Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 103

Я завжди звільняюсь о четвертій чи о п'ятій годині. Я вільний і вранці. Так чи так, – тут я почервонів, згадавши безліч годин, які я присвятив блуканню містом та норвудським шляхом, – у мене великий надлишок часу.

– Я певна, що ви погодилися б виконувати обов'язки секретаря, – сказала Агнес, підходячи до мене ближче і розмовляючи тихим голосом, сповненим такого глибокого співчуття, що я й досі його чую.

– Погодився, моя люба Агнес?

– Справа ось у чому, – вела далі Агнес. – Доктор Стронг таки здійснив свій план: подав у відставку і переїхав жити до Лондона; він запитував батька, чи не може той рекомендувати йому секретаря. Чи не здається вам, що він волітиме краще мати на цьому місці свого улюбленого учня, ніж будь-кого іншого?

– Люба Агнес! – вигукнув я. – Що робив би я без вас? Ви завжди – мій янгол-охоронець. Я вам це вже казав, і знову переконуюсь у цьому.

Агнес, мило сміючись, відповіла, що й одного доброго янгола (вона натякала на Дору) досить. Далі вона нагадала мені, що доктор звик працювати в своєму кабінеті вранці і ввечері – а це саме той час, коли я буваю вільний. Не знаю, чому я радів більше – перспективі заробляти свій хліб чи надії заробляти його під керівництвом свого старого вчителя. Тому я, за порадою Агнес, негайно сів писати докторові листа, в якому виклав йому суть справи і повідомляв, що я завітаю до нього завтра о десятій годині ранку. Листа я адресував до Гайгета – бо в цьому місці, такому пам'ятному мені, він жив – і відправив сам, не гаючи ні хвилини.

Де б не з'явилася Агнес, вона скрізь залишала приємний спогад про своє перебування. Повернувшись з пошти, я побачив, що клітки з пташками моєї бабусі висять саме так, як висіли вони колись на вікні вітальні в котеджі; моє м'яке крісло, замість значно м'якішого крісла бабусі, поставлене біля розчиненого вікна; і навіть кругле зелене віяло, яке бабуся привезла з собою, прикріплене до вікна. Здавалося, що все це зробилося саме собою, і з цього зрозумів я, хто це зробив. І миттю впізнав би я, хто поклав у старому порядку мої книжки, навіть коли б я знав, що Агнес перебуває за багато миль звідси, а не клопочеться коло нас, посміхаючись над безладом.

Моя бабуся досить прихильно поставилася до Темзи (річка справді дуже гарно виблискувала під сонцем, хоч і не так гарно, як море перед котеджем), але вона не могла примиритися з кіптявою, що, як вона казала, "наче перцем посипала все". У кожному кутку моїх кімнат відбулася справжня революція, у якій Пеготті відігравала видатну роль: ішла запекла боротьба проти цього перцю. Я був тільки мовчазним глядачем і думав лише, як мало, хоч і з великим гонором, робить навіть Пеготті, і як багато, хоч і безшумно, робить Агнес. Раптом хтось постукав у двері.

– Здається, – сказала Агнес, зблідши, – це тато. Він обіцяв мені прийти сюди.

Я відчинив двері і впустив не лише містера Вікфілда, а й Урію Гіпа. Я довго не бачив містера Вікфілда. Я був готовий до великих змін в ньому, бо Агнес мені дещо розповіла, але його вигляд просто вразив мене.

Річ не в тім, що він дуже постарів, хоч усе ще був вбраний з давньою охайністю. Не в тім, що нездоровий рум'янець вигравав на його щоках. Не в тім, що його очі налилися кров'ю, а руки нервово тремтіли – я знав, з якої причини, і спостерігав його дію на нього впродовж років. Не в тому, що він втратив свій привітний погляд і джентльменську поведінку, бо їх він не втратив. Найбільше вразило мене те, що він, джентльмен, який мав очевидну перевагу, мусив коритися цьому втіленню підлості – Урії Гіпу. Повна зміна позицій у відносинах цих двох людей – зміна, внаслідок якої Урії тепер належала влада, а містер Вікфілд був у залежності від нього – була для мене таким болючим видовищем, що я і висловити цього не можу. Коли б я бачив, як мавпа командує людиною, то й таке видовище здалося б мені менш принизливим.

