Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 21

Прокинувся, глянув на землю — і враз від гніву звівся на ноги. Побачив Зевс, як тікають троянці від міднозбройних ахеїв, а поміж тих всевладний бог непомильно впізнав Посейдона. Побачив і Гектора, що лежав непритомний на березі бурхливого Скамандру, а круг нього сиділи засмучені воїни.

І пожалів Зевс блискучого героя. Грізно глянув він спідлоба на волооку Геру та й мовив:

— Це твоя хитра витівка, зловредна Геро! Гляди, бо каятимешся, як поб'ю тебе стрілами небесного грому. Чи вже забула, як я покарав тебе за мого любого сина Геракла? Тож кинь лукавити. Поспіши на Олімп та поклич мені мерщій сюди Аполлона й Іріду— Нехай [119] прудконога Іріда помчить до ахейського війська й перекаже зухвалому Посейдону мою волю — мерщій покинути бойовище. А срібнолукий бог хай надасть нової сили славному Гекторові й поверне його до бою знову дужим, могутнім, так щоб ахеї повтікали назад до своїх кораблів.

І далі батько всіх людей і безсмертних промовив віщеє слово:

— Кинуться бігти вони до човнів многовеслих Ахілла,

Сина Пелея, а той замість себе поставить Патрокла,

Друга свого. Під мурами Трої осяйливий Гектор

Списом Патрокла уб'є, як многих той воїв погубить

І серед них богосвітлого сина мого Сарпедона.

Ректора вб'є за це в розпалі гніву Ахілл богосвітлий.

Але тоді лише від кораблів я влаштую суцільний

Відступ троянського війська, коли опанують ахеї

Трої високу твердиню, послухавши ради Афіни.

Гніву проте не вгамую свого і нікому з безсмертних

Допомагати ахеям також не дозволю раніше,

Аніж Пелідове сповнено буде бажання — тож сам я

Пообіцяв йому, схвально кивнувши на те головою.

Так сказав владно Зевс Громовержець. Пригнічена його віщими словами, золотошатна Гера вже не перечила, а слухняно подалася на захмарний Олімп і досягла його так швидко, що хіба тільки людська думка може так швидко літати.

Безсмертні саме розкошували у Зевсовому палаці, та, побачивши поважну Геру, посхоплювалися з місць, вітаючи її повними келихами. Але державна богиня поминула їх і взяла келих лише з рук гарнолицьої Феміди, що перша підбігла і здивовано спитала:

— Що тобі сталося, Геро? Здається, хтось налякав тебе. Чи не Зевс темнохмарний?

— Не питай мене, Фемідо. Ти гаразд знаєш, яке в Зевса горде й суворе серце.

Сівши до столу, Гера перебігла присутніх очима і всміхнулася, та чоло над чорними бровами в неї не проясніло. І похмуро повела вона далі:

— Ось ви всі, богове, безтурботно бенкетуєте тут і гадки не маєте, яким страшним лихом вам погрожує Зевс. Це лихо вже торкнулося тебе, могутній Арею,— твого смертного сина, героя Аскалафа, убито. [120]

Тяжко застогнав Арей, ударив себе в розпачі дужими руками по стегнах і мовив:

— Не осудіть мене; блаженні богове, коли я подамся до бойовища помститися за сина. Хай навіть Зевс покарає мене за це своїми вогненними стрілами.

По тих словах Арей звелів Страху і Сполохові запрягти коні, а сам швидко вбрався в блискучий обладунок війни.

Цього дня боги-олімпійці стягли б на себе ще страшніший гнів і помсту всевладного Зевса, та підвелася зі свого крісла мудра Афіна Паллада і стала на дверях. Зірвавши з Арея щит та шолом, вона вихопила в нього з рук смертоносний спис і гостро сказала:

— Либонь, ти зовсім позбувся розуму, жорстокий Арею! Хіба ти не чув, що сказала нам Гера, як повернулася від нашого батька Кро-ніда? Чи ти прагнеш зазнати великої кари від нього? Але ж тоді і на нас, блаженних богів, ти накликав би лихо: наш батько кинув би спостерігати, як б'ються смертні, та з'явився б сюди, розгніваний, лютий, і покарав би нас усіх — і винних, і невинних. Тож послухайся розумної ради і вгамуй своє серце, адже, крім твого любого сина, у бою полягло ще багато героїв, може, славніших та хоробріших за нього,— весь людський рід неможливо врятувати від смерті.

