Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 19

Завважив це Деїфоб і метнув у крітського володаря свій ясний спис, але схибив і влучив не в нього, а в славного Ареєвого сина Аскалафа. Той упав, хапаючи пальцями землю, і завмер.

Не знав грізний мужовбивець Арей, що його смертний син поліг у бою — бог війни сидів у той час на високому Олімці під золотавими хмарами, як і всі безсмертні, скутий суворою забороною Зевса спускатися до бойовища.

А там запекла битва точилася тепер навколо мертвого Аскалафа. Неугавний Деїфоб зірвав з нього блискучий шолом, але в ту ж мить Ме-ріон, меткий, наче сам бог Арей, кинувся наперед і встромив гострий спис Деїфобові в руку. Задзвенів щит, падаючи додолу, а Меріон іще раз налетів шулікою, вихопив із рани свій спис і щез серед воїнів.

Тяжко стогнав Деїфоб, спливаючи кров'ю, і троянці мерщій посадовили його на колісницю та погнали вітроногих коней до міста.

Битва розгорялася. Раз у раз падали герої на скривавлену землю, і безжально оповивала їх чорна смерть.

Ось зійшлись у двобої Парісів брат Гелен і ясночолий Менелай, улюбленець бога Арея. Вигукуючи погрози, Менелай наставив гострий спис і пішов на Пріаміда. А той, напнувши свій лук, стрелив просто в груди спартанському вождеві, але стріла не пробила міцного панцера. Як під час обмолоту відскакують чорні боби чи зелений горох од широкого віяла, кинуті дужою рукою селянина, так одлетіла стріла й упала далеко позаду на землю. А відважний войовник Менелай влучив Геленові в руку, і той, тікаючи від жорстоких Кер, хутко відступив у натовп троянців.

Тоді на Менелая пішов інший троянський герой, та лиха доля повела його просто до смерті. Ось уже спартанський володар зняв з нього, мертвого, зброю і, ставши ногою йому на груди, гордо промовив, щоб чули всі вороги довкола:

— Так поляжете ви всі перед нашими чорнобокими кораблями, о ненависні, зухвалі троянці! Більше ви не зможете скривдити мене так, як скривдили колись, потай забравши дружину й скарби в подяку за мою щиру гостинність. Не злякалися ви тоді громовладного Зевса, а тепер він незабаром зруйнує ваше священне місто. Батьку наш, Зевсе могутній! Ти наймудріший з усіх, то чого ж допомагаєш цим лютим псам? Одна у них думка, одна палка мрія — повбивати нас, усіх ахейців, і спалити наші швидкі кораблі.

Ще не закінчив Менелай говорити, як знову полетіли в нього стріли. Та не стояли без Діла й ахейці.

Битва гриміла по всьому широкому узбережжі.

Великий Гектор бився посередині, там, де прорвався вперше крізь браму і де дужі Еанти із Тевкром нищили страшно троянців. Не знав шоломосяйний Пріамід, що стільки вже полягло його воїнів і що сам хитач землі Посейдон допомагає міднозбройним ахейцям.

Пліч-о-пліч стояли обидва Еанти. Наче два темно-руді воли тягнуть міцно збитого плуга, тягнуть щосили, аж піт виступає в них біля крутих рогів,— так і обидва Еанти трималися поруч і поруч робили важке діло війни. А мужі, що прийшли воювати разом із молодим Еантом, без упину стріляли у ворогів, і від тих стріл потомилися троянці.

— Гекторе,— сказав тоді герой Полідамант,— здається мені, найрозумніше тепер — скликати троянських вождів та обміркувати з ними, як бути далі: чи гуртом кинутися на кораблі, а чи відступити, поки нас не розбили ахейці.

Сподобалася ця думка Гекторові, і він сам подався мерщій скликати троянських вождів. Та даремно шукав він Гелена, Деїфоба, Асія та інших славних героїв. Тоді помчав блискучий Гектор туди, де найдужче вирував бій.

