Ірландський щоденник - Сторінка 8

Вона стояла перед дверима малесенького будиночка із зачиненими віконницями. Поруч у дверях сусіднього будинку з'явилася літня жінка, сива, неохайна — білою була тільки сигарета в її зубах. Я зупинився.

— Де ж це він?

— Хто?

— Той, чиє це молоко. Ще спить?

— Ні),— відповіла жінка,— сьогодні подався звідси геть.

— І залишив молоко?

— Так.

— І світло покинув?

— Хіба воно ще горить?

— А ви не бачите?

Нахилившись уперед, я зазирнув крізь жовту шпаринку всередину й побачив у малесенькій прихожій рушник на дверях, капелюх на вішалці та брудну тарілку з рештками картоплі, що стояла на підлозі.

— Справді, він покинув невимкнуте світло, але не біда — вони ж не пошлють йому рахунок в Австралію.

— В Австралію?

— Авжеж.

— А за молоко?

— Він теж не заплатив.

Біла пляма сигарети все меншала, наближаючись до темних уст, жінка почовгала назад до своєї оселі.

— А все ж,— промовила вона,— світло можна було б вимкнути.

Лімерік засинав під тисячу молитов, під прокльони, плив у потоці чорного пива. Під охороною єдиної білосніжної пляшки молока місто бачило сон про Пурпурову Хмарину і про пурпурове Ісусове серце.

8

КОЛИ БОГ СТВОРЮВАВ ЧАС...

Зрозуміло, що богослужіння може початися тільки тоді, коли прийде священик; але щоб кіно починалося тільки тоді,

коли посходяться геть усі тутешні й приїжджі священики-

несподіванка для чужинця, що звик до континентальних правил. Він втішає себе надією, що священик та його колеги незабаром закінчать свою вечерю й застільну бесіду, що вони не надто поринуть у спогади, бо шкала розмов на зразок "А пам'ятаєш?" — невичерпна, а тут треба згадати вчителів латини, математики та ще й історії!

Початок фільму призначено на двадцять першу годину, проте, коли й буває щось необов'язкове, то саме ця година.

Коли ми домовляємось, не уточнюючи, зустрітися "десь близько дев'ятої", то це вже найбільша точність, адже о пів на десяту наше "близько дев'ятої" вже закінчується, а починається "десь близько десятої"; а тут ця точність— двадцять перша година, як написано на афіші, — справишісіньке шахрайство.

Досить дивно, що досі ніхто не сердиться через затримку, анітрішечки. "Коли бог створював час,— кажуть ірландці,— то він створив його достатньо". Безперечно, що цей вислів такий самий вдалий, як і гідний міркування,— якщо уявити час у вигляді матерії, наданої в наше розпорядження, щоб залагодити свої справи на грішній землі, то ми, звісно, маємо досить часу, "час є". Хто не має часу, той страховисько, виродок, він десь краде час і приховує його. (Скільки часу втрачено, скільки вкрадено, щоб незаслужено уславлена військова пунктуальність стала загальновідомою — мільярди вкрадених годин, така ціна цього марнотратного виду точності. А якщо згадати теперішніх виродків, що не мають часу! Мені вони здаються людьми, позбавленими шкіри...)

Часу на роздуми лишається досить, бо вже давно пів на десяту, можливо, що священики згадали тільки вчителя біології, а це, що не кажи, тільки другорядна дисципліна, і це додало нам надії. Але навіть про тих, хто не користався затримкою, щоб поміркувати, теж подбали — тут 'щедро крутили платівки, пропонували купити шоколад, морозиво, сигарети, бо тут (яке благо!) в кіно дозволено курити. Якби це заборонили, могло б вибухнути повстання, бо пристрасть ірландців ходити в кіно пов'язана з пристрастю до куріння.

Червонясті мушлі на стінах світять досить тьмяно, і в сутінках залу панує пожвавлення немов на ярмарку: перемовляються через чотири ряди, анекдоти вигукують — через вісім. У передніх рядах на дешевих місцях діти здіймають веселий галас, добре знайомий нам з шкільних перерв; тут пригощають одне одного цукерками, обмінюються сигаретами різних марок, десь у темряві лунає багатообіцяючий виск корка, що його витягають із пляшки віскі. Тут освіжають макіяж, розбризкують парфуми, хтось починає співати, а тим, що не хочуть усі ці звуки, порухи, дії вважати вартими того, щоб витрачати на них свій час, тим лишається час на роздуми. Коли бог створював час, він створив його достатньо. Безперечно, у використанні часу панує як марнотратство, так і заощадження, але, як не парадоксально, марнотратники водночас заощаджують час, бо він є у них завжди, коли стає комусь потрібен — щоб завезти когось швиденько на вокзал або до лікарні; так само, як у марнотратців завжди можна позичити гроші, так і в розтринькувачів часу бог зберігає його в запасі на той випадок, що колись цей час знадобиться комусь із тих квапливих, хто його змарнував.

Все ж таки ми прийшли в кіно, щоб подивитися на Енн Бліс, а не розмірковувати, хоч міркувати тут надзвичайно легко й приємно — на цьому ярмарку безтурботності й безжурності, де збирачі моху, копачі торфу та рибалки пригощають дам, що у темряві багатообіцяюче усміхаються, а вдень роз'їжджають шикарними лімузинами, сигаретами, а ті дають їм навзамін шоколад, де полковники у відставці розмовляють з листоношами про переваги й вади індійців. Безкласове суспільство стає тут реальністю. Тільки шкода, що повітря таке зіпсуте — парфуми, губна помада, сигаретний дим, гіркий запах торфу від одягу, здається, пахне навіть музика з платівок: від неї так і тхне грубою еротикою тридцятих років, пахнуть і крісла, розкішно оббиті червоним оксамитом — якщо пощастить, то дістанеться таке, в котрому ще не поламані пружини,— ці крісла, що, певне, розхвалювалися 1880 року в Дубліні як шикарні (вони, безперечно, бачили опери й спектаклі Саллівена, може, також їтса, Шона О'Кей-сі та молодого Шоу), пахнуть старим оксамитом, який опирається грубим діям пилососу й жорсткої щітки. А кінозал ще не добудований, без вентиляції.

