Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 128

Я не йняв собі віри, бачачи це!

Навряд чи навіть дві юні пташки могли б менше знати домашнє господарство, ніж я й моя гарненька Дора. Ми взяли служницю, звичайно. Вона керувала нашим господарством. І досі в глибині душі я певний, що це була замаскована дочка місіс Креп. Жахливий час пережили ми за перебування Мері-Анни!

Її прізвище було Парагон[25]. Здавалося нам, коли ми наймали її, що характер служниці висловлений у цьому прізвищі. Вона мала рекомендацію довгу, як відозва; згідно з цим документом вона зналася на всіх господарських справах, про які я лише чув, і розуміла навіть такі речі, про які я й не чув ніколи. Вона була в квітучій порі життя, з обличчя повна, дебела і трохи сувора. Особлива відзнака Мері-Анни – постійна краснуха або пухирі, переважно на руках. Був у неї кузен-гусар з такими довгими ногами, що скидався на вечірню тінь. Його куртка була занадто вузька для нього, а сам він був занадто великий для нашого господарства. Наш маленький котедж ставав ще меншим від його постійної присутності. До того ж стіни в кімнатах були не досить товсті, і коли він проводив вечір у нашому будинку, ми завжди дізнавалися про його присутність з безнастанного гуркоту на кухні.

У рекомендації значилося, що наша неоціненна Мері-Анна – зразок тверезості та чесності. Тому я схильний гадати, що з нею скоївся несподіваний припадок, коли одного разу ми знайшли її в кухні під казаном для білизни, а нестачу чайних ложок поклали на совість чорнороба, який вивозив сміття з нашого будинку.

Але вона жахливо гнобила нас своїм авторитетом. Ми відчували нашу недосвідченість і неспроможні були дати собі раду. Вона була безжальна жінка і немилосердно поводилася з нами. Вона ж таки стала причиною нашої першої невеличкої сварки.

– Життя моє, – сказав я одного разу Дорі, – як ти гадаєш, наша Мері-Анна має якесь уявлення про час?

– Що таке, Доді? – спитала Дора, невинно підводячи очі від свого малюнка.

– Кохана моя, вже п'ята година, а ми мали обідати о четвертій.

Дора заклопотано глянула на годинник і натякнула, що він, здається, поспішає.

– Навпаки, любонько, – відповів я, глянувши на свій годинник, – він на кілька хвилин відстає.

Моя маленька дружина, щоб заспокоїти мене, сіла мені на коліна і провела олівцем риску посередині мого носа; та хоч це було і дуже приємно, але пообідати цим я не міг.

– Чи не думаєш ти, моя люба, – сказав я, – що краще було б тобі зробити зауваження Мері-Анні?

– О ні, будь ласка! Я не можу, Доді! – сказала Дора.

– Чому ні, кохана? – ніжно перепитав я.

– О, бо я така дурна гуска, – сказала Дора, – і вона це знає!

Але ця думка, на мій розсуд, зовсім не узгоджувалася з умовами правильного хазяйнування. Я трохи похнюпився.

– Ох, які погані зморшки у мого хлопчика на лобі, – сказала Дора і підкреслила їх олівцем; вона брала олівець в свої рожеві губки, щоб послинити його, і зосереджено працювала над розмальовуванням мого обличчя. Мимоволі я не міг не всміхнутись.

– От тепер ти добрий хлопчик! – сказала Дора. – Тобі значно більше личить сміятись!

– Але, кохана... – сказав я.

– Ні, ні, будь ласка, – скрикнула Дора, цілуючи мене, – не треба бути поганою Синьою Бородою! Не будь серйозним!

– Моя дорогоцінна дружинонько, – сказав я, – іноді ми повинні бути серйозними. Та ну ж бо! Сідай у крісло, поруч зі мною. Віддай мені олівця. Ось так. А тепер спробуймо поговорити розумно. Ти знаєш, серденько, – яку маленьку рученьку тримав я у своїй долоні, і яка крихітна обручка була на цьому ніжному пальчику! – ти знаєш, моя любове, що не зовсім зручно виходити з дому не пообідавши? Адже ж так?