Ринули в бій вони всі, наче вихор з вітрів противійних,

Що налітає з Зевсовим громом із неба на землю,

З ревом страшенним у хлань поринає морську й піднімає

Хвилі бурхливі з глибин вирових многошумного моря,

Пінявобілі, горбаті, і котить одна їх на одну.

Так і загони троян один набігали за одним

В мідному блиску озброєнь, вождями керовані вправно.

Попереду був сам великий Гектор, схожий на могутнього бога війни. Тіло йому боронив опуклий щит, обтягнений шкірою й оббитий грубою міддю. Над чолом ясно блискотів шолом із довгою чорною гривою, що маяла грізно в повітрі.

Та не злякалися ахейці. Вийшов наперед Еант і голосно гукнув до Гектора:

— Нікчемо, навіщо ти даремно лякаєш ахейське військо? Ми не боягузи, та приборкав нас Зевс темнохмарний своїм важким батогом. Але начувайтеся — незабаром упаде ваше високе місто, а ти, Гекторе, тікатимеш від ахейців щодуху!

Тільки-но закінчив Еант, як праворуч у небі з'явився орел. Радісно закричали ахейці, підбадьорені добрим знаком. А Гектор блискучий промовив:

— Базікало ти, Еанте, плетеш казна-що. А сьогоднішній день принесе вам усім чорну загибель. І тобі теж. Мій гострий спис розітне твою ніжну шкіру.

Крикнув шоломосяйний Гектор до свого війська, і те озвалося гучно, могутньо. Закричали и ахейці, й дужий гук обох військ долинув до самого неба.

ГЕРА ПРИСИПЛЯЄ ЗЕВСА

Старий Нестор, володар пілоський, сидів у своєму наметі й пригощав променистим вином пораненого Махаона, сина славетного Асклепія. Сюди долинав гомін битви, дедалі дужчий і ближчий. Занепокоївся мудрий Нестор і, підводячись, мовив:

— Богорівний Махаоне, ти чуєш цей галас? Певне, битва точиться вже біля суден. Я піду і розвідаю все, а ти зоставайся в моєму наметі, зараз служниця нагріє води і змиє кров тобі з тіла.

Узяв Нестор у руки блискучий щит і спис мідногострий та й подався З намету. Жахнувся він, як постало в нього перед очима ганебне видовисько: великий вал зруйновано в кількох місцях і ахейці безладно відступають під навальним тиском гордих троянців.

Як коливається темне море перед наближенням вітру, хитаючи на місці ще мовчазні хвилі, аж поки примчить од хмаровладного Зевса дужий вітер-буревій,— так вагався старий Нестор, володар пілоський, не знавши, чи кинутися йому в бій на допомогу ахейцям, а чи бігти до владущого Агамемнона і все йому розповісти. Зрештою подався Нестор до Атріда, а гомін і брязкіт зброї немовби наздоганяли його. [110]

А в цей час поранені ахейські вожді — Агамемнон, Одіссей і Діомед — самі вийшли поглянути на бій. Ішли вони, тяжко спираючись на списи, і горе та сором краяли їм серця.

Незабаром зустріли вони старого Нестора, і цар Агамемнон мовив до нього слово крилате:

— Мудрий Несторе, велика славо ахеїв! Чого ти прийшов сюди, кинувши смертельну битву? О, як я боюся, що великий Гектор справдить своє слово. Колись він гордо вихвалявся, що повернеться до Трої тільки по тому, як знищить нас усіх та спалить наші швидкі кораблі. А до того воно і йде. Безсмертні богове! Невже всі мідно-збройні ахеї, наслідуючи могутнього Ахілла, мають у душі притаєний гнів на мене і вже не хочуть битися з ворогом?

— Те, що сталося, Атріде,— відказав мудрий Нестор,— сам Громовержець не зміг би змінити. Зруйновано вал, що на нього ми покладали так багато надій. Ворог майже добувся до наших крутобоких кораблів, скрізь ллється ахейська кров. Чуєш, жахливий лемент сягає аж до неба! Тож поміркуймо, що далі робити. Може, нас мудрість врятує. Тільки не здумайте ставати до бою — поранений муж не годен битися.

— Коли не зарадили нам,— мовив цар Агамемнон,— ані рів, ані високий вал, на які ми стільки сил і часу змарнували, сподіваючись мати міцний захист, то, мабуть, це означає, що всемогутній Зевс прагне нашої безславної загибелі далеко від рідних берегів. Зв'язав Громовержець нам дужі руки, а троянцям дав волю. Тож послухайте моєї ради — треба спустити на воду кораблі, щоб могли ми вчасно відплисти. Адже краще врятуватися втечею, ніж загинути тут чи попасти в ганебний полон.

Глянув на нього спідлоба велемудрий Одіссей і похмуро сказав:

— Як ти міг, Атріде, вимовити такі слова! Певне, тобі годилося б верховодити над боягузами, а не над нами, яким Зевс призначив воювати весь вік і померти славною смертю в бою. Краще помовч, аби ніхто з ахейських воїнів не почув твоїх слів. А пораду твою я відкидаю, бо хіба ж можна спускати на воду кораблі, поки точиться бій? Троянці зрадіють і відчуватимуть себе вже героями, а нещасні1, ахеї, завваживши кораблі на воді, вже не встоять і побіжать назад. Ні, твій задум — то наша загибель!

— Тяжко ти вразив мене своїм жорстоким докором, Одіссею,— сказав володар мужів Агамемнон.— Та я не стою на своєму, а охоче послухаю й іншої ради. [111]

Тоді озвався хоробрий Діомед:

— Дозвольте і мені слово мовити, хоч я серед вас наймолодший. Та роду я не простого і пишаюся тим, що мав батька-героя — Тідея. Як на мене, то треба нам приєднатись до війська і хоч не битися, бо цього не дозволяють нам рани, а спонукати тих, хто злякався і тікає від бою.

Усі вожді пристали на цю слушну думку і подалися до бойовища. Побачив це бог Посейдон, що здалеку спостерігав за вождями, і вийшов їм навстріч у подобі старого воїна. Узявши Агамемнона за праву руку, старий мовив до нього:

— Атріде, володарю мужів! Мабуть, тішиться тепер розгніваний Ахілл, бачачи поразку і втечу ахеїв. В його жорстокому серці нема й краплини жалю. То хай він загине, хай блаженні боги його покарають. А ти не занепадай духом, безсмертні не відвернулись од тебе. Ось скоро на власні очі побачиш, як троянці від нас тікатимуть, здіймаючи куряву по всій долині.

Мовивши це, помчав він із криком гучним по долині,

Так, наче дев'ять чи десять одразу покликнуло тисяч

Дужих мужів на війні, починаючи зваду Арея,-

Голос такий громовий із грудей Земледержець могутній

Видав тоді, і кожному в серце ахеєві буйну

Силу вдихнув воювати й невтомно із ворогом битись.

Тим часом волоока Гера, сидячи на своєму золотому троні, дивилася з Олімпійських верховин униз, на бойовище, і раділа з рішучих вчинків свого рідного брата Посейдона. Та відразу ж хмурнів ясний погляд в державної богині, як звертала вона очі до гори Іди, щедрої на джерела, де сидів темнохмарний Зевс.

І замислилася Гера над тим, як потьмарити Зевсові світлий розум, як приспати його хоч на час.

Щось надумавши, Гера подалася в золотий покій, що їй збудував любий син, кульгавий Гефест, і замкнула за собою блискучі двері. Той замок теж зробив їй Гефест, і жодний безсмертний не зміг би його відімкнути.

Насамперед Гера скупалася в чистій джерельній воді й натерлася духмяним олієм, таким божественно ніжним і запашним, що від однієї його краплинки дивні пахощі линули з Олімпу далеко на небо [112] і землю.