Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 102

У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв'язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.

Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.

– Агнес! – радо вигукнув я. – О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?

– Справді? – спитала вона своїм милим голосом.

– Мені так треба поговорити з вами! – вів я далі. – Мені стало легше на серці, щойно я глянув на вас. Коли б у мене була чародійська паличка, то з усіх людей я викликав би тільки вас.

– Мене? – посміхнулась Агнес.

– Ну, може, спочатку Дору, – визнав я, зашарівшись.

– Безперечно, спочатку Дору, сподіваюся, – мовила Агнес, сміючись.

– Але потім вас, – сказав я. – Куди ви їдете?

Вона їхала до мене побачитися з моєю бабусею.

День був дуже гарний, і вона охоче вийшла з екіпажа, який тхнув стайнею та огірками. Я розплатився з візником, вона взяла мене під руку, і ми пішли разом пішки. Вона для мене була втіленою надією. При Агнес всі турботи мої зникли!

Бабуся моя написала їй один зі своїх уривчастих і дивних листів, не довших за банківський чек – на більше в неї не вистачало епістолярних здібностей. Вона писала, що зазнала скрути і залишає Дувр, але змирилась із обставинами та почувається так добре, що нікому не треба турбуватися про неї. Агнес поїхала до Лондона побачитися з моєю бабусею, бо від того часу, як я оселився в будинку містера Вікфілда, між ними зав'язалася ніжна взаємна дружба. Вона приїхала не сама. З нею був тато, а також Урія Гіп.

– І ось вони компаньйони, – зазначив я. – Хай буде він проклятий!

– Так, – сказала Агнес. – У них є тут якась справа, і я скористалась їхньою поїздкою, щоб приєднатися до них. Не думайте, Тротвуде, що поїздка моя викликана тільки дружніми почуттями; боюся, що ви звинувачуватимете мене в надмірній підозрілості, але я не люблю відпускати тата самого з цим чоловіком.

– А він і досі має вплив на містера Вікфілда?

Агнес похитала головою

– У нас так усе змінилося, – сказала вона, – що ви навряд чи впізнали б наш любий старий дім. Вони тепер живуть з нами.

– Вони? – перепитав я.

– Містер Гіп і його мати. Він спить у колишній вашій кімнаті, – мовила Агнес, дивлячись мені в обличчя.

– Хотів би я мати змогу надіслати йому сни, – сказав я. – Тоді б він там довго не спав.

– Я живу в своїй кімнатці, – вела далі Агнес, – де колись вчила уроки. Як швидко минає час! Пригадуєте? Маленька кімната поруч з вітальнею.

– Чи пригадую я, Агнес? У дверях тієї кімнати я вперше побачив вас, і кільце з ключами висіло на вашому поясі.

– Саме так, – усміхнулася Агнес. – Я рада, що вам приємно згадати це. Ми були дуже щасливі.

– Дуже, дуже щасливі!

– Я зберегла за собою цю кімнатку; але ви розумієте, що мені не завжди щастить уникати місіс Гіп. Отже, – спокійно говорила Агнес, – я мушу бути в її товаристві, коли хотіла б краще лишатися сама. Але в мене нема інших підстав скаржитися на неї. Якщо вона іноді докучає мені похвалами своєму синові, то це цілком природно для матері. Він дуже добрий син для неї.

Я пильно вдивлявся в обличчя Агнес, але не помітив, щоб вона розуміла наміри Урії. Її ніжні серйозні очі дивилися на мене з властивою їм прекрасною відвертістю, і ніщо не змінилося в її милому обличчі.

– Головна незручність їхнього перебування в нас, – сказала Агнес, – полягає в тому, що я тепер не можу бути з татом так багато, як хотілося б. Урія втручається між нами, і я не можу так пильнувати тата – хай це звучить зухвало – як хотілося б. Але якщо проти нього планують якусь змову чи зраду, то сподіваюся, що проста любов і правда будуть міцнішими, врешті-решт. Я сподіваюся, що проста любов і правда міцніші, врешті-решт, ніж усяке зло чи нещастя в цьому світі.

На губах її завмерла добре знайома мені світла усмішка. Ми підійшли вже близько до моєї вулиці, і Агнес стурбовано спитала мене, чи не знаю я, яким чином сталася фінансова катастрофа моєї бабусі. Я відповів:

– Ні, вона мені ще не розповідала.

Агнес замислилась, і мені здалося, ніби рука її затремтіла в моїй.

Ми застали мою бабусю саму і трохи схвильовану. Між нею і місіс Креп виникла суперечка на абстрактну тему (чи годиться ніжній статі жити в мебльованих кімнатах); а бабуся моя, байдужа до спазмів місіс Креп, обірвала диспут, заявивши цій леді, що від неї тхне моїм бренді, та чи не потурбується вона піти геть. Обидва ці вислови місіс Креп визнала гідними кримінального покарання і оголосила про свій намір апелювати до "британського правосуддя" – очевидно, як оплоту наших національних свобод.

Проте бабуся мала досить часу охолонути, поки Пеготті гуляла з містером Діком, показуючи йому парад кінних гвардійців. Міс Бетсі дуже зраділа зустрічі з Агнес, і настрій її значно покращав. Агнес поклала капелюшок на стіл і сіла поруч із нею. Дивлячись на її ніжні очі і ясне чоло, я не міг утриматися від думки, що присутність її тут дуже доречна. Бабуся моя цілком поклалася на Агнес, незважаючи на її юність і недосвідченість. I справді, вона була дуже міцна в своїй простій любові і правді.

Ми почали розмовляти про втрати моєї бабусі, і я розповів їм, що спробував зробити цього ранку.