– Н-н-ні! – пролепетала Дора.

– Люба моя, як ти тремтиш!

– Бо я вже знаю, що ти зараз лаятимеш мене! – жалісно вигукнула Дора.

– Душа моя, я хотів тільки переконати тебе.

– О, але ж переконувати ще гірше, ніж лаяти! – у розпачі скрикнула Дора. – Я не для того заміж виходила, щоб мене переконували. Коли ти збирався переконувати таке безпорадне дівча, як я, то слід було б сказати мені про це раніше, злий хлопче!

Я спробував утихомирити Дору, але вона відвернулася від мене, стріпувала кучерями і так часто повторювала "злий, злий хлопчику!", що я не знав, як і діяти. Розгубившись, я зробив кілька кроків по кімнаті та знову повернувся до Дори.

– Доро, серденько моє!

– Ні, я не твоє серденько! Адже ж ти шкодуєш, що одружився зі мною, інакше ти не переконував би мене, – відповіла Дора.

Таке безпідставне обвинувачення глибоко вразило мене, і я набрався сміливості говорити суворо.

– Ну, Доронько моя, – сказав я, – ти ще зовсім дитинка, і верзеш дурниці. Напевно, ти пригадуєш, що вчора я мусив піти з дому, не закінчивши обіду; а позавчора мене нудило, бо я мусив поспішно з'їсти недосмажене м'ясо; сьогодні я зовсім лишився без обіду. І страшно навіть сказати, як довго ми чекали на сніданок, а все ж таки нам подали чай некип'ячений. Я не збираюся дорікати тобі, моя мила, але мені так незручно.

– Ох, ти, жорстокий, жорстокий хлопчику, як можеш ти казати, що я погана дружина?

– Але, моя мила Доро, ти повинна знати, що я ніколи не казав такого.

– Ти сказав, що я незручна, – плакала Дора.

– Я казав, що наше господарство незручне.

– Це одне й те саме! – скрикнула Дора.

І вона щиро вірила цьому, бо заридала ще гірше.

Я виконав ще один рейс кімнатою. Мене сповнювала любов до моєї гарненької дружини, і, дорікаючи собі, я ладен був битися головою об стінку. Нарешті я сів у крісло і почав знову:

– Я не дорікаю тобі, Доро. Нам обом треба багато чого вчитися. Я тільки намагаюся показати тобі, серденько, що ти повинна – ти справді повинна! – я вирішив бути наполегливим, – взяти собі за звичку стежити за Мері-Анною. А також тобі треба самій робити щось для себе самої і для мене.

– Я дивуюсь, як вистачає в тебе совісті говорити такі невдячні речі, – схлипувала Дора. – А ти ж знаєш, як нещодавно ти казав, що хотів би покуштувати риби, і я сама пішла на ринок, за багато миль, і сама купила рибу, щоб зробити тобі приємність.

– І це було дуже мило, серденько моє, – сказав я. – Я такий вдячний був, що нічого тобі не сказав, коли ти купила нам цілого осетра, а це забагато для двох. Не сказав, що це коштувало один фунт стерлінгів і шість шилінгів, а ми не можемо мати такі витрати.

– Тобі дуже сподобалася риба, – схлипувала Дора. – І ти сказав, що я – маленька мишка!

– І я повторюю це знову, любонько, – відповів я. – Тисячу разів!

Але я вразив ніжне серденько Дори, і не можна було втішити її. Вона так ридала, що я почувався злочинцем. Я мусив поспішати на роботу і затримався допізна; цілу ніч я був нещасний через докори сумління. Я вважав себе вбивцею, мене переслідувало відчуття страшної провини.

Тільки о другій чи о третій годині вночі повернувся я додому. Бабуся сиділа в нашому будинку, чекаючи на мене.

– Щось трапилося, бабусю? – стривожено спитав я.

– Нічого, Троте, – відповіла вона. – Сідай, сідай. Маленька квіточка була в трохи поганому настрої, і я розважала її. Оце і все.

Я поклав голову на руки. Мені здавалося неможливим, щоб я міг бути таким сумним і стривоженим так швидко після здійснення моїх найяскравіших мрій. Замислившись, я раптом помітив погляд моєї бабусі, який спочивав на мені. В очах її майнула і миттю зникла тривога.

– Кажу вам, бабусю, – мовив я, – я сам цілу ніч мучився, знаючи, що діється з Дорою. Але ж я не мав жодного іншого наміру, крім як лише ніжно поговорити з нею про наші домашні справи.

Бабуся моя схвально кивнула головою.

– Тобі треба бути терплячим, Троте, – сказала вона.

– Звичайна річ. Бог свідок, що я зовсім не хочу ставити якісь нерозсудливі вимоги.

– Знаю, знаю, – сказала моя бабуся. – Але Маленька квіточка – дуже ніжна, і її треба оберігати від суворого вітру.

Хоч я й нічого не казав, але в глибині душі був щиро вдячний моїй добрій бабусі за її ніжність до моєї дружини; і, безперечно, вона знала це. Деякий час я мовчки міркував, сидячи перед вогнем каміна.

– Чи не гадаєте ви, бабусю, – сказав я згодом, – що іноді ви могли б давати деякі поради Дорі, і що це було б дуже добре для нас усіх.

– Троте, – палко відповіла моя бабуся, – ні, не проси в мене такої речі!

Вона сказала це таким серйозним тоном, що я здивовано підвів брови.

– Я оглядаюся назад на своє життя, дитинко, – сказала моя бабуся, – і пригадую деяких людей, що лежать тепер у могилі, і з якими я могла поводитися ніжніше. Якщо я суворо суджу про шлюбні помилки інших людей, то, може, це лише тому, що я маю гіркі підстави суворо судити про свої власні помилки. Але це минулося. Багато років тому я була сварливою, чванливою, химерною жінкою. Такою я й лишилась, і такою я буду завжди. Але ми з тобою зробили трохи добра одне одному, Троте... принаймні, ти зробив мені добро, мій любий; і ніколи незгоди не мусять постати між нами.

– Незгоди між нами? – скрикнув я.

– Дитинко, дитинко, – сказала бабуся, розправляючи свою сукню, – навіть пророк не скаже, як швидко могли б виникнути незгоди між нами, або якою нещасною могла б я зробити Маленьку квітку, якби втручалась у ваші справи. Хай наша лялечка любить мене і буде безжурною, як метелик. Пригадай свій власний дім за часів того другого шлюбу, і ніколи не змушуй ні мене, ні її робити те, на що ти натякнув.

Раптом я зрозумів, що бабуся має рацію, я зрозумів усю глибину її доброзичливості і великодушності до моєї любої дружини.

– Життя ще тільки починається, Троте, – вела вона далі, – а Рим збудували не за день і не за рік. Ти зробив вільний вибір... – на секунду якась хмарка майнула по її обличчю, – і обрав собі дуже гарненьке, любляче і ніжне створіння. Твоїм обов'язком і твоєю радістю буде... ти тільки не думай, що я збираюся тобі читати лекцію… поважати її за ті душевні якості, які в неї є, а не за ті, яких у неї нема. Якщо можеш, ти повинен розвинути в ній ті якості, що їх їй бракує. А якщо не можеш, дитинко, – тут моя бабуся потерла собі ніс, – то мусиш призвичаїтися обходитися без них. Але пам'ятай, мій любий, ваше майбутнє – справа тільки вас двох. Ніхто не може допомогти вам; ви мусите самі торувати собі шлях. Це і є шлюб, Троте; і хай небо благословить вас обох; ви – як двоє дітей, що заблукали в лісі.

Бабуся сказала це все жартівливим тоном і поцілувала мене, щоб закріпити своє благословення.

– А тепер, – мовила вона, – засвіти мій ліхтарик і проведи мене садовою стежкою до моєї комірчини.

Наші котеджі з'єднувалися стежкою через сад.

– Як повернешся, то передай Маленькій квіточці поцілунок від Бетсі Тротвуд.