Ну, здається, балакучі священики й капелани не дійшли ще до вчителя біології, не почали розмови про двірника (невичерпна тема) чи про першу, потайки викурену сигарету. Для кого повітря надто зіпсуте, той може вийти надвір і притулитись на кілька хвилин до стіни кінозалу — надворі погожий, теплий вечір; світла маяка на острові Клер, що за вісімнадцять кілометрів звідси, ще не видно, погляд лине спокійним простором моря вдалину — за сорок-п'ятдесят кілометрів, проминувши затоку Клу аж до гір Коннемари і Голуея, а хто подивиться праворуч, на захід, той побачить мис Акілл-Гед — останні два кілометри Європи, що пролягли поміж нею та Америкою, дикі, неначе створені для відьомського шабашу, вкриті мохом і вересом, де височить Крог-хайн, найостанніша з усіх європейських гір на заході, що крутою сімсотметровою скелею виступає в море. Біля її підніжжя в темній зелені моху виділяється світлий прямокутник обробленого грунту з великим сірим будинком — тут жив капітан Бойкот, від чийого імені населення придумало поняття "бойкотувати", подарувавши світові нове слово. Кількасот метрів вище цього будинку видно рештки розбитого літака — американські льотчики на якусь мить раніше уявили собі, що під ними вже розкинувся океан, гладенька поверхня, яка простяглася поміж ними та їхньою батьківщиною. Остання скеля Європи стала їхньою згубою — останній зубець тієї частини суші, яку Фолкнер у своїй "Легенді" назвав "тим малесеньким гнійничком, ім'я якому—Європа..."

Понад морем різними шарами розлягається синява різних відтінків, у цю синяву загортаються острови — зелені, схожі на великі замшілі лисини, чорні, зубчасті, що стирчать з моря наче дуплаві пеньки зубів.

Нарешті (чи на жаль — хто знає?) священики покінчили зі своїми шкільними спогадами або припинили їх, щоб прийти помилуватися на ту красу, що її обіцяла афіща — на Енн Бліс. Гаснуть червонясті мушлі, ущухає галас шкільної перерви на дешевих місцях, усе це безкласове суспільство поринає в мовчазне очікування, а тим часом починається фільм — солоденький, кольоровий і широкоформатний. Час від часу котресь із три— або чотирирічних дітей починає ревти — це коли пістолети починають стріляти надто правдоподібно, а кров, аж надто схожа на справжню, цебенить з лоба героя або темно-червоними краплями зрошує шию красуні: "О, невже цю ніжну шию неодмінно треба було прохромлювати ножем?"

її не зовсім прохромлюють, не бійся. Дитині, що здіймає галас, швидко пхають у рота шматок шоколаду — біль і шоколад тануть у темряві. Наприкінці фільму з'являється знайоме ще змалку відчуття — неначе переїв шоколаду, солодощів. Ох, ця болісно-приємна печія від забороненої насолоди! Після такої кількості екранних солодощів інтригуючий анонс, тепер уже чорно-білий — гральний дім, худі брутальні жінки, огидні, але сміливі герої, знову неминучі пістолетні постріли, знову запихається шоколад у рота трирічній дитині. Програма тут складена дуже щедро, триває аж три години, а коли знову спалахують червонясті мушлі світильників, відчиняються двері, тут, як звичайно після закінчення сеансу, на обличчях глядачів з'являється приховане під усмішкою збентеження — люди соромляться почуттів, які вони мимохіть виявили в кіно. Красуня з журналу мод сідає у свій шикарний лімузин, величезні червоні стоп-сигнали жевріють, немов шматки торфу, й віддаляються у бік готелю, а копачі торфу стомлено чимчикують до своїх халуп. Дорослі мовчать, а діти, щебечучи та сміючись, розчиняються в нічній пітьмі й ще раз переповідають одне одному зміст фільму.

Повернуло за північ, уже давно долинає сюди світло маяка з острова Клер, сині силуети гір стають густо-чорними, десь ген-ген, серед боліт, світяться поодинокі жовті вогні — там чекають бабусі, матері, чоловіки чи жінки, аби почути, що побачать вони найближчими днями, і посиденьки біля каміну триватимуть до другої або до третьої години ранку, бо: "коли бог створював час, він створив його достатньо".

Теплої літньої ночі тут ревуть віслюки, передаючи свій абстрактний спів один одному, і цей шалений, схожий на рипіння погано змащених дверних завісів або ручок іржавих колонок, звук,— незрозумілі сигнали, надто величні й нежиттєві, щоб їм можна було вірити, висловлюють нестерпний біль і водночас — незворушність. Велосипедисти на своїх роверах без фар шастають майже беззвучно, наче кажани, поки ніч зрештою не сповнюється самим тільки спокійним, мирним тупотом пішоходів.

РОЗДУМИ ПРО ІРЛАНДСЬКИЙ дощ

Дощ тут небачений, розкішний і страхітливий. Назвати цей дощ негодою так само неприпустимо, як палюче сонце — гарною погодою.

Можн , звичайно, назвати цей дощ негодою, але це не те.