій лісом горі. Звідти йому було добре видно і Пріамове місто, й долину, і все узбережжя з ахейськими кораблями. Споглядаючи битву, Посейдон жалів ахейців і гнівився на Зевса— Нарешті не витримав Посейдон і зійшов з гори в долину, аж ліс затремтів і задвигтіла земля під ходою розгніваного бога.

Тричі безсмертний ступив, а ступивши вчетверте, опинився на дні глибокої затоки, біля свого препишного палацу. Відразу ж Посейдон запряг у колісницю швидких, мов буревій, коней із золотими гривами, сам убрався в золоті шати, взяв золотий батіг і тільки-но став на колісницю, як золотогриві коні рвонули, винесли колісницю на морське плесо й помчали так швидко, що колеса майже не торкалися хвиль.

Незліченні морські страховиська впізнали свого володаря і весело застрибали довкола. Хвилі дужче зашуміли і побігли ще швидше, а разом із ними й божественні коні — до берега, до чорнобоких ахейських кораблів.

У морській глибині в тих місцях є широка печера. Туди й спрямував могутній бог свої коні, розпріг і спутав їх золотими путами, щоб чекали на нього, а сам подався на берег, до ахейського стану.

Тим часом троянці з шоломосяйним Гектором посувалися вперед, наче нестримний вогонь, і здавалося, ніщо їх не спинить і кораблі скоро будуть уже не ахейські, а їхні.

Та нараз серед міднозбройних ахейців з'явився Посейдон у подобі віщуна Калханта. Його голосом, дзвінким і гучним, звернувся бог до обох хоробрих Еантів:

— Ви врятуєте ахейське військо й кораблі, якщо замість думки про втечу згадаєте про власну мужність і відвагу. Не треба лякатися троянців, хоча вони й прорвалися крізь браму. Страшний нам тільки невгамовний, наче полум'я, Гектор, який пишається тим, що він Зевсового роду. Але й Гектора ви відженете од кораблів, хоч би йому допомагав сам гЗевс Громовержець!

Мовивши так, земдедержець, могутній землі потрясатель,

Посохом вдарив обох і надав їм потужної сили,

Й стали гнучкі в них суглоби, невтомливі руки та ноги.

Сам же, немов бистрокрилий той яструб, що, знявшись з високих

Скель, лише козам доступних, на крилах повисне в повітрі,

Щоб у погоні за птахом якимсь на долину упасти,-

Так Посейдон відлетів од них швидко, землі потрясатель.

Перезирнулися обидва Еанти і зрозуміли, що то був не віщун Калхант, а якийсь бог,— тільки безсмертний міг вселити в них таку силу і непоборну відвагу.

А могутній Посейдон ходив у цей час серед тих ахейських воїнів, що трималися позад усіх, аж біля кораблів. Знеможені ВІД болю та горя, пригнічені тим, що шоломосяйний Гектор із троянцями прорвався крізь укріплення й наближається до кораблів, вони вже не мали снаги битися далі, а тільки плакали безпорадно і гірко.

Але от з'явився серед них сивий Калхант і гучно промовив:

— Ганьба вам, ахейці, молоді воїни! На вас я покладався найбільше і навіть гадки не мав, що ви можете кинути зброю. Мабуть, настав день, коли ми всі загинемо від троянців, тих троянців, що колись були боязкі й полохливі, наче олені в дикому лісі. Але ахейцям, відважним і дужим, не личить уникати бою. Я знаю: ви хоробріші за інших, ви — перші в ахейському війську, тож не ганьбіться, тікаючи з бойовища. Я не серджуся на

боягузів, бо в них полохливі серця.