Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 13

Мій давній знайомий – візник – стояв у дверях. Скриню віднесли до візка.

– Кларо! – застережливо промовила міс Мердстон.

– Я готова, моя люба Джейн! – відповіла моя мати. – Прощавай, Деві. Тебе відсилають звідси для твого ж власного блага. Прощавай, дитя моє. На канікули ти повернешся додому та будеш тоді кращим хлопцем.

– Кларо! – повторила міс Мердстон.

– Авжеж, моя люба Джейн! – відказала моя матір, тримаючи мене. – Я прощаю тебе, мій любий хлопчику! Благослови тебе бог!

– Кларо! – повторила міс Мердстон.

Міс Мердстон була така ласкава, що супроводила мене до візка і дорогою висловила сподівання, що я покаюся раніше, ніж дійду до поганого кінця. Я сів у візок, і лінькувата кобила повезла нас геть.

V. Мене відіслали з рідного дому

Ми від'їхали вже, мабуть, з півмилі, і моя носова хустинка була вже зовсім мокра, коли раптом візник зупинився.

Виглянувши з візка, я побачив, на моє здивування, Пеготті, яка вискочила з-за паркану та влізла до мене у візок. Вона схопила мене в обійми і притиснула до себе, доки мій ніс не заболів, хоч я помітив це тільки згодом, коли вона мене відпустила. Ні слова не мовила Пеготті. Звільнивши одну руку, вона засунула її аж до ліктя в кишеню та витягла звідти кілька згортків з печивом, напхала ними мої кишені, сунула мені в руку гаманець, але не вимовила ні слова. Стиснувши мене обома руками в другий і останній раз, вона вибралася з візка й побігла геть. Здається мені, що на вбранні її не лишилося жодного ґудзика. Я підібрав один з них у візку і довго зберігав його на пам'ять.

Візник подивився на мене, ніби запитуючи, чи вона повернеться.

Я похитав головою і сказав, що, мабуть, ні.

– Тоді рушай! – гукнув візник лінькуватій шкапі, і та покірно попленталася далі.

До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!

Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: "Для Деві, на знак моєї любові". Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.

Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.

– Увесь шлях куди? – спитав візник.

– Туди! – сказав я.

– Куди це туди? – спитав візник.

– До Лондона, – відповів я.

– Та ця шкапа, – відповів візник, смикаючи віжками, – здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.

– То ви їдете тільки до Ярмута? – перепитав я.

– Атож, – відповідав візник. – А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.

Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він поглинув його вмить, наче слон, і на його великому обличчі з'явилося не більше виразу, ніж у слона.

– Це вона їх пече? – спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.

– Ви про Пеготті питаєте, сер?

– Ага! – сказав містер Баркіс. – Про неї!

– Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.

– Та невже? – сказав містер Баркіс.

Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:

– У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?

– Замлицяльників? – я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.

– За-ли-цяльників, – пояснив містер Баркіс. – Вона ні з ким не гуляє?

– Це ви про Пеготті?

– Еге ж. Про неї.

– О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.

– Не було, справді? – перепитав містер Баркіс.

Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.

– Тож вона пече, – мовив нарешті містер Баркіс, – усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?

Я відповів, що це безперечний факт.

– Гаразд. Ось, що я вам скажу, – заявив містер Баркіс. – Ви, мабуть, писатимете до неї?

– Я напевно напишу їй, – підтвердив я.

– Ага! – сказав він, помалу звертаючи погляд на мене. – Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?

– Що Баркіс має намір, – повторив я наївно. – Це й усе доручення?

– Еге ж, – задумливо відказав він. – Еге ж! Баркіс має намір.

– Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс, – сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси, – і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...

Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:

– Баркіс має намір. Ось і все.

Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:

"Моя люба Пеготті. Я прибув сюди живий і здоровий. Баркіс має намір. Передайте мамі, що я її люблю. Завжди ваш.

Р. S. Він каже, що саме оце й треба вам написати – Баркіс має намір".

Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Ем'лі.

Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала:

– Це маленький джентльмен з Блендерстона?

– Так, мем, – відгукнувся я.

– Ваше ім'я? – спитала леді.

– Копперфілд, мем, – відповідав я.

