Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi - Сторінка 10

А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.

Може, тут щось пов'язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п'ятдесят навколо...

Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.

— Говори, — сказав вiн.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.

— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш...

Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, яка йде по землi!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.

Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.

Я впевнено ступив на берег... занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.

Дон сидiв на травi i реготав.

— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?

— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою... i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.

— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.

— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.

— Гаразд.

Кiнець кiнцем, я пiшов до "Флiта" такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.

— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.

— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?

Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.

Свiт —

це твiй зошит для вправ, на сторiнках

якого ти розв'язуєш свої задачi.

Це — не реальнiсть,

хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть,

якщо забажаєш цього.

Тобi вiльно також

писати в ньому нiсенiтницi

чи неправду або ж виривати

сторiнки.

12

Справжнiм грiхом

є обмеження Сущого.

Не роби цього.

Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.

— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?

— Нi.

— Коли ти на щось вiдповiдаєш "нi", я знаю, що це "так". Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.

— Проблема полягає в "пройти" чи в "стiнах"?

— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.

Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?

— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м'яко мовив вiн.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним...

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого "тiла" проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?

— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?

— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?

— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни... Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.

— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.

— Гаразд. Забудь про те запитання.

— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.

— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.

— Я такого не казав. Це сказав ти.

— Але ж це правда.

— Ну звiсно, — погодився вiн.

— Як ти це робиш?

— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.

— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.

— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.

— Доне, проходити крiзь стiни — для мене не важко, а неможливо.

— Ти гадаєш, якщо повторювати оце "неможливо" знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?

— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.

— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!

— То було легко, а це...

— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?

— Плавав.

— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?

— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:

— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.

Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.

— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день...

I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом.

— Дональде, — сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, — я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi.

Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.

— Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi?

— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi? Та я! Я живу в цьому свiтi!

— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд... Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.

Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.

— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А от ти...

— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин... — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й... якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов'язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п'ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На своєму "Флiтi" випуску тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi життєвi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою "Кiннер", смертельний страх перед грозою з градом... То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотири мiльярди? I оце ти стоїш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiваєшся, що я тобi повiрю? — Вiн аж засапався — так швидко говорив.

— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром... — озвався я.

— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.

I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник:

Якщо

ти прикидатимешся

якийсь час вигаданою особою,

то зрозумiєш, що вигаданi особи

бувають iнодi реальнiшi за тих,

що мають тiло i живе серце

у грудях.

13

Твоє сумлiння

є мiрилом чесностi

твого себелюбства.

Прислухайся до цього

уважно.

— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора.