Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 109

Міс Мілз згодилась і на це, хоч і не покладала великих надій на таке повчальне читання.

Коли Дора повернулася, вона була така мила, що я справді завагався, чи слід було турбувати її такими прозаїчними речами. І вона з такою любов'ю поводилася зі мною, і була така чарівна (а надто, коли змушувала Джіпа ставати на задні лапки і просити цукру, а за неслухняність обіцяла прикласти його носом до гарячого чайника), що, згадавши, як я налякав її, я відчув себе страховиськом, яке залізло до хатинки феї.

Після чаю Дора грала нам на гітарі та співала ті самі любі старовинні французькі пісні про неможливість перестати танцювати – тра-ля-ля, тра-ля-ля – і під кінець я ще більше почувався потворою, ніж раніше.

Але незадовго перед тим, як я пішов, міс Мілз випадково зробила якесь зауваження про завтрашній ранок, і я необережно пояснив, що мушу тепер для своєї роботи вставати о п'ятій годині ранку. Не можу сказати, чи не вирішила Дора, що я – сторож на якомусь складі, в усякому разі, слова мої дуже вразили її, і вона після цього вже більше не грала та не співала.

Вона все ще тримала мої слова в голові, коли я прощався з нею. Вона звернулася до мене грайливо, немов до своєї ляльки:

– Ну, тільки не вставай о п'ятій годині, поганий хлопчисько. Кинь ці дурниці!

– Кохана моя, – сказав я, – мені треба працювати.

– Зовсім не треба! – відказала Дора. – Нащо це тобі?

Я спробував якомога жартівливішим тоном пояснити цьому милому здивованому створінню, що ми мусимо працювати, щоб жити.

– Ох, як смішно! – скрикнула Дора.

– А як же нам інакше жити, Доро? – спитав я.

– Як? Якось! – відповіла Дора.

Очевидно, їй здавалося, що цим вона цілком розв'язала питання. З таким переможним виглядом поцілувала вона мене, що ні за які скарби не згодився б я розчарувати її своєю відповіддю.

Я любив її, і любов цілком поглинула мене. Але завзято працюючи, куючи залізо, поки воно гаряче, я частенько сидів увечері навпроти своєї бабусі, пригадував, як налякав Дору, і міркував, як зможемо ми пробиватися через ліс труднощів з гітарою в руках. Під кінець мені починало здаватися, що від цього клопоту голова моя зовсім посивіла.

ХХІ. Розрив партнерських відносин

Я не дозволяв охолонути моїм намірам щодо парламентських дебатів. Цей шматок заліза я тримав гарячим і кував його з наполегливістю, вартою справжнього подиву. Я купив повний підручник благородного і таємничого мистецтва стенографії (це коштувало мені десять шилінгів і шість пенсів) і поринув у море непорозумінь, яке за кілька тижнів довело мене до межі помутніння. Зміни крапок, які в одній фігурі означали одну річ, а в другій – щось абсолютно інше; дивні примхи кружалець і закарлючок; несподівані наслідки, які випливали зі значків, подібних до комашиних ніг; жахливі ефекти лінії, поставленої не в тому місці, – все це не тільки турбувало мене вдень, але й ввижалось уві сні. Навпомацки пройшовши крізь ці труднощі й опанувавши абетку, яка була справжньою єгипетською пірамідою, побачив я процесію нових жахів, що звуться умовними знаками; і не знаю я нічого деспотичнішого, ніж ці умовні знаки, які вимагають, приміром, щоб риска, тонша від павутинки, означала "сподівання", а чорнильна ракета заміняла слово "невигідний". Закріпивши в своїй пам'яті ці закарлючки, я виявив, що вони витіснили все інше; повернувшись до початку, я розгубив ті нещасні умовні знаки; підбираючи їх, я забув інші елементи системи; коротко кажучи, справа була майже безнадійна.

Справа була б зовсім безнадійною, якби не Дора; вона була тихою пристанню для мого пошматованого бурями човна. Кожна каракуля в стенографії була кремезним дубом в лісі труднощів, і я заходився рубати їх один за одним з такою люттю, що через три або чотири місяці я наважився вже зробити експеримент на одному з найповільніших промовців у палаті. Чи забуду я колись, як повільний промовець перегнав мене раніше, ніж я встиг почати, і як мій бідолашний олівець шкутильгав по паперу, немов у приступі епілепсії.

Ясно було, що це треба облишити. Я хотів злетіти занадто високо, але таким шляхом я ніколи нічого не досяг би. Я звернувся за порадою до Тредльса; він запропонував свої послуги, щоб диктувати мені промови повільно, іноді зупиняючись, зважаючи на мою слабкість. Дуже вдячний за цю дружню допомогу, я прийняв пропозицію. І довго, вечір за вечором, коли я повертався від доктора, ми влаштовували на Букінгем-Стрит "парламент вдома".

