Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 113

Влаштувавши всі справи, я переночував там одну ніч і рано-вранці пішки вирушив до Кентербері. Була вже зима. Свіже холодне повітря та м'який ландшафт підживили трохи мої надії.

Прибувши до Кентербері, я почав блукати знайомими вулицями, відчуваючи якесь мирне задоволення, заспокійливе для розуму і серця. Бачив я ті самі старі вивіски, ті самі старі назви над крамницями, тих самих людей за прилавками. Мене дивувало, як мало змінилось це місце, хоч я так давно залишив школу, поки я не зрозумів, що я й сам не дуже змінився. Дивно, але мир і спокій, які в душі моїй невід'ємні від Агнес, поширювалися начебто і на місто, в якому вона жила. Поважні башти собору, старі граки і ґави, чиє гучне каркання звучало відлюдніше за тишу; пошарпані ворота, прикрашені колись статуями, що давно впали, розкришились і розлетілись із вітром, наче шанобливі пілігрими, які витріщалися на них; ветхі готичні мури, оповиті плющем і порослі травою; старовинні будинки, пастуший ландшафт ланів, городів і садів – скрізь і на всьому лежав той самий спокій, та сама тиха, задумлива і м'яка безтурботність.

Прибувши до будинку містера Вікфілда, я побачив у низенькій кімнатці першого поверху, де колись сидів Урія Гіп, самого містера Мікоубера, який старанно рипів пером. Вбраний в офіційний чорний костюм, він здавався неймовірно великим у цій маленькій кімнатці.

Містер Мікоубер був дуже радий побачити мене, і разом з тим трохи збентежився. Він хотів негайно відвести мене до Урії, але я відмовився.

– Я давно знаю цей будинок, якщо пригадуєте, – сказав я, – і сам знайду шлях нагору. Ну, як подобається вам законознавство, містере Мікоубер?

– Любий Копперфілде! – відповів він. – Законознавство дуже обмежує людину з творчою фантазією, бо тут є безліч дрібних і сухих подробиць. Навіть у нашій юридичній кореспонденції, – зазначив містер Мікоубер, глянувши на виготовлені ним листи, – розум позбавлений змоги вдаватися до екзальтованих форм висловів. А все ж таки, це – велика професія. Велика професія!

Потім він розповів мені, що орендує колишній будиночок Урії Гіпа, і що місіс Мікоубер буде дуже рада ще раз прийняти мене в своєму домі.

– Оселя наша вбога і мізерна, – сказав містер Мікоубер, – як здебільшого висловлюється мій друг Гіп, але це скромне житло може, проте, бути міцним щаблем до наступних господарських рішень значно більшого розміру.

Я спитав, чи вдоволений він поведінкою свого друга Гіпа. Містер Мікоубер насамперед визнав за потрібне пересвідчитися, чи замкнені двері, а вже потім відповів тихим голосом:

– Любий Копперфілде! Людина, змушена працювати під тиском фінансових труднощів, взагалі потрапляє у невигідне становище серед інших людей. Це становище не поліпшується, коли виникає потреба залучати платню раніше того строку, коли вона має бути отримана. Я можу сказати лише, що друг мій Гіп, ідучи назустріч певним моїм запитам, виявив лицарський спосіб мислення, який робить честь і розумові його, і серцю.

– Не сподівався, що він може бути дуже щедрим на гроші, – зазначив я.

– Вибачте, – трохи насилу мовив містер Мікоубер, – я говорю про мого друга Гіпа на підставі власного досвіду.

– Радію, що ваш досвід такий приємний, – сказав я.

– Ви дуже люб'язний, мій любий Копперфілде, – мовив містер Мікоубер і забурмотів пісеньку.

– Ви часто бачите містера Вікфілда? – спитав я, щоб змінити тему розмови.

– Не дуже, – недбало відповів містер Мікоубер. – Містер Вікфілд, смію сказати, людина з прекрасними намірами, але він... коротко кажучи, він уже застарів.

– Боюся, що його компаньйон докладає чимало зусиль, щоби змалювати його в такому світлі, – сказав я.

– Мій любий Копперфілде, – відповів містер Мікоубер після кількох неспокійних рухів на своєму стільці, – дозвольте мені зробити зауваження. Я являю собою довірену особу, і фірма розкриває переді мною всі свої таємниці. З цієї причини я вважаю неможливим обговорювати деякі речі, пов'язані з наданими мені обов'язками, навіть у товаристві місіс Мікоубер, яка, ви знаєте, має напрочуд світлий розум, не кажучи вже про те, що вона завжди була моєю супутницею в усіх труднощах життя. Отже, я беру на себе сміливість запропонувати, щоб відтепер в наших дружніх взаєминах була проведена виразна риса, яка, сподіваюся, не порушить нашого взаємного спокою. По один бік цієї риси, – вів далі містер Мікоубер, накреслюючи удавану рису лінійкою на столі, – перебуває повний діапазон людських тем для спілкування за одним незначним винятком, а по другий бік стоятиме той самий виняток у вигляді всіх справ панів Вікфілда і Гіпа і всього, що може мати будь-яке відношення до їхньої фірми. Сподіваюся, що не ображу друга моєї юності, подавши цю пропозицію на розсуд його тверезого розуму.

Хоч я й бачив на обличчі містера Мікоубера неспокій, наче нові обов'язки були йому не до вподоби, але я відчував, що не маю жодного права ображатися. Відповідь моя начебто заспокоїла містера Мікоубера, і він потиснув мені руку.

– Смію запевнити вас, Копперфілде, – сказав він, – що мене прямо зачарувала міс Вікфілд. Вона – чудова молода леді, ніжна, прекрасна, добродійна. Слово честі, – додав містер Мікоубер, цілуючи кінчики своїх пальців і по-джентльменськи вклоняючись, – я обожнюю міс Вікфілд! Так!

– Оце мене справді втішає, – сказав я.

– Коли б у той приємний вечір, що його ми мали щастя провести у вашій лондонській квартирі, ви не запевнили нас, Копперфілде, що улюблена ваша літера Д., я не мав би тепер ніяких сумнівів, що то мала би бути А.

Кожен з нас переживав, мабуть, дивне почуття, коли певні слова та вчинки, сказані і зроблені тепер, ми впізнаємо, наче вони вже були сказані і зроблені давно-давно, в оточенні тих самих облич і предметів. І тоді, немов пройняті раптовим спогадом, ми ніби заздалегідь знаємо, що буде сказано далі. Це дивне і таємниче враження ніколи не опановувало мене з такою силою, як тоді, коли містер Мікоубер вимовив ці слова.

Попрощавшись з ним, я попросив засвідчити мою пошану місіс Мікоубер і всій сім'ї. Містер Мікоубер знову сів за конторку, взяв перо і схилив голову набік, щоб зручніше було писати. Я зрозумів, що якась перепона виросла між ним і мною від тієї хвилини, як він зайняв свою нову посаду, і що характер наших взаємин цілком змінився.

Нікого не було в старій вишуканій вітальні, хоч неважко було помітити сліди недавнього перебування місіс Гіп. Я зазирнув до кімнати Агнес і побачив її там. Вона сиділа біля каміна, за своєю старомодною конторкою, і писала.

Я заступив собою світло, і це змусило її обернутись. Яка радість бути причиною тієї яскравої зміни, що просяяла раптом в усіх рисах молодої дівчини, коли вона, покинувши свою роботу, привітала мене щиро й ніжно.

– Ах, Агнес! – сказав я, коли ми сіли поруч. – Мені так не вистачало вас увесь цей час!

– Справді? – спитала вона. – Знову! І так швидко?

Я похитав головою.

– Не знаю, як це воно виходить, Агнес, у моїй душі начебто бракує якоїсь здібності, що необхідна мені. Ви так багато думали замість мене в ті давні щасливі дні перебування мого у вашому будинку, і я так звик звертатися до вас за порадою і втіхою, що справді мені здається, ніби я зовсім не намагався набути цю здібність.

– Що ж це за дивовижна здібність? – весело спитала Агнес.

– Не знаю, як назвати її, – відповів я. – Як ви гадаєте, є в мене серйозність і наполегливість?

– Я певна цього, – сказала Агнес.

– А терплячість, Агнес? – запитував я далі, трохи нерішуче.

– Авжеж, – відповіла Агнес, сміючись. – Ви досить-таки терплячий.

– А все ж таки, – сказав я, – я став такий жалюгідний і стурбований, такий нерішучий і непевний своєї сили, що мені справді бракує... як би це сказати... підтримки, чи що.

– Назвіть це так, якщо вам хочеться, – мовила Агнес.

– Гаразд! Дивіться! Ви приїздите до Лондона, я покладаюся на вас, я знаю, як мені діяти, що вирішувати. Але щойно я розлучаюся з вами, той самий неспокій знову опановує мене. Ось тепер приходжу я до вас і вже миттю відчуваю себе іншою людиною. Обставини мої, зрозуміла річ, ніяк не змінилися, коли я зайшов до цієї кімнати; і все ж таки на мене діє якийсь таємничий вплив, що змінює мене всього, і я відчуваю, як щохвилини стаю кращим. Що ж це таке? В чому ваша таємниця, Агнес?

Вона схилила голову, спостерігаючи вогонь у каміні.

– Ця історія давня, – вів я далі. – Не смійтеся, коли я скажу, що це завжди повторювалось і в малих речах, і в великих. Колишні мої лиха були дрібні і нікчемні, тепер вони набрали серйозного характеру; але щоразу, коли я залишав свою названу сестру...

Агнес підвела голову – дивний спокій був на її обличчі – і простягла мені руку, яку я поцілував.

– Щоразу, Агнес, коли ви не заохочували своєю порадою моїх починань, я ставав жалюгідним навіженим і стикався з різноманітними перешкодами; і коли я нарешті повертаюся до вас (як я завжди й роблю), то я повертаюся до миру і щастя. Я приходжу додому, немов стомлений мандрівник, і відчуваю ваш благодійний вплив!

Я говорив з глибоким почуттям і так розчулився, що голос мій затремтів, сльози мимоволі полилися з очей, і я затулив руками обличчя. Я не вигадую, і саме істина керує моїм пером. У моїй душі, як, очевидно, і в душах багатьох з нас, відкрилися страшні суперечності і незгоди; але я не підозрював нічого і сліпо звертав убік від істинного шляху, всупереч голосу свого серця. Я усвідомлював лише, що присутність Агнес сповнює миром і спокоєм мою душу; але причина цього явища залишалася для мене нерозгаданою таємницею.

Своїм сестринським тоном, своїми світлими очами, своїм ніжним голосом і добрим самовладанням вона незабаром заспокоїла мої схвильовані почуття і змусила розповісти їй усе, що трапилось зі мною після нашого останнього побачення.

– Більше мені нічого сказати вам, Агнес, – закінчив я свою щиру розповідь. – Ви бачите, як мені потрібна ваша підтримка.

– Але чи так воно, Тротвуде? – відповіла вона, мило усміхнувшись. – На мою думку, вам має бути потрібна підтримка від іншої людини.

– Дори?

– Безперечно.

– Та бачите, я не казав, Агнес, – почав я трохи збентежено, – що тут є певні труднощі, бо Дора... я хочу сказати, що душа її – справжнє втілення чистоти і невинності... але... справді, не знаю, як це висловити.