Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 122

Я визнав одверто, що зловживав у своєму житті багатьма природними дарами, але смію заявити на користь собі, що, беручись до якоїсь роботи, я намагався виконати її добре, і чому б не була присвячена моя праця, я віддавався їй цілком, всіма силами своєї душі. Як у великих, так і в малих справах я завжди лишався вірним самому собі. Ніколи не вважав, щоб якогось природного чи набутого таланту було досить без посиленої і постійної енергії, необхідної для досягнення будь-якої мети; і жорстоко помиляється той, хто думає, що можна зробити щось без важкої і наполегливої праці. Нема на цьому світі таких прикладів! Щасливий талант і щасливий випадок можуть правити за дві опори драбини, що по ній вибираються нагору деякі люди; але щаблі цієї драбини повинні бути зроблені з міцного матеріалу, здатного протистояти руйнівній силі спротиву. Де ж знайдеться такий матеріал для людини без характеру і міцної волі? Ніколи не працювати абияк над тим, чому можна віддатися всією душею, і ніколи не принижувати гідності своєї праці, яка б вона не була, – тепер я бачу, що це було моє золоте правило.

Не треба й повторювати тут, наскільки я був зобов'язаний Агнес щоразу, коли намагався узгодити свої вчинки з цим правилом. Моя розповідь з вдячною любов'ю переходить до Агнес.

Вона приїхала погостювати два тижні у доктора. Містер Вікфілд був давнім другом доктора, і доктор хотів поговорити з ним про справи та допомогти. Агнес мала розмову з доктором, коли була в Лондоні минулого разу, тож теперішній її візит разом із батьком мав вирішити їхні справи. Я не дуже здивувався, коли Агнес розповіла мені, що їй доручено підшукати квартиру для місіс Гіп; ревматичні болі цієї старої посилились і вимагали зміни клімату. Не був я також здивований, коли вже наступного дня Урія, як почтивий син, привів свою достойну матусю на нову квартиру.

– Бачите, мастере Копперфілд, – сказав він, коли змусив мене піти гуляти в його товаристві в докторовому саду, – коли людина любить, то людина завжди трохи ревнує, принаймні людина хоче не спускати очей з коханої особи.

– До кого ви тепер ревнуєте? – спитав я.

– Дякую, мастере Копперфілд, – відказав він. – Тепер ні до кого особливо... принаймні ні до якої особи чоловічої статі.

– Ви хочете сказати, що ревнуєте до особи жіночої статі?

Він скоса глянув на мене своїми зловісними червоними очима і зареготав.

– Справді, мастере Копперфілд, – сказав він. – Мені слід було б сказати містере, але я знаю, що ви пробачите мою давню звичку... ви такий вкрадливий, що відкупорюєте мене, як пляшку. Добре, я не проти вам розповісти, – провадив він далі, поклавши свою слизьку, мов риба, руку на моє плече. – Я взагалі не дамський кавалер і ніколи не був кавалером із місіс Стронг.

Його очі позеленіли, коли він, хитро посміхаючись, пильно подивився на мене.

– Що ви цим хочете сказати? – спитав я.

– Ні, хоч я і юрист, мастере Копперфілд, – відповів він з гидкою гримасою, – але зараз я хочу сказати тільки те, що сказав.

– А що ви хочете сказати своїм поглядом? – спокійно наполягав я.

– Моїм поглядом? Боже мій, Копперфілде, це суворий допит! Що я хочу сказати своїм поглядом?

– Так, – відповів я. – Вашим поглядом.

Це начебто дуже розважило його, і він зареготав так щиро, як міг. Почухавши підборіддя, він опустив очі й почав говорити:

– Коли я був лише вбогим клерком, вона завжди дивилася на мене згори вниз. Вона завжди запрошувала мою Агнес до себе і завжди приятелювала з вами, мастере Копперфілд; але я стояв занадто низько, бачте, щоб привертати до себе її увагу.

– Ну, – сказав я. – Припустімо, що так воно й було.

– ...і занадто низько стояв щодо нього, – вів далі Урія, дуже виразно й вдумливо вимовляючи слова і все ще чухаючи підборіддя.

– Хіба ж ви не досить добре знаєте доктора, – сказав я, – і гадаєте, що він здатний помітити вашу присутність, якщо тільки ви не опинитеся просто перед його очима?

Він знову скоса глянув на мене і простягнув уперед своє підборіддя, щоб зручніше його чухати.

– О, що ви, я кажу не про доктора! Не про нього, бідолашного. Я маю на увазі містера Мелдона.

Серце моє завмерло. Всі мої давні сумніви й підозри, думки про щастя і спокій наївного доктора, загадки про невинність та загрозу, що я не міг їх розгадати, – все миттю опинилося перед моїми очима милістю цієї бридкої потвори.

– Він ніколи не міг увійти до контори, щоб не наказати виштовхати мене звідти, – говорив Урія. – Він був одним із вас, благородних джентльменів. Я був дуже вбогий і смиренний, і таким я лишився. Але мені не подобалися такі витівки, і тепер вони не подобаються мені.

Він дав спокій своєму підборіддю і втягнув щоки всередину настільки, що, здавалося, вони зіткнулись у нього в роті між зубами; весь час він продовжував скоса дивитися на мене.

– Вона – одна з ваших милих панночок, ця жінка, – він поволі продовжував, надавши природної форми своєму обличчю, – і звичайно, вона не стане приятелювати з такими людьми, як я, мені це відомо. Вона – саме така особа, що буде навертати мою Агнес до вищого рівня. Так от, я в жодному разі не кавалер, мастере Копперфілд, але в мене здавна є очі на лобі. Ми, вбогі люди, здебільшого маємо гострі очі і вміємо дивитись.