Хотів би я побачити такий парламент ще десь! Моя бабуся і містер Дік репрезентували уряд або опозицію, залежно від обставин, а Тредльс, за допомогою тому парламентських промов, кидав на них громи і блискавки. Випроставшись біля столу, одним пальцем уп'явшись у сторінку, махаючи правою рукою над головою, Тредльс грав роль Пітта, Фокса, Шеридана, Бюрка, лорда Кестльрі, віконта Сідмоута або Кеннінга – усіх славетних діячів англійського парламенту по черзі. Він розпалювався і кидав найжахливіші обвинувачення у марнотратстві і підкупності в обличчя моїй бабусі і містерові Діку. Тим часом я сидів трохи осторонь, з блокнотом на колінах, і щосили поспішав за ним. Жоден справжній політик не міг би перевершити Тредльса в легковажності і непослідовності. Протягом тижня він виступав по черзі за найрізноманітніші політичні течії і змінив на щоглі свого корабля всі можливі прапори. Бабуся моя, дуже скидаючись на непохитного канцлера скарбниці, інколи переривала його промову вигуками: "Слухайте!" чи "Ні!", чи "О!" – коли того потребував контекст. Це завжди було сигналом для містера Діка (типового депутата від сільських місцевостей) жваво підтримувати її тими самими вигуками. Але впродовж своєї парламентської кар'єри містер Дік зазнав обвинувачень у таких жахливих речах і оголошувався відповідальним за такі моторошні вчинки, що іноді почувався кепсько. Здається мені, він справді почав побоюватися, що вчинив щось пов'язане з порушенням британської конституції та руйнуванням батьківщини.

Частенько ці дебати тривали у нас до півночі, доки свічки зовсім не згорали. Наслідком такої дбайливої практики було те, що помалу я став устигати за Тредльсом і почувався би дуже добре, якби мав хоч найменше уявлення, що означають мої записи. Прочитати їх було те саме, що розшифрувати китайські написи на скринях китайського чаю або позолочені літери на великих червоних і зелених пляшках у вікні аптек.

Лишалося тільки повернутися назад і почати все знову. Це було дуже прикро, але я повернувся назад, хоч і з важким серцем, і почав старанно і методично повторювати пройдене, посуваючись зі швидкістю слимака; я зупинявся, всебічно вивчаючи кожен сучок на дорозі і відчайдушно намагаючись утримувати в своїй пам'яті химерні умовні знаки. Водночас я пунктуально відвідував палату і ходив до доктора; справді, я працював, просто кажучи, як кінь.

Одного дня, прийшовши до палати, я побачив, що містер Спенлоу стоїть біля дверей, дуже похнюпившись, і розмовляє сам із собою. Він часто скаржився на головний біль, бо носив дуже тісні комірці, і я щиро вірю, що він перекрохмалився; спочатку я подумав, що він трохи нездужає, але він незабаром змусив мене змінити цю думку.

Завжди він дуже привітно зустрічав мене. Але тут замість відповіді на моє "доброго ранку" він церемонно глянув на мене і холодно запросив піти за ним до кав'ярні, яка в ті часи була якраз коло подвір'я собору Святого Павла. Я скорився, почуваючись дуже ніяково і мимоволі тремтячи. Пропускаючи його вперед, я помітив, що він тримає голову дуже високо, а це не обіцяло нічого доброго; я почав побоюватися, що він розкрив наші з Дорою взаємини.

Та якби я й не здогадався про це дорогою до кав'ярні, то в мене вже не стояло лишитися сумнівів, коли, пройшовши з ним у кабінет на другому поверсі, я побачив там міс Мердстон. Шановна міс спиралася на столик, на якому стояло кілька бокалів з рештками лимонів і два кумедні ящички для ножів і виделок – на щастя людства, тепер такі ящички не використовуються.

Міс Мердстон дозволила мені потиснути свої холодні пальці і не змінила суворого вигляду. Містер Спенлоу зачинив двері, попросив мене сісти і сам зупинився на килимі перед каміном.

– Будьте ласкаві показати містерові Копперфілду, – сказав містер Спенлоу, – що саме знаходиться у вашій сумці, міс Мердстон.

Здається, то був той самий саквояж, сталева паща якого вразила мене ще в дитинстві. Міс Мердстон стиснула губи так само міцно, як були стиснуті невблаганні щелепи саквояжа; вона розкрила його, водночас трохи розтуливши і свої вуста. Після цієї процедури вона витягла мій останній лист до Дори, насичений висловами палкої любові.

– Здається, це ваша рука, містере Копперфілд? – спитав містер Спенлоу.

Мене кинуло в жар, і той голос, яким я відповів "так, сер", мало скидався на мій.

– Якщо я не помиляюся, – сказав містер Спенлоу, поки міс Мердстон витягала зі своєї сумки пачку листів, перев'язаних наймилішою моєму серцю блакитною стрічкою, – ці також належать вашому перу, містере Копперфілд?

Збентежено взяв я пачку до рук, глянув на такі початки листів, як "Моя кохана, моя Доро", "Мій любий янголе", "Моя благословенна" тощо, неймовірно зашарівся і схилив голову.

– Ні, дякую! – холодно мовив містер Спенлоу, коли я механічно простяг листи знову до нього. – Я не хочу позбавляти вас цього скарбу. Міс Мердстон, будьте такі ласкаві продовжувати.

Ця благородна істота якусь секунду дивилася на килим, а потім виголосила таку сувору промову:

– Мушу визнати, я вже давно мала певні підозри щодо взаємин міс Спенлоу та Девіда Копперфілда. Я звернула увагу на поведінку міс Спенлоу та Девіда Копперфілда ще при першій їхній зустрічі; і тоді це справило на мене неприємне враження. Розбещеність людських сердець така...

– Ви дуже зобов'яжете мене, мем, – перепинив містер Спенлоу, – якщо обмежуватиметесь самим викладенням фактів.

Міс Мердстон заплющила очі і похитала головою, немовби протестуючи проти недоречного втручання, і з понурою гримасою вела далі:

– Змушена обмежуватися лише фактами, я викладу їх якомога щільніше. Я вже казала, сер, що здавна мала певні підозри щодо взаємин між міс Спенлоу та Девідом Копперфілдом. Я часто намагалася знайти достатні підстави для таких підозр, але марно.