Містер Вікфілд, здавалося, сам це добре розумів. Увійшовши, він ані слова не сказав і схилив голову, ніби від сорому. Та це тривало лише секунду, бо Агнес м'яко звернулася до нього:

– Тату! Ось міс Тротвуд... і Тротвуд, якого ви не бачили довгенько.

Тоді він вийшов уперед, збентежено подав руку моїй бабці і щиро потиснув руку мені. Але в ту секунду, коли він вагався, я побачив, що на обличчі Урії з'явилася злостива посмішка. Агнес, мабуть, це теж помітила, бо здригнулася.

Помітила чи не помітила цього моя бабуся – жоден фізіономіст не міг би дізнатись, якби вона сама йому не розповіла. Здається мені, ніхто не зміг би зберігати такий непорушний зовнішній спокій, як вона це вміє. Обличчя її було тоді, наче глуха стіна, для будь-кого, хто хотів би проникнути в її думки. З властивою їй лаконічністю обірвала вона мовчання:

– Ну, Вікфілде! Я оце розповідала вашій доньці, як добре попорядкувала я своїми грішми на свій розсуд, не віривши вам, бо ви трохи таки заіржавіли у діловому відношенні. Ми порадились і знайшли непоганий вихід. На мою думку, Агнес варта цілої вашої фірми.

– Якщо дозволено мені буде зробити зауваження, – сказав Урія Гіп, вигинаючись, – то цілком згоджуюся з міс Бетсі Тротвуд, і був би дуже щасливий, якби міс Агнес стала нашим компаньйоном.

– Ви вже самі компаньйон, – відказала моя бабуся, – і цього вам, гадаю, вистачить. Як ваше дорогоцінне здоров'ячко, сер?

На це трохи глузливе запитання містер Гіп відповів, ніяково стискаючи в руках синій портфель, який він приніс із собою, що він почувається дуже добре, дякує моїй бабці і сподівається, що стан її здоров'я теж непоганий.

– А ви, мастере... мені слід було б сказати містере Копперфілд, – вів далі Урія. – Сподіваюся, ви в доброму здоров'ї? Радий бачити вас, містере Копперфілд, навіть за теперішніх обставин (ще б пак! Наші теперішні обставини, здається, були йому дуже до смаку). Теперішні обставини не такі, яких бажали б для вас ваші друзі, містере Копперфілд, але не гроші прикрашають людину, а... моїх мізерних сил не вистачає, щоб висловити свою думку, – сказав Урія з жахливою гримасою, – але не гроші!

Тут він потис мені руку, але не звичайним способом, а стоячи на чималій віддалі від мене, наче боявся, і смикаючи мою руку вгору і вниз, як ручку насоса.

– А як ми вам подобаємося, мастере Копперфілд... мені слід було б сказати – містере? – розпинався Урія. – Чи не знаходите ви, що містер Вікфілд просто квітне, сер? Роки не надто позначаються на нашій фірмі, мастере Копперфілд, хіба тільки підносять принижених, тобто мою матінку й мене, і розвивають, – додав він, подумавши, – прекрасне, тобто міс Агнес.

Після цього компліменту він так нестерпно смикався, що моїй бабусі, яка очей не спускала з нього, увірвався терпець.

– Чорти б забрали цього чоловіка! – несамовито вигукнула моя бабуся. – Чого він крутиться? Вас електрикою вдарило, сер, чи що?

– Прошу пробачення, міс Тротвуд, – відповів Урія, – я знаю, що ви нервові.