Я намагався прибрати байдужого вигляду, але з його обличчя помітив, що це мені не вдалося.

– Так от, я не дозволю, щоб мене зневажали, Копперфілде, – продовжував він, підводячи ту частину свого обличчя, де мали б міститись його руді брови, – і я зроблю все, щоб розбити цю дружбу. Я її не схвалюю. Я не боюся розповісти вам, що в мене досить упертий характер, і я змету зі свого шляху всіх, хто мені заважає. Я не дозволю, щоб проти мене змовлялися.

– Ви завжди чините змови проти когось, і тому вам здається, що інші чинять так само – така моя думка, – сказав я.

– Може, воно й так, мастере Копперфілд, – відповів він. – Але в мене є мета, як каже мій компаньйон, і я за всяку ціну досягну своєї мети. Я людина смиренна і вбога, це правда, але все ж таки нікому не дозволю сісти мені на шию. Хай вони зійдуть з дороги, мастере Копперфілд!

– Я не розумію вас, – промовив я.

– Та що ви кажете? – відповів він, знову огидно гримасуючи. – Це дивує мене, мастере Копперфілд, ви завжди так швидко все розумієте! Іншим разом я спробую висловитись ясніше... Скажіть, то не містер Мелдон під'їхав сюди верхи і дзвонить біля воріт?

– Здається, це він, – відповів я, по можливості недбало.

Урія раптом спинився, засунув свої руки між колінами і перегнувся надвоє, сміючись. І сміх його був зовсім тихий. Жодного звуку не чути було. Мене так вразила його поведінка, а надто цей останній вибрик, що я без усяких церемоній пішов від нього геть і залишив його самого посеред саду, як опудало без підпори.

Не цього вечора, а днів через два, тобто в суботу, повів я Агнес побачитися з Дорою. Я заздалегідь умовився про цей візит з міс Лавінією; і Агнес там чекали до чаю.

Я був сповнений гордості й тривоги. Гордий я був своєю маленькою володаркою, а тривожився, чи сподобається вона Агнес. Всю дорогу до Путні Агнес сиділа всередині диліжансу, а я – на даху. І весь час пригадував, яка була Дора тоді й тоді. Іноді мені хотілося, щоб вона сьогодні була такою, якою я бачив її одного разу, іноді – іншого. Зрештою, я розхвилювався до лихоманки.

Нічого було сумніватися, що моя Дора в будь-якому разі дуже мила. Але трапилося так, що ніколи ще не була вона милішою. Її не було у вітальні, коли я відрекомендував Агнес тітонькам; але я знав тепер, де шукати, та й дійсно знайшов її в куточку за тими самими дверима – вона принишкла там, закривши вуха обома руками.

Спочатку вона зовсім не хотіла йти, але потім, зважаючи нa мої прохання, погодилася вийти – тільки на п'ять хвилин за моїм годинником. Коли, нарешті, я взяв її за руку, щоб відвести до вітальні, її чудове личко запалало найяскравішим рум'янцем, і ніколи ще не була вона такою гарною. Але коли вона ввійшла до кімнати і раптом зблідла, то стала ще в десять тисяч разів красивішою.

Дора боялась Агнес. Боялася тому, що з моїх слів знала давно, що Агнес "занадто розумна". А проте перший же погляд на подругу мого дитинства переконав мою наречену, що нічого не могло бути страшного в цьому щирому, доброму, ніжному обличчі. Дора радо і здивовано скрикнула і негайно обняла своїми рученятами Агнес і притулила свою невинну щічку до її обличчя.

Ніколи ще не був я таким щасливим. Ніколи не був такий радий, як тоді, коли побачив їх удвох. Коли побачив, з якою любов'ю мила моя дивилася в ці світлі очі. Коли побачив, з якою ніжною, прекрасною опікою ставиться до неї Агнес.

Міс Лавінія і міс Клариса по-своєму були причетні до моєї радості. Навряд чи десь іще в світі з такою радістю пили чай. Міс Клариса господарювала. Я розрізав і роздавав солодкій пиріг; сестрички, як пташки, любили вибирати родзинки і клювати цукор. Міс Лавінія поглядала на нас поблажливо, немовби наша щаслива любов була ділом її рук. Одним словом, всі ми були задоволені собою та одне одним.

Привітність Агнес підкорила їхні серця. Вона брала найжвавішу участь у всьому, що цікавило Дору, і негайно висловила бажання познайомитися з Джіпом, який миттю виявив свою прихильність до неї. Агнес раділа, коли Дора сором'язливо зайняла своє звичне місце біля мене. Своєю легкістю та скромною повагою Агнес завоювала цілковиту довіру моєї нареченої. Здавалося, наша компанія стала досконалою завдяки Агнес.

– Я така рада, – сказала Дора після чаю, – що ви любите мене. Я не думала, що ви мене полюбите; а мені так потрібно, щоб мене любили тепер, коли нема вже біля мене Джулії Мілз.

Між іншим, я забув написати про це. Міс Мілз виїхала за океан. Ми з Дорою бачилися з нею на величезному індійському кораблі у Гревсенді. Там нас почастували імбирним варенням, гуавою та іншими ласощами, поданими до сніданку в індійському стилі. Ми залишили міс Мілз усю в сльозах на палубі, де вона сиділа на складаному стільці з новим величезним щоденником під пахвою, призначеним для зображення почуттів і міркувань, які прокинуться в її душі від споглядання океану.

Агнес зауважила, що, мабуть, я змалював її, Агнес, в непривабливому світлі; але Дора поспішно заперечила таку думку.

– О, ні! – сказала вона, похитуючи своїми кучерями. – Він тільки й знав хвалити вас.