Послухався мудрої ради мужовбивець Арей і повернувся до столу. А Гера звеліла Аполлонові й Іріді податися мерщій на верховину високої Іди, де й досі самотньо сидів Громовержець.

Мовила так і, назад повернувшись, володарка Гера

Сіла у крісло. Ті ж двоє, схопившись, у путь полетіли.

Іди діставшись багатоджерельної, матері звірів,

Широколунного Зевса знайшли, що сидів на вершині

Гаргару,— хмара його запашна, мов вінок, огортала.

Разом удвох підійшли й перед Зевсом вони хмаровладним

Стали. А він, побачивши їх, не розгнівався серцем,

Скорий-бо послух явили вони його любій дружині.

Спершу Зевс звернувся до вітроногої Іріди:

— Спустися мерщій на землю до Посейдона і перекажи йому мою волю — негайно покинути бойовище. Хай підіймається на захмарний Олімп чи спускається в море священне, як хоче. Коли ж він здумає не коритись мені, то хай згадає, що я старший і дужчий за нього. Знаю я: він потай зухвало гадає, що рівний зі мною — зі мною, перед ким тремтять усі безсмертні боги! [121]

Так, як падає сніг із темної хмари, що жене її суворий холодний Борей, швидко линула золотокрила Іріда з високої верховини Гаргару до самого троянського узбережжя. Стала там прудконога вісниця перед могутнім хитачем землі й переказала йому Зевсову волю.

Розгнівився темнокудрий Посейдон і вигукнув люто:

— Бач, як зарозуміло вимагає Зевс моєї покори! А ми ж із ним рівні! В наших батьків, у Кроноса і Реї, було троє синів: Зевс, я та похмурий Аїд. Кинувши жереб, ми весь світ поділили на три рівні частини. Навіки дісталося мені безкрає море, Аїдові — підземне царство, а Зевсові — небо блакитне. Спільними для нас зосталися земля та високий Олімп. Ось чому я не хочу коритися Зевсові, хай він краще вимагає покори від своїх численних дітей, а мене не злякають його зухвалі погрози.

— Чи повинна я,— спитала Іріда,— переказати Зевсові твою відповідь, сувору і грізну? Чи, може, поступишся братові? Адже згадай, що невблаганні Ерінії завжди прихильніші до старших.

— Мудре слово почув я від тебе, Ірідо. Гаразд, хоч Зевс і образив мене, та я поступлюся і піду з бойовища. Тільки одного я Зевсові не подарую: якщо він всупереч мені та Афіні Палладі, всупереч Гері, Гефесту й Гермесу не дасть ахеям звоювати високої Трої, то хай начувається — тоді між нами і Зевсом спалахне непримиренна ворожнеча.

По тих словах Посейдон повагом пішов із бойовища до берега і щез у синіх хвилях священного моря.

А тим часом на високій їді Зевс Громовержець казав срібнолукому Аполлонові:

— Любий мій сину, мерщій спустися на землю, а щоб настрахати ахеїв, візьми ось мою егіду, яка в смертних нестримний жах викликає, і нею грізно розмахуй. На березі світлого Ксанту побачиш блискучого Гектора, тож вдихни йому в серце велику снагу, щоб він знову відігнав ахеїв аж до самого моря. А згодом я вже сам подбаю про битву.

Наче меткий сокіл, найшвидший серед птахів, злетів далекосяжний бог з високої Іди до берега світлого Ксанту. Гектор уже не лежав, а сидів серед друзів, і в голові йому поволі ясніло. Мабуть, легше стало героєві од самої Зевсової згадки про нього. Спинившись неподалік, син пишнокосої Лето промовив:

Гекторе, сину Пріамів, чого ти покинув бій і сидиш собі тут? Може, скоїлося якесь лихо? [122]

Кволим голосом відповів на те шоломосяйний Гектор:

-' Хто ти, найдобріший з богів, що до мене звертаєшся з лагідним словом? Хіба ти ще не чув: коли ми билися вже біля самих ахейських кораблів, гучномовний Еант кинув мені в груди важкий камінь і змусив піти з бойовища? Я вже гадав, що сьогодні побачу тіні померлих у похмурому царстві Аїда — життя вже мене залишало.

— Мужайся, Гекторе! Всевладний Зевс послав тобі з захмарного Олімпу могутнього захисника — мене, бога з мечем золотим, далекосяжного Аполлона. Я й сам не раз дужою рукою боронив тебе і твою Трою священну. Збирай же своїх воїнів і веди їх до бою, а я піду попереду, торуватиму шлях вашим коням і гнатиму ахеїв назад, до кораблів крутобоких.

Мовив так Аполлон і вдихнув велику силу у кволе тіло троянського вождя. Той підвівся знову дужий, прагнучи бою. Наче застояний кінь, що порвав пута і мчить долиною до ясноводої річки, високо здіймаючи горду голову, а ніздрі його вже жадібно вдихають духмяні пахощі зеленого пасовиська і стрункі ноги ще частіше б'ють землю,— так і Гектор, почувши голос безсмертного бога, кинувся до свого війська і став шикувати його до бою.

Буває, юрба селян із зграєю ловчих собак женеться за рогатим оленем і він раптом зникає у хащах, а назустріч мисливцям поволі виходить пишногривий лев, що спав собі досі в кущах, та збудив його галас і гавкіт, і всі, настрахані, враз повертають назад, тікаючи щодуху,— так міднозбройні ахеї гнали троянців, та враз, угледівши шоломосяйного Гектора, що владно завертав своє військо, затремтіли вони, і серця їм у ноги зі страху упали.

Тоді молодий герой Тоант звернувся до них із палким словом. Тоант уже вславився серед ахеїв своєю мужністю, вмінням непомильно кидати спис смертоносний, а в змаганнях молодих промовців мало хто міг його перевершити.

— Браття! Гордий Гектор живий! — крикнув Тоант.— А ми всі гадали, що він загинув, приборканий дужим Еантом. Та, певне, його врятував хтось із безсмертних богів, може, сам Зевс Громовержець. Отож Гектор утік від невблаганних Кер і знову стає поперед троянського війська, невгамовний, могутній. Але послухайте, браття, моєї ради: хай наше військо відходить до кораблів, а герої, що певні своєї хоробрості й сили, хай зостаються тут приймати гострими списами знавіснілих троянців.

Ахейські герої радо скорились розумному слову і швидко зібралися [123] навколо славних вождів — Ідоменея, обох Еантів, Тевкра, Меріона, Тоанта. Поки військо поволі відходило до кораблів, міднозбройні герої стали стіною проти троянців.

А військо на чолі з шоломосяйним Ректором уже наближалося.

Попереду йшов оповитий хмарою бог із мечем золотим — Аполлон, тримаючи поперед себе Зевсову егіду, що колись зробив її дивний майстер Гефест на острах смертному люду. З егіди дивилася потворна голова Медузи Горгони, і наче крутилися в повітрі її коси — не коси, а змії отруйні.

Кошлата, жахливо блискуча маяла егіда поперед троянського війська, однак ахеї не відступили. Здійнявся оглушливий гамір і гуркіт, засвистіли в повітрі смертоносні списи і стріли. Не всі з них влучили в ціль, деякі повстромлювалися в землю і довго тремтіли, наче прагнули живого тіла.

Доки егіду в руках тримав Аполлон нерухомо,

Доти летіли з обох боків стріли і падали люди.

А як поглянув лише бистрокінним данаям в обличчя,

Та ще й егіду струснув, і голосно крикнув, то раптом

Духом охляли вони і забули про запал одваги.

Багато полягло тоді воїнів, і найбільше — ахейських.