Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 129

І що б ти не робив, Троте, хай тобі ніколи й на думку не спаде виставляти Бетсі опудалом, бо скільки пригадую її вигляд у дзеркалі, вона й так досить кощава і страшна.

По цій мові бабуся закутала голову хусткою, і я провів її додому. Коли вона зупинилась у своєму садку, підвівши вгору ліхтарик і освітлюючи мені шлях назад, здалося мені, що на обличчі її знову з'явився стривожений вираз; але я небагато уваги звернув на це, бо занадто глибоко замислився над її словами і дуже міцно вражений був – правду кажучи, вперше в житті – усвідомленням того, що нам з Дорою справді доводиться самим торувати собі шлях у житті, і ніхто не може допомогти нам.

Почувши, що крім мене в кімнаті вже нікого нема, Дора у маленьких своїх черевичках прокралась униз; вона поплакала на моєму плечі і сказала, що я був суворим, а вона – примхливою; і я, мабуть, відповів такими ж словами; ми помирились і вирішили, що наша перша маленька незгода буде й останньою, і що більше ми ніколи не будемо сваритися, якщо нам навіть судилося прожити сотню років.

Першим нашим тяжким випробуванням було велике лихо зі служницями. Кузен Мері-Анни дезертирував до нашої вугільної комори, звідки, на превелике наше здивування, був виведений пікетом своїх озброєних товаришів; його закували в кайдани, і войовнича процесія вкрила ганьбою наш садок. Після цього я пройнявся рішучістю позбутися Мері-Анни. Ця достойна особа так охоче пішла від нас, отримавши належну їй плату, що я дуже дивувався, аж доки не довідався про деякі подробиці щодо чайних ложок, а також щодо невеличких сум, які вона без дозволу заборгувала від мого імені крамарям. Після інтервалу, під час якого ми користалися послугами місіс Кіджербері, – здається, найстарішої жительки Кентіш-Тауна, яка ходила працювати поденно, але була занадто кволою для цього ремесла, – відшукали ми ще один скарб. То була одна з наймиліших жінок, але їй надзвичайно подобалося падати з тацею на сходах, а в їдальню вона не входила, а поринала, як у басейн, розсипаючи весь чайний посуд. Збитки, що до них спричинилися звички цієї бідолашної, зробили неминучою її відставку. Знову деякий час ми користалися послугами місіс Кіджербері, а потім перед нами пройшла довга процесія служниць – недолугих і нікчемних; найкраще запам'ятав я в цій процесії молоду особу приємного вигляду, яка, не спитавши дозволу, поїхала на Грінвічський ярмарок у Дориному капелюшку. Після цього не пригадую нічого, крім черги тяжких невдач.

Усі начебто змовились обдурювати нас. Наша поява в якійсь крамниці правила за сигнал до негайної демонстрації бракованих товарів. Якщо ми купували краба, то він був наполовину висохлий; м'ясо завжди було неймовірно тверде, а хліб, що подавався до столу, незмінно з'являвся у вигляді черствої шкоринки. Бажаючи довідатися, зрештою, як треба смажити м'ясо, щоб воно було не занадто пересмажене і не сире, я сам звернувся по довідку до кухарської книжки і знайшов там категоричне твердження, що ростбіф треба смажити по чверть години на кожен фунт м'яса та ще зверх того чверть години. Але застосування цієї теорії на практиці завжди супроводжувалося для нас якоюсь фатальною обставиною, і нам ніяк не вдавалося домогтися щасливої середини між кривавим або попелястим кольором наших м'ясних страв.

Я мав підстави вважати, що всі ці наші невдачі коштували нам значно більше, ніж треба було б сплатити за ряд блискучих перемог. З рахунку, що його подавав крамар, можна було дійти висновків, що ми маємо дивну звичку обмазувати коров'ячим маслом усю підлогу на нижньому поверсі – в такій величезній кількості вживався у нас цей продукт. Відтоді мені не довелося читати офіційних звітів департаменту внутрішніх мит, і я не знаю, чи там було вказане підвищення попиту на перець, але якщо наші закупівлі не вплинули на торгівлю цим товаром, то значить, багато сімей змушені були тоді зовсім відмовитися від уживання перцю. І найдивніше тут те, що я ніколи не бачив у своєму домі ні масла, ні перцю.

А щодо пралі, яка раз у раз віддавала під заставу різні речі з нашої білизни, а потім приходила до нас просити пробачення в не зовсім тверезому вигляді, то з ким такі речі не трапляються? Так само сталося з пожежною командою, коли у нас псувався димар, і на нас наговорював церковний сторож. Але особливе наше нещастя полягало в тому, що ми найняли служницю з непереборною пристрастю до міцних напоїв. З її милості буфетник з найближчої таверни подав мені довгенький рахунок з такими незрозумілими записами: "Кварта рому з лимонним соком (для місіс К.)"; "Півкварти джину з гвоздикою (для місіс К.)"; "Кухоль пуншу з м'ятою (для місіс К.)". Слова в дужках означали в скороченому вигляді прізвище моєї дружини, про яку, отже, почала гуляти слава, ніби це вона особисто підкріплює свої сили напоями такого роду.

Першим нашим подвигом на полі домашнього господарства був невеличкий обід на честь Тредльса. Я зустрівся з ним у місті і запросив його до себе того ж дня. Коли він погодився, я поспішив написати Дорі, що приведу з собою приятеля. Закінчивши роботу, ми з Тредльсом пішли пішки. Була чудова погода, і в дорозі ми розмовляли про моє сімейне щастя. Тредльс цілком захопився цією темою. Він сказав, що якби в нього був такий будиночок, а в будиночку – Софі, що чекає на свого чоловіка, то його радість була б цілковитою і повною.

Без сумніву, я не бажав кращої і милішої маленької дружини ніж та, що сиділа по той бік столу. Але коли ми сіли обідати, я дуже бажав, щоб для всіх нас було більше місця. Не знаю, як це воно виходило, але нам завжди було тісно, хоч ми жили лише вдвох, і при всьому тому завжди досить було місця, щоб губити кожну річ. Це, треба гадати, походило від того, що жодна річ не стояла в нас на своєму власному місці, за винятком хіба що китайської пагоди Джіпа, яка незмінно загороджувала головний вхід. І ось Тредльс так був притиснутий і китайською пагодою, і гітарою, і малюнками Дори, і моїм письмовим столом, що я не бачив для нього ніякої змоги орудувати виделкою. А проте він, як і завжди, мило протестував проти зауважень, що їх я робив з цього приводу.

– Тут океани простору, Копперфілде, – казав він. – Запевняю тебе, океани!

Ще одного мені дуже хотілося б: щоб Джіпові раз і назавжди заборонили гуляти по скатертині під час обіду. Вже сама його присутність на столі порушувала, до певної міри, правильний устрій в нашому господарстві, але Джіп, крім того, взяв собі за звичку залазити передніми лапами в сільничку чи в розтоплене масло. Того дня він був, очевидно, переконаний, що його зобов'язали тримати Тредльса в остраху; він гавкав на мого давнього друга і щохвилини атакував його тарілку з такою нестримною впертістю, що перевага в розмові за обідом лишилася виключно за ним.

І все ж таки я не робив жодних заперечень проти цього, бо я знав занадто чутливе серце Дори, яка готова була впасти у розпач від будь-яких замахів на привілеї її улюбленця. З тих самих міркувань я не зробив ані найменшого натяку на жахливий безлад, в якому було все в нашому домі. Тарілки без усякої видимої причини були в нас розкидані по підлозі, скляночки з оцтом, гірчицею, сіллю тощо стояли, як п'яні, і здавалося, що всі вони посварились між собою. А Тредльс був увесь оточений чашками, склянками і тарілками, немовби ми вирішили тримати його в облозі. Коли подали баранячу ногу, яку мені належало розрізати на відповідне число гарних скибочок, я здивовано запитував себе, чого це всі м'ясні страви набирають у нас таких неапетитних форм, і невже м'ясник взяв собі за правило постачати нам найпотворніших баранів, які лише існують на британських ринках. Але з цих міркувань я не висловив жодного.

– Що це в тебе у цій мисці, люба моя? – спитав я Дору.

Я не міг зрозуміти, чому Дора глянула на мене такими лукавими оченятами, ніби бажаючи поцілувати мене.

– Устриці, серденько, – несміливо відповіла Дора.

– Це ти сама надумала їх купити? – спитав я в захваті.

– Та... так, Доді!

– Оце щаслива думка! – вигукнув я, відклавши ножик і виделку. – Адже ж Тредльс дуже любить устриці!

– Та... так, Доді, – сказала Дора, – і тому я купила гарненьку діжечку устриць, і продавець запевнив мене, що вони чудові. Але я... я таки не знаю, що з ними робити. Здається, з ними щось негаразд.

Тут Дора похитала головою і маленькі діаманти заблищали в її очах.

– Та ж вони в двох раковинах, – сказав я, – зніми верхню покришку, серденько.

– Та вони ніяк не знімаються! – відповіла Дора, намагаючись бути мужньою, але без найменшого успіху, бо сльози мимоволі бриніли в її оченятах.

– А ти знаєш що, Копперфілде, – сказав Тредльс, весело поглядаючи на тарілку, – Устриці... що й казати... надзвичайні устриці, але я гадаю, що їх ніколи не відкривали.

Їх справді ніколи не відкривали, а крім того, в нас не було устричних ножів, та коли б вони й були, то ми не вміли ними користуватися. Отже, ми дивилися на устриці і їли баранину... тобто ми їли ту частину баранини, яка була придатна для вживання, з каперсами. А втім, Тредльс, щоб зробити нам приємне, ладен був пожирати без розбору всі сирі страви, як дикун, що не знає про використання вогню. Але я зовсім не хотів, щоб він приніс таку жертву на вівтар нашої дружби. На щастя, у нас в коморі зберігся чималий шмат холодної шинки, і я наказав нарізати його, щоб почастувати свого друга.

Моя маленька дружина страшенно тривожилася при думці, що я буду гніватися на неї; але тим більшою була її радість, коли вона побачила, що я не маю жодного наміру гніватися. Прикрість від невдалого обіду незабаром зовсім зникла, і ми дуже приємно провели вечір. Тредльс і я пили вино; Дора тим часом сиділа біля мене, спершись на моє крісло, і за кожної нагоди шепотіла мені на вухо, що я страшенно милий, що не став жорстоким і сварливим хлопчиськом. Потім вона заходилася готувати для нас чай, і робила це так граціозно, ніби всі тарілки, таця, чашки і склянки були іграшками і ляльками в її руках. Я мимоволі милувався своєю дружиною і не звертав особливої уваги на якість і смак приготованого нею напою. Потім Тредльс і я зіграли кілька партій у карти, а Дора весь цей час грала для нас на гітарі. У цю щасливу хвилину сімейне життя здавалося мені чарівним сном, і я уявив собі, що вечір, коли я вперше почув ніжний голос Дори, ще зовсім не закінчився для мене.

Коли Тредльс пішов додому і я, провівши його, повернувся до їдальні, Дора присунула до мене свій стілець і сіла поруч зі мною.

– Мені дуже сумно, – сказала вона. – Чи не хочеш ти повчити мене, Доді?

– Я мушу сам спочатку вчитися, Доро, – сказав я. – Я такий самий недосвідчений, як і ти, голубонько.

– Ах! Але ти вмієш учитися, – відповіла вона, – і ти розумний, розумний чоловік.

– Дурниці, мишко! – сказав я.

– Я хотіла б, – почала знову моя дружина, після тривалої паузи, – я хотіла б поїхати в провінцію на цілий рік, і пожити там з Агнес.

Вона сперлася підборіддям на свої руки, що лежали на моєму плечі, і блакитні оченята її були нерухомо прикуті до мого обличчя.

– Чому так? – спитав я.

– Мабуть, Агнес могла б виправити мене, і мабуть, я багато чого б могла навчитися від неї, – вказала Дора.

– Все прийде у свій час, любове моя.