– Опікуйтеся власними справами, сер! – сказала моя бабуся, зовсім не заспокоєна цим зауваженням. – Хто вам сказав, що я нервова? Нічого подібного! Якщо ви в'юн, сер, то й тримайтесь, як в'юн. Якщо ви людина, то контролюйте свої кінцівки, сер. О, боже мій! – обурено додала бабуся. – Крутиться штопором і змією вигинається, аж збожеволіти можна! Не дозволяю!

Містер Гіп був трохи збентежений, та й кожен на його місці злякався б такого вибуху. До того ж по цій мові моя бабуся обурено заворушилася в кріслі та люто похитала головою. Але він слабким голосом звернувся до мене:

– Я добре знаю, мастере Копперфілд, що міс Тротвуд, хоч і чудова леді, та має рвучкий характер (адже ж я мав приємність познайомитися з нею, коли був іще смиренним клерком, раніше, ніж ви її побачили, мастере Копперфілд), і природна річ, що характер її став іще рвучкішим за теперішніх обставин. Навіть дивно, що не погіршав ще більше. Я прийшов тільки сказати, що коли ми можемо щось зробити за теперішніх обставин – матінка або я, або Вікфілд і Гіп – то ми щасливі будемо допомогти, чим можемо. Дозволите мені обіцяти це? – додав Урія, гидко посміхаючись своєму компаньйонові.

– Урія Гіп бере дуже активну участь у справах, Тротвуде, – відповів містер Вікфілд якимсь одноманітним, вимушеним тоном. – Все, що він каже, я цілком підтверджую. Ви знаєте мою давню прихильність до вас. Та крім цього, все, що Урія каже, я цілком схвалюю.

– Ах, як це приємно почути, – сказав Урія, підгинаючи одну ногу, з ризиком накликати на себе знову гнів моєї бабусі. – Як приємно користатися такою довірою. Але я сподіваюся, мастере Копперфілд, що зможу полегшити йому втомну працю.

– Урія Гіп – велика підтримка для мене, – сказав містер Вікфілд тим самим монотонним голосом. – У мене наче гора з плечей спала, Тротвуде, коли я надбав такого компаньйона.

Я знав, що рудий лис навмисне змусив його сказати це все, щоб я побачив містера Вікфілда в тому світлі, в якому Урія сам представив його мені в ту ніч, коли отруїв мій спокій. Я знову побачив на його обличчі бридку посмішку і помітив, як він стежить за враженням, що його справив на мене.

– Ви нікуди не поспішаєте, тату? – стривожено спитала Агнес. – Чи не хочете ви піти додому з Тротвудом і зі мною?

Мабуть, він глянув би на Урію, перш ніж відповісти, якби цей безцінний не випередив його.

– У мене невідкладні справи, – сказав Урія, – інакше я був би щасливий зостатися зі своїми друзями; але я лишаю свого компаньйона репрезентувати фірму. Міс Агнес, завжди до ваших послуг! Бажаю вам усього доброго, мастере Копперфілд, і прошу вас передати моє смиренне шанування міс Бетсі Тротвуд.

По цій мові він пішов, цілуючи свою величезну лапу і скоса дивлячись на нас із застиглою маскою на обличчі.

Годину чи дві посиділи ми, пригадуючи давні щасливі дні в Кентербері. У товаристві Агнес містер Вікфілд швидко став майже таким, як колись, хоч і не міг цілком позбутися певного занепаду духу. Але він з очевидною приємністю пригадував разом з нами різні випадки з нашого колишнього спільного життя, багато з яких він пам'ятав дуже добре. Він сказав навіть, що почуваєтья з Агнес і зі мною зовсім як колись, і як хотілося б йому, щоб час цей ніколи не минав. Безперечно, вплив лагідного обличчя Агнес і самий навіть дотик її руки робив з ним дива.

Бабуся (яка майже весь час хазяйнувала з Пеготті в спальні) відмовилася піти з нами до Вікфілдів, але наполягала, щоб я пішов провести їх; отож я й пішов.