Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi - Сторінка 13

Можливо, через металiчний звук цього дешевого iнструмента, а може, через щось iнше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англiю якогось iншого столiття.

— Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмiєш грати на гiтарi.

— Не знав? То ти уявляєш собi, що хтось мiг пiдiйти до Iсуса Христа, дати йому в руки гiтару, а вiн сказав би: "Я не вмiю грати на цiй штуцi"? Чи сказав би вiн так?

Шiмода поклав гiтару на мiсце i вийшов на осоння.

— Або хтось заговорив би росiйською чи перською мовою. Невже ти гадаєш, що будь-який учитель, гiдний своєї аури, не зрозумiв би, про що йдеться? Чи не змiг би сiсти за кермо тягача "Д-10", чи пiдняти в небо лiтак?

— То ти справдi знаєш i вмiєш усе?

— Так само, як i ти, Я знаю тiльки те, що я знаю все.

— I я теж можу грати на гiтарi? Отак, як i ти?

— Нi, ти б грав у своєму власному стилi, який рiзнився б вiд мого.

— Як би я це робив? — Я, звiсно, не мав намiру бiгти назад до крамницi й купувати гiтару. Просто менi було цiкаво.

— Досить зректися всiх своїх обмежень та упереджень, нiби ти не вмiєш грати. Доторкайся до iнструмента так, нiби це частина твого життя в якомусь перемiнному життєвому термiнi. Знай: добре грати на гiтарi — це для тебе звичайна рiч, дай своєму пiдсвiдомому "я" опанувати твоїми пальцями i грай.

Колись я читав про навчання пiд гiпнозом: студентам навiювали, нiби вони майстри мистецтв, i вони грали, малювали i писали незгiрше за справжнiх митцiв.

— Це важко, Доне, позбутись упередження, нiби я не можу грати на гiтарi.

— Тодi й грати буде важко. Тобi будуть потрiбнi довгi роки практики, перше нiж ти наважишся дати собi дозвiл i твiй свiдомий мозок нарештi скаже тобi, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру.

— Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко.

— Ти хотiв лiтати?

— Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч... Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: "А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?"

— Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж?

— I оце проникливе чуття, яке володiє мною в цю мить, Доне, пiдказує менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у "Тревел-ейр" i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака.

— Еге ж, iнтуїцiя в тебе добре розвинена.

— Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не маєш прав, так? Звичайних пiлотських прав.

Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може їх показати.

— Ти маєш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i є права?

— Так, клаптик паперу.

Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi правої руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив їх у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому їх узагалi не iснувало.

Та я взяв їх i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм'я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: "...Зареєстрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах".

— А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе немає?

— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу.

Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанiї "Iнтернешнл гарверстер" поглянув на нас i також посмiхнувся.

— А як щодо мене? — спитав я. — Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй.

— Тодi ти маєш склепати свої власнi права, — вiдказав Дон.

17

У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев'ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели її з кiмнати, не бiльшої за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами короткої комерцiйної реклами.

Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв.

Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимагається для польотiв на них, — це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав.

— Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — вiдповiв вiн.

Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовностi, такої потрiбної в радiорозмовi з аудиторiєю, яку цiкавить: що ж це воно дiється, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв'язку.

— Дзвоник по лiнiї один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, панi...

— Я в ефiрi?

— Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть — мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi.

— Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, є люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни.

— Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що їм найбiльше хочеться робити, — сказав Шiмода. — Достоту так, як i люди, що живуть з гри...

— У святому письмi говориться: "...в потi чола твого їстимеш хлiб твiй".

— Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо.

— Роби своє! Набридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами!

Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався.

— Ну й нехай собi свiт руйнується, — заявив вiн. — Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.

Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам'ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження — це початок, а смерть — кiнець. Дон знав про це... але чому ж вiн на це не зважав?

— I все гаразд, еге ж? — вигукнула спiврозмовниця. — I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?

— Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними.

Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала:

— Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це — правда?

— Я не знаю, що це правда, — вiдповiв Шiмода. — Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху.

Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?..

Була причина. Я широко розплющив очi — бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору.

— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, є i буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних iнтересiв. I немає тут нiяких виняткiв.

Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк.

— Себелюбною! Пане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на своєму стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача.

— Може, ви менi повiдаєте, — мовив Дональд.

— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла.

— Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди їм забажається.

— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться?

— По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, — вiдказав Шiмода.

— Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування.

— А що вашi дiти волiли б почути?

— Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вiльнi зробити це.

Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв'язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки.

Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами.

У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць.

Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний.

Якщо хочеш

жити вiльним i щасливим життям,

ти маєш пожертвувати

нудьгою.

А це не завжди

легка жертва.

Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин.

Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату.