Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi - Сторінка 9

Ми купуємо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з'явитися на цiй планетi чи в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.

— А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i часi?

— А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?

— Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?

— Маєш рацiю, — погодився вiн, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволi примiтивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з iлюзiєю, навiть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали свiтло.

— Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Доне?

— Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Рiчарде?

— Ми самi, — сказав я.

— Хто в них грає?

— Ми самi.

— Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв, розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто має право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фiльм знов i знов?

— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?

— З тебе досить такої свободи? — запитав вiн.

— Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого термiну?

— Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить великої рiзницi. А що таке проекцiйний апарат?

— Мозок, — вiдповiв я. — Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.

— Що таке фiльм? — поцiкавився вiн.

— Ось ти й спiймав мене.

— Усе, що ми згоднi впустити до власної уяви?

— Може, й так, Доне.

— Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, — сказав вiн, — i все там буде й завершеним, i достатнiм — початок, середина, кiнець, — усе воно є там цiєї ж таки митi, тiєї ж таки мiльйонної частки секунди. Фiльм iснує поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти знаєш, що таке кiно, то загалом тобi вiдомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з'явитися переможцi й переможенi, i любовi, i катастрофи — все там. Але щоб той фiльм тебе захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь об'єктив... Будь-яка iлюзiя потребує простору i часу для свого здiйснення. Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в крiслi й забуваєш, що дiється поза стiнами кiнотеатру, i для тебе починається кiно.

— I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатної пасти?

— Нi, кров справжня, — вiдказав Дон. — Але задля бiльшого впливу на наше реальне життя, це може бути i томатна паста...

— I реальнiсть?

— Реальнiсть є свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку роль грає її дитя в своїх iграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навiть не знає про нашi iлюзiї та iгри. Воно знає тiльки себе, а нас сприймає у своїй подобi, досконалiй i довершенiй.

— Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про нудьгу...

— Поглянь на небо, — запропонував вiн, i це була така швидка й раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали розiрванi пiр'їстi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив їхнi окрайки.

— Гарне небо, — зауважив я.

— Досконале небо?

— Атож, Доне, небо завжди досконале.

— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiнюється?

— Отакий я розумник! Правда!

— I море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змiнюється, — правив Дон. — Якщо досконалiсть є застiй, тодi небо — це просто болото! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.

— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.

— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на iснуваннi в часi. Не спиняючись, я обернувся до нього.

— Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?

— О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? — сказав вiн. — А ти?

— Чому все, що я кажу, хибне?

— А чи все, що ти кажеш, хибне?

— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.

— Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? — запитав вiн.

— Нерухомим майном чи страхуванням.

— За нерухомiстю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.

— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Анi минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й наступного тижня, га?

— Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере аж стiльки часу! Я обережно поглянув на нього, та вiн не посмiхався.

9

Днi минали один за одним. Ми лiтали, як i ранiше, але я бiльше не переймався назвами мiст чи кiлькiстю грошей, що їх збирав з пасажирiв. Я почав вимiрювати лiто такими речами, яких навчився, розмовами, якi ми вели пiсля польотiв, i чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж поки нарештi збагнув, що це нiякi не чудеса.

Уявляй собi

всесвiт прекрасним,

справедливим

i досконалим, —

сказав менi Посiбник одного дня.

А ще будь певним ось чого:

Суще уявляє це собi

трохи кращим,

анiж можеш

уявити

ти

10

Пообiднi години випали спокiйнi. Лише зрiдка з'являлися поодинокi пасажири. У перервах мiж польотами я пробував випаровувати хмари.

Свого часу менi привелося працювати пiлотом-iнструктором, i я знав, що учнi завжди роблять легкi речi важкими. Може, я щось i тямив, одначе в цьому дiлi знову виявився учнем i вперто штурмував свою цiль — купчастi хмари. Та тепер я потребував бiльше теорiї, анiж практики. Тим часом Шiмода розлiгся пiд крилом "Флiта", вдаючи, нiби спить. Я легенько поплескав його по плечi, i вiн розплющив очi.

— Нiчого в мене не виходить, — поскаржився я.

— Вийде, — одрубав вiн i знов заплющив очi.

— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.

Вiн зiтхнув i сiв.

— Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби набрякала бiлим димом iз самого пекла.

— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темнiє.

Дон мовчки позирнув на мене.

— I чого це ти мене так не любиш?

— Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посмiхнувся. — Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось менше... Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.

— Спробую. Ну, то котра?

Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора, що несла в своєму черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на її мiсцi висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.

— Ох ти ж! — тихо мовив я.

— Робота варта зусиль... — зауважив вiн. — А втiм, хоч як би менi кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усiєю вiдвертiстю зiзнатися: це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.

— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!

Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожнє мiсце там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi своєї уяви, попросив його з'явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну хвилину, за п'ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а моя пiшла геть.

— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.

— Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч неможливому... неймовiрному... i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це знаєш.

— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, i все ж заради тебе вона зникла.

— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..

— Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого дiла. Ти лише розслаблюєшся i стираєш її iз своєї уяви. Ото й тiльки.

Хмара не знає,

чому вона рухається

саме в такому напрямi i з такою

швидкiстю, —

говорилося в Посiбнику.

Вiдчувається поштовх...

Це мiсце, куди належить тепер iти. Але небо знає

причини i наслiдки,

що стоять за хмарами,

i ти їх знатимеш,

якщо пiднесешся на таку височину,

звiдки зможеш поглянути

за обрiй.

11

Тобi нiколи не дається бажання

без того, щоб не дати тобi й сили

здiйснити його.

Однак задля цього

тобi доведеться докласти зусиль.

Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких пасажирiв.

— Послухай-но, — мовив Дон. — А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i спостерiгай. Те, що ти побачиш, — нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомної фiзики... Дитина цiлком може ходити по водi.

З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби то був не ставок, а гаряче марево над кам'яним озером. Дон мiцно стояв на водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi брижика.

— Отак, — сказав вiн. — Iди й ти сюди.

Я бачив усе те на власнi очi. Це було вочевидь можливо, бо Дон справдi стояв на воднiй гладiнi, отож я й собi ступив туди, щоб приєднатися до нього. Вiдчуття було таке, нiби йдеш по чистому блакитному лiнолеумi, i я засмiявся.

— Доне, що ти зi мною робиш?

— Просто показую тобi те, чого рано чи пiзно навчається кожен, — сказав вiн, — а ти якраз опинився напохватi.

— Але ж я...

— Поглянь. Вода може бути твердою. — Вiн тупнув ногою, i почувся такий звук, наче шкiряна пiдошва вдарила об камiнь. — А може й не бути... — Вiн знову тупнув, i вода хлюпнула на його черевики. — Вловив це вiдчуття? Ану, спробуй i ти.

Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по водi можливо, що це природно, нормально... I що тут, мовляв, такого?

— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?

— Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода — не тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона рiдка, пий її.