Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi

лискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.

23 сiчня1989 року. Рiчард БАХ. Iстсаунд, Вайомiнг, США

1

1. I прийшов на землю Учитель,

що народився на святих просторах Iндiани

й зростав на таємничих пагорбах

на схiд вiд Форт-Уейна.

2. Учитель пiзнавав цей свiт

у громадськiй школi Iндiани,

а коли пiдрiс, опанував професiю

автомобiльного механiка.

3. А втiм, Учитель мав знання

i з iнших рук, i з iнших шкiл,

i також iз попереднiх своїх життiв.

Вiн пам'ятав про це, i та пам'ять

робила його мудрим i сильним,

i люди вiдчували його силу

й приходили до нього за порадою.

4. Учитель вiрив у свiй хист

допомагати й собi i всьому людству,

а що вiн вiрив сам, то й iншi

бачили його силу i приходили до нього

з надiєю загоїти свої недуги

та позбутись життєвих злигоднiв.

5. Вiрив Учитель, що кожна людина має право

думати про себе як про сина божого,

щиро вiрив, що саме так i є, отож

у майстернях та гаражах, де вiн працював,

завжди товпилися тi, хто прагнув

його науки та дотику його руки,

а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався,

що, коли вiн їх минатиме, на них впаде його тiнь

i життя їхнє одразу змiниться.

6. День крiзь день майстри та власники майстерень

плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент

i подасться геть, бо юрмились навколо нього

такi гурти людей, якi не залишали нi йому,

нi iншим механiкам мiсця

для лагодження автомобiлiв.

7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто,

i почали називати його Месiєю i чудотворцем;

а що всi у це вiрили, то так воно й було.

8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря,

на голови слухачiв не падало жодної краплини;

i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно,

як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах.

I вiн завжди повiдав людям притчi.

9. I сказав вiн їм: "У кожному з нас закладено

силу нашої згоди бути здоровими чи хворими,

багатими чи бiдними, вiльними чи рабами.

Ми самi господарюємо цим, а не хто iнший".

10. I озвавсь один фабричний робiтник: "Легко вам говорити,

Учителю, бо ви маєте дороговказ, а ми — нi,

i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми.

Людинi конче треба працювати, аби здобувати

у цьому свiтi хлiб свiй насущний".

11. I правив Учитель у вiдповiдь:

"Колись давно на днi кришталево чистої рiчки

iснувало поселення живих iстот.

12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними —

молодими й старими, праведними й грiшними,

линула течiя призначеним їй шляхом,

знаючи лише своє кришталево прозоре "я".

13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб

мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь

на рiчковому днi, опираючись течiї,

як навчилися вiд самого народження.

14. Та ось урвався терпець в однiєї з iстот:

"Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги

побачити це на власнi очi, проте вiрю,

що течiя знає, куди вона прямує. Треба рушати,

i хай вона несе мене, куди захоче,

бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги".

15. Хихотiли обережнi, глузували з неї:

"Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись,

як ця, така люба тобi течiя, закрутить

тебе колесом i жбурне на камiння,

i загинеш ти вiд неї швидше, нiж вiд нудьги!"

16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши,

зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом,

пожбурило на камiння.

17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота

знов перестала чiплятись, пiдняла її течiя

iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала.

18. А iстоти на днi, що мали її за чужу, заволали:

"Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiтає!

Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!"

19. I мовила пiдхоплена течiєю iстота:

"Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки

зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись,

тiльки насмiльтеся рушити з нею.

Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож,

зважитись на цю пригоду!"

20. Та ще гучнiше волали вони: "Спаситель!" —

i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння,

а коли поглянули вгору, то за тiєю iстотою i слiд пропав,

i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя".

21. I сталося так: коли Вчитель побачив,

що гурти людей навколо нього день у день

стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,

вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх,

повсякчас частував чудесами

i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям,

вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори

i там заходився молитись.

22. I мовив вiн у серцi своєму: "Боже осяйний,

коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,

звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.

Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi,

а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.

Я винен, що сам допустив таке.

Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв

та моїх iнструментiв i дай менi змогу

жити так, як живуть iншi люди".

23. I прорiк йому голос на вершинi гори,

голос не чоловiчий i не жiночий,

не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:

"Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.

Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.

Iди своєю дорогою, як iншi люди,

i хай щастить тобi на землi".

24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.

Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс

веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп

накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям,

благаючи зцiлення, розради й чудес,

вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: "Я йду од вас".

25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.

26. I провадив Учитель: "Якщо людина повiдала Богу,

як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,

хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй

у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна

людина чинити так, як їй було сказано?"

27. "Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. —

Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла,

коли так сказав сам Бог!"

28. "Навiть байдуже, якi це тортури чи

яке неймовiрно важке таке завдання?"

29. "Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами

до дерева або спаленим живцем —

це слава, коли так сказав Бог", — вiдповiли вони.

30. "А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —

коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:

"Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим,

хоч як довго ти житимеш". Що тодi?"

31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було

на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.

32. I мовив Учитель у цю тишу: "На стежинi нашого щастя

вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей

час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,

тож i вирiшив нинi покинути вас,

аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться".

33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп,

i покинув їх, i повернувся до буденного свiту

людей i машин.

2

Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.

Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого "Флiта" i побачив старенький "Тревел-ейр-4000". Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.

Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним "пок-пок-пок" — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне "клак-клак" — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.

Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот "Тревел-ейра" сидiв на покосi й дивився на мене.

Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.

— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.

— Як i у вас.

— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.

— Нi, я чекав на вас.

Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.

— Даруйте, що запiзнився.

— Усе гаразд.

Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.

— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — 3 шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.

Нiякого рукостискання, жодних представлень.

На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.

Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.

— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.

— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.

— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.

— "Де-вiсiм", "Де-дев'ять". Тривало це недовго.