– Ні, не той, – відказала ця леді. – Тут не замовляли обіду ні для кого з таким прізвищем.

– То, може, для Мердстона, мем? – спитав я.

– Якщо ви мастер Мердстон, – сказала леді, – так чого це вам знадобилося називати спочатку інше прізвище?

Я пояснив їй стан речей. Леді смикнула дзвоник і гукнула:

– Вільяме! Проведіть до їдальні!

З кухні в протилежному кутку двору вискочив лакей; він, мабуть, дуже здивувався, що має проводити до їдальні всього лише такого малюка.

Їдальня була довгою просторою кімнатою; на стінах її висіло кілька великих географічних карт. Навряд чи почувався б я більше збентеженим, коли б карти були справжніми чужими країнами, які оточили мене. Тримаючи капелюха в руці, я ледве наважився присісти в кутку біля дверей, та й це здавалося мені до краю зухвалим. Побачивши, що лакей кладе на стіл скатертину та ставить посуд спеціально для мене, я зовсім почервонів з голови до п'ят.

Він приніс мені кілька баранячих котлеток з овочами і з таким гнівним виглядом зняв покришки з судків, що я злякався, чи не образив його чимсь. Але він дуже підбадьорив мене, поставивши стілець біля стола і привітно гукнувши:

– Ну, велетню! Гайда сюди.

Я подякував йому та сів край столу. Але мені дуже важко було орудувати ножем і виделкою хоч якось спритно і не поливати себе соусом, бо він стояв навпроти, суворо поглядаючи на мене. Щоразу, зустрічаючи його погляд, я жахливо червонів. Подаючи мені другу котлету, він сказав:

– Є для вас півпінти пива. Хочете зараз?

Я подякував і відповів:

– Так.

Тоді він вилив пиво з глечика у великий кухоль і підніс його проти світла. Воно мало чудовий вигляд.

– Оце так-так! – сказав він. – Здається, забагато, правда ж?

– Здається, забагато, – відповів я, усміхаючись.

Я дуже зрадів, побачивши, що він такий задоволений. Обличчя його було прищувате, очі весь час підморгували, а волосся стирчало на всі боки. Він стояв, підпершись однією рукою, тримаючи кухоль проти світла в другій руці, і мав дуже дружній вигляд.

– Був тут один джентльмен учора, – почав він, – здоровенний джентльмен на ім'я Топсоєр... Мабуть, ви чули про нього?

– Ні, – сказав я, – не думаю...

– У бриджах і в гетрах, у широкому брилі, в сірому пальті, крапчаста хустинка на шиї, – вів далі лакей.

– Ні, – сказав я безпорадно, – я не мав приємності…

– Він увійшов сюди, – сказав лакей, поглядаючи на кухоль, – замовив склянку цього пива… за всяку ціну… я не радив йому… випив і впав мертвий. Воно було занадто старе для нього. Не слід було йому пити, факт.

Я був дуже вражений оповіданням про цей сумний випадок і сказав, що, мабуть, краще мені випити трохи води.

– Та бачите, – мовив лакей, усе ще поглядаючи на пиво й заплющивши одне око, – наші хазяї не люблять, коли замовлене залишається невипитим. Це їх ображає. Але я вип'ю, якщо хочете. Я звик до нього, а звичка – це все. Сподіваюся, що це мені не дуже зашкодить, коли я тільки схилю голову назад і проковтну його швидко. Пити?

Я відповів, що він зробить мені послугу, випивши пиво, коли й справді думає, що може зробити це безпечно, але хай в жодному разі не чинить так собі на шкоду. Він нахилив голову назад, умить вилив собі в рота весь кухоль, і я страшенно злякався, що його спіткає доля бідолашного містера Топсоєра. Але все було гаразд. Воно йому ні трохи не зашкодило. Навпаки, питво начебто збадьорило його.

– А що це в нас тут? – спитав він, тикаючи виделкою в мою тарілку. – Чи не баранячі котлети?

– Баранячі котлети, – підтвердив я.

– О боже мій! – вигукнув він. – Я й не знав, що то баранячі котлети! Адже ж баранячі котлети – найкраща річ, щоб знешкодити поганий вплив цього пива.