Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 110

Тому я вирішила поки що не говорити про це батькові міс Спенлоу, – вона суворо глянула на нього, – знаючи, що в таких випадках чесне служіння нечасто зазнає співчуття.

Містер Спенлоу, здавалося, був зовсім знищений суворістю і твердістю міс Мердстон; на її суворий натяк він тільки безпорадно махнув рукою.

– Повернувшись до Норвуда після відсутності, до якої спричинилось одруження мого брата, – вела далі свої обвинувачення міс Мердстон, – я приїхала водночас з міс Спенлоу, яка відвідувала свою подругу міс Мілз. Мені здалося, що поведінка міс Спенлоу дає мені більше підстав для підозри, ніж раніше, тому я пильно стежила за міс Спенлоу.

Люба, ніжна, маленька Дора, вона й не знала, що її пильнує око дракона!

– І все ще, – вела далі міс Мердстон, – до вчорашнього вечора не знаходила я ніяких доказів. Я звернула увагу, що міс Спенлоу дістає занадто багато листів від своєї подруги міс Мілз; але міс Мілз – її подруга, якій цілком довіряє батько міс Дори, – ще один багатозначний погляд на містера Спенлоу, – і не моє діло було втручатись. Якщо мені не дозволено натякати на природну розбещеність людських сердець, то принаймні я можу – я мушу! – мати дозвіл нагадати про зайву довіру до не гідних її людей.

Містер Спенлоу пробурмотів щось вибачливе.

– Вчора ввечері після чаю, – вела далі міс Мердстон, – я помітила, що собачка гасає по вітальні, тримаючи щось у зубах. Я звернулася до міс Спенлоу: "Доро, що це таке у собаки в пащі? Це папір?" Міс Спенлоу негайно схопилася рукою за комірець блузи, раптом скрикнула і підбігла до собаки. Я сказала: "Доро, люба моя, дозвольте мені це зробити!"

О, Джіп, мерзенна болонка, так це ти спричинився до цього лиха!

– Міс Спенлоу наважилася, – сказала міс Мердстон, – підкупати мене поцілунками, шкатулками і ювелірними дрібницями – зрозуміло, що я від цього відмовилася. При моєму наближенні песик забився під канапу, і з превеликими труднощами, лише з допомогою камінних щипців, мені пощастило витягти його звідти. Навіть і тоді він усе ще цупко тримав папір у зубах; я сміливо тягла цей папір, ризикуючи бути вкушеною, але пес так завзято тримав його між зубами, що йому навіть довелося висіти на ньому в повітрі. Нарешті я заволоділа документом. Дослідивши його, я прямо заявила міс Спенлоу, що в неї має бути ще багато таких листів, і зрештою здобула від неї пачку, яка тепер лежить у руці Девіда Копперфілда.

На цьому вона зупинилася, замкнула саквояж, стиснула губи і подивилася на нас з виглядом, який доводив, що її можна зламати, але зігнути – ніколи.

– Ви послухали міс Мердстон, – сказав містер Спенлоу, звертаючись до мене. – Прошу ласкаво, містере Копперфілд, чи не маєте ви щось відповісти?

Я бачив перед собою прекрасний скарб мого серця: як вона схлипувала і плакала вночі, самотня, налякана, схвильована; як вона жалісно просила і благала цю кам'яносерду жінку пробачити її; як даремно пропонувала вона їй ці поцілунки, шкатулки, дрібниці; якого лиха зазнала вона, і все через мене! Картина ця дуже збентежила мене. Боюся, що хвилину-другу не міг я ні слова мовити, незважаючи на всі свої зусилля.

– Я нічого не можу сказати, сер, – відповів я нарешті, – крім того, що вся провина лежить на мені. Дора...

– Міс Спенлоу, якщо ваша ласка, – велично поправив батько.

– ...тільки послухалася моєї поради, – вів я далі, проковтнувши це холодне зауваження, – приховувати це від вас, і я гірко шкодую про це.

– Ваша провина дуже велика, сер, – сказав містер Спенлоу, походжаючи по килиму і підкріплюючи свої слова похитуванням усього тіла (хитати тільки головою він не міг, бо комірець у нього був занадто накрохмалений). – Ви припустилися ганебного і негідного вчинку, містере Копперфілд. Коли я запрошую до себе джентльмена – байдуже, чи йому дев'ятнадцять, двадцять дев'ять або дев'яносто років – то я запрошую його, ґрунтуючись на довірі. Якщо він зловживає моєю довірою, то він чинить безчесно, містере Копперфілд.

– Я це відчуваю, сер, запевняю вас, – відказав я, – але я не подумав про це раніше. Щиро, чесно, справді, містере Спенлоу, я ніколи не думав про це раніше. Я так безмежно люблю міс Спенлоу...

– Фу! Нісенітниця! – сказав містер Спенлоу, червоніючи. – Прошу не говорити при мені, що ви любите мою дочку, містере Копперфілд!

– Якби я не любив її, то чим міг би я виправдати свою поведінку, сер? – смиренно відповів я.

– А якщо ви й любите, то хіба можете ви виправдати свою поведінку, сер? – сказав містер Спенлоу, враз зупиняючись на килимі. – Чи зважили ви на свої роки і на роки моєї дочки, містере Копперфілд? Чи зважили ви, що означає похитнути довіру, яка має існувати між моєю дочкою і мною? Чи зважили ви на суспільний стан моєї доньки, на проекти, які я можу мати щодо її майбутнього, на мій заповіт, в якому можуть бути певні розпорядження щодо неї? Чи зважили ви взагалі на щось, містере Копперфілд?

– Дуже мало, сер, боюся, – відповів я, звертаючись до нього з пошаною і смутком, які я справді відчував, – але благаю повірити мені, я зважив на своє власне становище у світі. Коли я пояснив вам свої змінені обставини, ми були вже заручені...

– Я прошу, – мовив містер Спенлоу, підстрибуючи, як балаганний Петрушка (схожості його з Петрушкою я не міг не помітити навіть при всьому своєму розпачі), – щоб ви не говорили мені про всякі заручини, містере Копперфілд!

Непорушна міс Мердстон зневажливо розсміялась одним коротким "ха".

– Коли я пояснив вам зміну в своїх життєвих обставинах, сер, – почав я знову, підшукуючи нову форму вислову замість забороненого слова, – ця таємниця, до якої я мав нещастя втягти міс Спенлоу, вже існувала. Відколи я опинився в скрутному становищі, я напружую кожен нерв і всю свою енергію, щоб поліпшити його. Я певен, що згодом поліпшу його. Чи дозволите ви мені чекати стільки, скільки вам завгодно часу? Ми обоє такі молоді, сер...

– Ви маєте рацію, – перервав мою мову містер Спенлоу, киваючи головою і суплячись, – ви обоє дуже молоді. Все це пусте! Покладімо край цьому! Заберіть ці листи і киньте їх у вогонь. Віддайте мені листи міс Спенлоу, щоб я кинув їх у вогонь; наші подальші взаємини будуть, майте це на увазі, обмежені тільки палатою, і ми домовимося більше не вертатися до минулого. Ну, містере Копперфілд, вам не бракує розуму, а це розумна пропозиція!

Ні. Я не міг і подумати про згоду на це. Я дуже шкодував, але я мав вищі міркування, ніж розум. Любов була вище від усіх земних міркувань, а я обожнював Дору, і Дора любила мене. Не можу сказати, що я саме ці слова говорив; я намагався їх якомога пом'якшити; але я виклав це і був рішучим. Не думаю, щоб я здавався занадто смішним, але напевно був рішучим.

– Дуже добре, містере Копперфілд, – сказав містер Спенлоу. – Тепер мені слід випробувати свій вплив на мою дочку.

Виразним звуком (щось середнє між зітханням і зойком) міс Мердстон дала зрозуміти, що з цього слід було почати.

– Мені слід випробувати, – повторив містер Спенлоу, підбадьорений цим вигуком, – свій вплив на мою дочку. Ви відмовляєтеся забрати ці листи, містере Копперфілд? – додав він, бо я поклав їх на стіл.

Так! Я сказав, що не визнаю за можливе взяти їх від міс Мердстон.

– А від мене? – спитав містер Спенлоу.

– Ні, – відповів я, – при найглибшій моїй пошані до вас, не можу.

– Дуже добре, – сказав містер Спенлоу.

Запанувало мовчання, і я завагався: слід мені піти чи залишитись. Нарешті я пішов до дверей з наміром сказати, що, з поваги до його почуттів, мені краще вийти. Але тут батько моєї коханої засунув руки в кишені сюртука і сказав дуже зосереджено й навіть урочистим тоном:

– Ви, очевидно, розумієте, містере Копперфілд, що я не зовсім позбавлений земних благ, і що дочка моя є моєю найближчою і найулюбленішою родичкою?

Я відповів, що, на мою думку, помилка, якої я припустився через безумне кохання, не дає йому підстав вважати мене користолюбним.

– Я зовсім не хочу цього сказати, – мовив містер Спенлоу. – Було б краще для вас і для всіх нас, якби ви були користолюбним, містере Копперфілд, тобто якби ви були розважливі і менше піддавалися впливам усіх цих юнацьких нісенітниць. Ні. Я маю на увазі зовсім інше: ви, напевно, розумієте, що я маю якесь майно заповісти своїй дитині?

Безперечно, я це розумів.

– Тут, у палаті, – сказав містер Спенлоу, – ви щодня бачили різні несподівані й гіркі наслідки, що випливають з недбалості людей щодо своїх заповітів. Отже, ви навряд чи можете мати сумніви, що мій заповіт уже зроблений.

Я схилив голову, підтверджуючи його слова.

– Я не міг би дозволити, – вів далі містер Спенлоу, ще більше проймаючись урочистим почуттям і поволі похитуючись усім тілом, – щоб на мої заходи для блага моєї дитини повпливали юнацькі дурощі, подібні до теперішніх. Це справжні дурощі. Справжня нісенітниця! Незабаром від усієї цієї маячні не лишиться й сліду. Але я міг би... я міг би, якщо це смішне безглуздя не припиниться, принаймні зробити все, щоб запобігти наслідкам будь-якого необережного кроку щодо шлюбу. А тепер, містере Копперфілд, сподіваюся, що ви не змусите мене розгорнути, навіть на чверть години, цю закриту сторінку у книжці життя і переглянути, навіть на чверть години, давно вже вирішені серйозні справи.

Він весь був пройнятий ясністю, миром, спокоєм, і це дуже вразило мене. Було зрозуміло, що всі його справи остаточно вирішені і йдуть таким певним шляхом, що не можна було не розчулитися. Мені здається навіть, що від глибоких почуттів сльози з'явилися в нього на очах.

Але що я міг зробити? Я не міг відмовитися від Дори і вирвати своє серце з грудей. Він запропонував мені тиждень на обмірковування; як міг я не погодитись на цей тиждень, знаючи навіть, що ніяке число тижнів не могло б вплинути на таку любов, як моя.

– А тим часом, порадьтеся з міс Тротвуд або з якоюсь іншою особою, що знається на житті, – сказав містер Спенлоу, обома руками поправляючи краватку. – Я даю вам тиждень, містере Копперфілд.

Я скорився і, надавши своєму обличчю виразу невтішної вірності, вийшов з кімнати. Важкі брови міс Мердстон провели мене аж до дверей – я кажу "брови", а не "очі", бо брови в неї були значно виразніші. Шановна леді так нагадала мені ранкові години в нашій вітальні в Блендерстоні, що мені знову здалося, ніби я не вивчив урок, і знову згадав я жахливу стару читанку з овальними гравюрами, які нагадували мені скельця з окулярів.

Повернувшись до контори, я закрив руками обличчя від містера Тіффі і решти клерків, зіщулився в своєму кутку і почав міркувати про цю несподівану катастрофу.