– Це було нерозсудливо, Троте, – зазначила бабуся, – але вчинено з добрими намірами. Ти – шляхетний хлопець (хоч тепер мені слід би називати тебе молодим чоловіком). І я пишаюся тобою, мій любий. Що далі, то більше. А тепер, Троте і Агнес, розгляньмо справи Бетсі Тротвуд і подивімося, в якому вони стані.

Я помітив, що Агнес зблідла і дуже уважно поглянула на мою бабусю. А бабуся моя, пестячи свою кицьку, теж дуже уважно подивилася на Агнес і почала свій звіт.

– Бетсі Тротвуд, – почала бабуся, яка ні з ким не ділилася своїми фінансовими справами, – я говорю не про твою сестру, Троте, мій любий а про себе саму – мала певну власність. Не важливо, скільки, досить на прожиття. Навіть більше, бо вона мала певні заощадження і додала їх до основного капіталу. Бетсі перевела свою власність у цінні папери, а потім, за порадою однієї ділової людини, свого повіреного, вклала їх у земельні акції. Це давало їй непогані відсотки. Гаразд. Але потім Бетсі вирішила шукати нових місць, куди вкласти капітал. Вона вирішила, що розумніша за свого повіреного, який, тим часом, став не такою вже діловою людиною, як колись, – я натякаю на вашого батька, Агнес, – і їй спало на думку самій взяти свої справи до рук. Отже, вона нагнала своїх свиней, як то кажуть, на чужий ринок; і ринок цей виявився дуже поганим. Спочатку вона зазнала втрат у видобувній справі, потім зазнала втрат у водолазній справі – виловлюючи скарби у воді, ганяючись за всякими казковими побрехеньками, – пояснила моя бабуся, потираючи ніс, – потім вона зазнала втрат у видобувній справі знову, і, нарешті, щоб довести справу до кінця, зазнала вона втрат у банковій справі. Не знаю, скільки коштували облігації того банку, нещодавно там обіцяли дивіденди щонайменше в сто відсотків, здається. Але банк цей вже був по той бік світу і зазнав краху, скільки я знаю; так чи так, а він розвалився на друзки і ніколи не заплатить і шести пенсів; а шестипенсовики Бетсі були всі там, і ось вам кінець історії! Що менше слів, то більше діла!

Зробивши цей філософський огляд, бабуся переможно глянула на Агнес, до якої помалу повертався природний колір обличчя.

– Люба міс Тротвуд, це все? – спитала Агнес.

– Та цього й досить, дитя моє, – сказала бабуся. – Коли могла б я розтринькати більше грошей, то історії ще не був би кінець. Бетсі, без сумніву, подбала б про те, аби їх усі пустити на вітер і почати новий розділ. Але грошам настав кінець, і кінець настав оповіданню.

Спочатку Агнес слухала, затримавши подих. Вона ще то блідла, то червоніла, але дихала вже вільніше. Мені здалося, що я зрозумів, у чому річ. Очевидно, вона мала певні побоювання, що її нещасний батько був причетний до цієї катастрофи. Бабуся моя взяла її руку в свою та розсміялася.

– Чи це все? – повторила міс Бетсі. – Авжеж усе. Лишається тільки додати: "і відтоді завжди вона жила щасливо". Може, я колись і зможу це сказати про Бетсі. Ну, Агнес, у вас розумна голова. I ти теж іноді буваєш розсудливий, Троте, хоч я й не можу завжди звинувачувати тебе в цьому, – тут моя бабуся енергійно хитнула головою. – Що робити? Є в нас котедж; якщо його здадуть, то він даватиме, скажімо, сімдесят фунтів на рік. Гаразд... Ось і все, що в нас є! – сказала бабуся, яка мала звичку, як деякі коні, раптом зупинятися, коли здається, що ще довго треба бігти.

Бабуся помовчала і додала:

– Далі, є в нас Дік. Він має прибуток у сто фунтів стерлінгів на рік. Але, безперечно, це витрачатиметься на його власні потреби. Я скорше відіслала б його від себе, хоч і знаю, що ніхто, крім мене, не цінуватиме його, ніж дозволила б йому витрачати його кошти не на себе самого. Як же обійтися нам з Тротом? Що ви скажете, Агнес?

– Я скажу, бабусю, – втрутився я. – Я мушу зайнятись якоюсь роботою.

– Піти в солдати? – стурбовано відказала бабуся. – Чи в моряки? Не хочу про таке й чути. Ти станеш проктором. Будь ласка, залиш всі інші думки.

Я розкрив рота пояснити, що не мав на увазі саме такі методи забезпечення, але Агнес запитала, чи наше помешкання винайнято на довгий строк.

– Ви поставили дуже доречне запитання, люба моя, – сказала бабуся. – Цієї квартири не можна позбутися ще принаймні шість місяців, якщо тільки не пощастить передати її комусь, а це малоймовірно. Останній пожилець тут помер. П'ятеро людей з кожних шести, безперечно, померли б від цієї жінки в нанковій блузі і фланелевій спідниці. У мене є трохи готівки, і я згодна з вами: найкраще, що ми можемо зробити, це жити тут до кінця строку і влаштувати Дікові спальню поблизу.

Я визнав своїм обов'язком натякнути на незручність, якої зазнаватиме моя бабуся, живучи в стані невпинної партизанської війни з місіс Креп; але вона це питання розв'язала, заявивши, що при першій демонстрації ворожих дій вона збирається нагнати на місіс Креп страху на всю решту її земного життя.

– Я думала, Тротвуде, – розважливо сказала Агнес, – що коли б ви мали час...

– Я маю безліч часу, Агнес.