Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi - Сторінка 3

— Он як?

— Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.

— Чому ви так думаєте?

— Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! — Говорячи, вiн спостерiгав, як "Тревел-ейр" далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр'ї раптом з'явився цвiт i водночас достигли яблука. — Сейра вiд самого народження до смертi боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр'я. Ця дiвчинка чудово дає собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! I ось маєте — вона в небi.

Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.

А я спостерiгав, як далекий "Тревел-ейр" збiльшується в розмiрах, як знижується над полем по спiралi, як закладає вiраж такої крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торкається сiножатi, приземлюючись на три точки, — менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй "Тревел-ейр" у такий спосiб.

Лiтак пiдрулив до нашої стоянки. Пропелер м'яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.

Я кинувся допомагати — розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньої кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi.

— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене нiякої уваги.

— Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — наче ляльковий, i мама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?

Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.

— Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?

— Нi, я сама. Ти ж знаєш, я вмiю дати собi раду з моторами!

— Гаразд, обговоримо це з матiр'ю. Нам уже час вертатися додому.

Обоє подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обоє були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.

Тим часом до сiножатi пiд'їхало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого "Флiта". I знову з'явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця.

Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: "Населення — 200". Здається, до настання темряви ми перекатали їх усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду.

У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн їй казав. Чи вiн вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодної подряпини, нi патьокiв масла не з'являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини.

Коли ми припинили польоти, на обрiї ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до своєї похiдної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум'я вихоплювало з неї лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.

Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.

— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, — мовив до Дона. — Є грушi, є персики. Хочете персикiв?

— Менi все одно, — м'яко мовив вiн. — Хоч є щось, хоч нiчого.

— Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!

— Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячої тушонки...

Я вiдкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєнi швейцарськi офiцери-десантники, — а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.

Мої кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найприємнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока.

— Це... це... зараз, стривай... чотири i два в умi... сорок дев'ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi своїм "Флiтом"! А у вас має бути за двi сотнi... ви ж здебiльшого брали по двоє пасажирiв?

— Здебiльшого так, — пiдтвердив вiн, а тодi промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотiли...

— Я не хочу нiякого вчителя, — сказав я. — Я рахую грошi! На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся.

— Коли закiнчите купатися в своїх грошах, — мовив вiн, — то чи не передасте менi тушонку?

3

Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цiєї веремiї. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим "Тревел-ейр-4000" заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер'яний плакат з написом: "Лiтайте — за три долари — лiтайте!"

Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам'ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий "Тревел-ейр" стоїть поруч з моїм "Флiтом", а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.

— Привiт, Рiчарде, — спокiйно мовив вiн у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що дiється?

— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.

— Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, — терпляче вiдповiв вiн. — Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навiть у газетах писали: "Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месiєю, реальним втiленням божества в Америцi, зникає з-перед очей двадцяти п'яти тисяч свiдкiв!"

Це я пам'ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав.

— Дональд Шiмода?

— До ваших послуг, — вiдгукнувся вiн. — Тепер ви знаєте, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те...

— А вам дозволено... хто б мiг подумати... месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. — Я сидiв на обтiчнику "Флiта" й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте менi ключа на дев'ять шiстнадцятих.

Вiн пошукав у моїй сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i "дев'ять шiстнадцятих" уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в моїй лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадiєвий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, — так званий "Мертвий затиск", iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не є звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота — така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш i якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку "Фiллiпс". — От i я облишив своє месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi є в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажає. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми — сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або... як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька "Б-5" — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожної сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi їхнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився своєю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти.

— Може воно й так, Доне, та менi здається, що месiанство має рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?

Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п'ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати їх логiкою: "Гаразд, нехай я — син божий, але ж i всi ми — божi дiти. Я — Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!" Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумiє.

На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене.