Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 124

Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.

– Ви мали сумніви, Вікфілде, – сказав доктор, не підводячи голови, – ви мали сумніви.

– Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! – наполягав Урія.

– Справді, був час, коли я мав сумніви, – сказав містер Вікфілд, – я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.

– Ні, ні, ні! – глибоко засмученим голосом відповів доктор.

– Був час, коли я гадав, – сказав містер Вікфілд, – що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.

– Ні, ні, ні! – повторив доктор. – Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.

– Я це зрозумів, – сказав містер Вікфілд, – я не міг сумніватись у цьому після ваших слів. Але я гадав... але я гадав... благаю вас пам'ятати, що сам я перебував у полоні вузького світогляду... Я гадав, що, зважаючи на таку нерівність віку…

– Ось як він підходить до цього, бачте, мастере Копперфілд! – зазначив Урія, гримасами малюючи своє образливе співчуття.

– ...така молода і гарна леді, при всій своїй справжній повазі до вас, могла бути змушена до шлюбу лише з матеріальних міркувань. Я не зважив на численні почуття й обставини, які всі спрямовані були до добра. Заради неба, не забувайте цього.

– Як обережно він висловлюється! – сказав Урія, похитуючи головою.

– Я завжди дивився на неї тільки з однієї точки зору, – казав містер Вікфілд, – але заради всього дорогого вам, мій давній друже, благаю вас зважити на мій погляд, тепер я мушу визнати, бо іншого виходу нема…

– Ні! Нема вже виходу, містере Вікфілд, сер, – зазначив Урія. – Ми вже занадто далеко зайшли.

– ...що я, – сказав містер Вікфілд, безпорадно і розпачливо поглядаючи на свого компаньйона, – що я не довіряв їй і гадав, ніби вона не виконує свого обов'язку щодо вас; і якщо треба мені відкрити все, то іноді не подобалося мені, що Агнес так приятелює з нею. Адже ж я бачив, чи то, може, моя хибна теорія змушувала мене вважати, ніби я бачу все. Я ніколи ні з ким не говорив про це. Я ніколи не думав, що це відомо будь-кому. І хоч жахливо чути вам таке, – сказав містер Вікфілд, зовсім пригнічений, – та якби ви знали, як жахливо говорити мені це, то ви пожаліли б мене.

Щирий і добрий доктор у відповідь простягнув руку. Містер Вікфілд потиснув її, низько схиливши голову. Мовчання перервав Урія, звиваючись, мов в'юн:

– Безперечно, ця тема сповнена неприємностей для будь-кого. Але коли ми вже зайшли так далеко, то мушу дозволити собі зазначити, що Копперфілд це також помічав.

Я обернувся до нього і спитав, як сміє він посилатися на мене.

– О, це дуже мило з вашого боку, Копперфілде, – відказав Урія, звиваючись усім тілом, – і ми всі знаємо, яка у вас мила вдача, але ви не будете заперечувати, що коли я розмовляв з вами якось уночі, то ви знали, що я маю на думці. Не заперечуйте, ви знали, що я маю на думці, Копперфілде! Ви заперечуєте це з найкращими намірами, але не треба цього робити, Копперфілде!

Лагідні очі доброго старого доктора на якусь мить глянули на мене, і я відчув, що на обличчі моєму занадто виразно написані спогади про мої давні сумніви; він не міг не помітити цього. Марно мені було гніватись, я не міг змінити того, що було вже зроблено, я не міг заперечити того, що було сказано.

Знову запанувало важке мовчання. Доктор підвівся і два чи три рази пройшовся кімнатою. Потім він повернувся до свого крісла, сперся на спинку і притулив хустинку до очей. Простодушне горе відбивалося в усіх рисах його обличчя, і він не думав ховатися від нас.

– Я заслужив цю ганьбу, – сказав нарешті доктор Стронг, – гадаю, я заслужив цю ганьбу. Єдина дорога моєму серцю особа віддана суду та наклепові, – я називаю це наклепом, хоч би він і виник у глибині найщирішої і найправдивішої душі, – через мене.

Урія Гіп засичав і засопів, мабуть, щоб висловити своє співчуття.

– І якби не було мене на світі, – вів далі доктор, – моя Енні ніколи не стала б об'єктом цих закидів. Джентльмени, я занадто старий, як вам відомо, і тепер, більше ніж будь-коли, відчуваю, що мені недовго лишається жити; але цим життям я готовий відповідати за вірність і честь невинної жінки, про яку ми оце говорили.

Не думаю, щоб кращий представник лицарства чи витвір геніального художника, чи будь-яке зображення ідеї шляхетності і честі могло висловити ці почуття з такою дивовижною гідністю, як це зробив простий старий доктор.

– Але я не збираюся заперечувати, – продовжував він, – що я несвідомо затягнув цю жінку в нещасливий шлюб. Я зовсім не звик спостерігати і мушу гадати, що однакові спостереження кількох людей різного віку та становища мають перевагу перед моїм обмеженим поглядом на речі.

Я вже часто раніше казав, як дивувала мене надзвичайна прихильність і лагідність доктора Стронга до своєї молодої дружини, але почтива ніжність, яку тепер виявляв він у кожному слові про неї, і шанобливість, якою він намагався відвернути від неї будь-які підозри, звеличували його в моїх очах невимовно.

– Я одружився з цією леді, коли вона була ще занадто молода. Я взяв її до себе, коли характер її ще не набрав певної форми. Щастям мого життя було формувати цей характер. Я добре знав її батька, добре знав я також її саму. Я навчав її всього, чого тільки міг, і завжди дивувався чудовим якостям цієї невичерпної душі. Якщо я вчинив несправедливо (мабуть, це так, хоч, на лихо, це не спадало мені на думку), дозволивши собі егоїстично скористатись її вдячністю, то я прошу пробачення у цієї леді від усього мого серця.

Він пройшовся кімнатою, і, повернувшись на те саме місце, схопився тремтячою рукою за спинку крісла. Голос його тремтів так само, як його рука.

– Я гадав, що ставши моєю дружиною, вона буде врятована від небезпек і злигоднів життя. Я втішав себе цією думкою і був певний, що, при всій нерівності нашого віку, вона житиме спокійно в моєму домі, не знаючи злиднів і дрібних прикростей. Я зважив і на той час, коли після моєї смерті вона, все ще молода і прекрасна, дістане волю панувати над своєю долею, ґрунтуючись на зрілому розумі. Так, джентльмени, ця думка також у мене була, присягаюся честю.

Великодушність і благородство осяювали ясним світлом чесне обличчя доктора Стронга. Кожне його слово мало таку силу, що навряд чи можливо було посилити його.

– Життя моє з цією леді було щасливе. Аж до цього вечора я безперервно благословляв той день, у який завдав їй великої кривди, зробивши її своєю дружиною.

Його голос помалу слабшав; після цих слів він замовк на кілька секунд. Потім казав далі:

– Все своє життя я був бідолашним мрійником. Пробуджений тепер, я насправді бачу, як природно в її становищі співчувати товаришеві свого дитинства і своєму ровесникові. Це слушно, боюся, що в голові її виникають невинні думки про те, що могло бути і чого не сталося лише через мене. У цю годину важкого випробування багато чого бачу я зовсім не в тому світлі, в якому бачив раніше. Але, висловивши цю думку, я заявляю, джентльмени, що ні найменша тінь підозри не повинна далі поєднуватися з ім'ям цієї шляхетної жінки!

На якусь мить його очі спалахнули, а голос зробився твердим. Ця мить минула, і він заговорив знову:

– Отже, я вперше довідався тепер, що стало причиною її нещастя. Намагатимуся знести це з повною покірливістю. Не я маю дорікати їй, а вона мені. Відтепер мій перший обов'язок – врятувати її від жорстоких і несправедливих наклепів, що від них, як я бачу, не могли звільнитися навіть мої найкращі друзі. Що самотніше ми будемо жити, то легше мені буде виконувати цей обов'язок. І коли прийде час, – дай боже, щоб він настав швидше! – коли смерть моя звільнить її від примусу, я з довірою і любов'ю закрию очі перед її чесним обличчям, і вона зможе, без жалю і смутку, спокійно тішитися щасливішими днями.

Я не міг бачити його в цю хвилину, бо великодушна щирість доктора затьмарила мої очі сльозами. Зробивши крок до дверей, він додав:

– Джентльмени, я відкрив вам своє серце. Я певний, що ви поважатимете мої слова. Все, що було сказано сьогодні, не повинно більше повторюватися ніколи. Вікфілде, старий друже, допоможіть мені піти нагору.

Містер Вікфілд поспішив подати йому руку. Ні слова не мовивши, поволі вийшли вони з кімнати. Урія стежив за ними.

– Ну, мастере Копперфілд, – звернувся Урія до мене. – Речі обернулися зовсім інакше, ніж можна було чекати, старий професор – який він чудовий чоловік! – сліпий, мов цеглина... А втім, треба гадати, місіс Стронг не стоятиме тепер мені на дорозі, збочить з колії!

Варто мені було лише почути його голос, щоб остаточно розлютитися. Такого приступу гніву не відчував я ніколи – ні раніше, ні потім.

– Негіднику! – скрикнув я. – Нащо вам треба було затягати мене в свої диявольські плани? Як ви смієте звертатися до мене тепер, брехлива бестіє, ніби ми з вами діяли спільно?

Ми стояли віч-на-віч, і я виразно побачив на його обличчі те, що й раніше добре розумів, – він був у захваті від того, як йому пощастило зробити мене спільником своєї бридкої змови, як він навмисно принизив мене, як вдало він розставив свої пастки для мене. Я не втримався. Його худорлява щока спокусливо вимальовувалася переді мною, я замахнувся і вдарив по ній розкритою долонею так міцно, що пальці в мене запалали, як опечені.

Він схопив мою руку в свою долоню, і хвилину ми непорушно дивилися в очі один одному. Ця хвилина здалась мені надзвичайно довгою. Білі сліди від моїх пальців згодом стали багряними.

– Копперфілде, – придушено прошепотів він нарешті, – чи ви позбулися розуму?

– Я позбувся вас! – сказав я, видираючи свою руку. – Собако, я не хочу вас більше знати!

– Та невже? – сказав він, змушений від болю притиснути свою руку до щоки. – А може, вам не пощастить це зробити? Хіба це не невдячно з вашого боку?

– Я досить часто показував вам, – сказав я, – що зневажаю вас. Тепер я це довів вам виразніше. Я не боюся ваших бридких інтриг. Що ж вам ще робити, як не інтригувати?

Він прекрасно зрозумів цей натяк на обставини, які досі тримали мене в стосунках з ним. Можливо, я втримався б і від ляпаса, і від натяку, якби в той вечір Агнес не заспокоїла мене своєю рішучою відповіддю.

Знову запанувала довга пауза.