Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 11

I знову з раптовим жахом я запитую себе, чи можливо, що наш добрий старий священик помиляється, а містер і міс Мердстон мають рацію, і що всі янголи небесні – янголи руйнування. І варто мені знов ворухнути пальцем чи послабити м'яз на обличчі, як міс Мердстон боляче штовхає мене в бік молитовником.

I коли ми, нарешті, повертаємося додому, я помічаю, що сусіди поглядають на мене та на мою матір і щось шепочуть. Мердстони і моя мати йдуть пліч-о-пліч, а я плентаюся позаду, тож маю змогу помічати погляди сусідів і мовчки дивуюся: невже хода моєї матері не така легка, як колись, невже так швидко в'яне її краса та свіжість? Чи пригадують сусіди, як і я, що колись верталися ми додому вдвох – я і матуся? Отак міркую я весь цей довгий сумний день.

Кілька разів заходила мова про те, щоб віддати мене до якогось пансіону. Цю думку висловили вперше містер і міс Мердстон, а мати, звичайно, погодилася з ними. Та справа ще не була остаточно вирішена. Поки що я вчився вдома. Чи забуду я колись ці уроки? Номінально їх проводила моя мати. Але насправді керували ними містер Мердстон зі своєю сестрою; вони завжди були присутні на цих лекціях і вважали їх слушною нагодою навчити мою матір цій клятій твердості, яка отруювала нам обом життя. Мабуть, мене тримали досі вдома саме з цією метою. Я був досить здібним учнем, мав достатньо охоти до навчання, коли ми з матір'ю жили вдвох. І дотепер пригадую, як я вивчав азбуку, сидячи в неї на колінах. Ще й досі, коли я дивлюся на товсті чорні літери в букварі, загадковість їхніх фігур, проста доброзичливість літер "О" і "С" постають переді мною знову, як колись. Але вони не викликають у мене почуття огиди або страху. Навпаки, я начебто пройшов стежкою квітів далеко, аж до книжки про крокодилів, і весь цей шлях був прикрашений ласкавим голосом і ніжним поводженням моєї матері. Та урочисті лекції, які настали потім, знівечили смертельно моє мирне існування, і я згадую про них, як про жахливу щоденну каторгу та приниження. Ці уроки були довгі, численні, жорстокі, незрозумілі для мене – голова мені йшла обертом від них, і, боюся, що так само почувалася моя бідолашна мати.

Дайте мені пригадати, як це було, і повернутися в один із таких ранків.

Поснідавши, я виходжу до другої вітальні, несучи з собою книжки, зошит і аспідну дошку. Мати вже чекає на мене за письмовим столом; але ще більше чекають на мене містер Мердстон у кріслі біля вікна (хоч він удає, що читає книжку) і міс Мердстон, яка сидить біля моєї матері та нанизує сталеві намистини. Самий лише вигляд цих двох людей впливає на мене так, що всі вивчені слова зникають з моєї голови кудись у невідому далечінь. Куди це вони зникають? Не розумію, справді!

Я подаю моїй матері першу книжку. Може, це граматика, а може – iсторія чи географія. Кидаю останній відчайдушний погляд на сторінку і, віддавши книжку матері, галопом починаю відповідати свій урок, поки він ще свіжий в моїй голові. Але ось я спотикаюся на якомусь слові. Містер Мердстон підводить очі. Спотикаюся на другому. Міс Мердстон підводить очі. Червонію. Топчуся на п'яти-шести словах і зупиняюся. Мабуть, мати показала б мені книжку, коли б насмілилась, але вона не сміє і тільки м'яко каже:

– Ах, Деві, Деві!

– Ну, Кларо, – говорить містер Мердстон, – будь твердою з хлопцем. Не слід казати "ах, Деві, Деві". Це дитячі слова. Одне з двох: або він знає свій урок, або не знає.

– Він не знає, – страшним голосом вимовляє міс Мердстон.

– Я справді боюся, що він не знає, – каже мати.

– От бачите, Кларо, – відповідає міс Мердстон, – ви маєте віддати йому книгу і змусити вивчити.

– Так, звичайно, – каже мати, – саме це я і збираюся зробити, спробуй іще раз, не будь дурненьким.

Я виконую перший пункт наказу та пробую ще раз. Але щодо другого пункту – мені не щастить, бо я таки дуже дурний. Я спотикаюся раніше, ніж доходжу до старого місця, і там, де я перед цим знав усе добре, я зупиняюся подумати. Але мені не вдається думати про урок. Думаю я про те, скільки тюлю пішло на чепець міс Мердстон, скільки коштує халат містера Мердстона. Міркую про всілякі сміховинні питання, що до них не маю та не хочу мати ніякого діла. Містер Мердстон робить нетерплячий рух, на який я вже давно чекаю. Міс Мердстон повторює його жест. Мати покірно поглядає на них, закриває книжку і відкладає її вбік, як нестачу, яку мені доведеться сплатити після завершення інших справ.

Незабаром накопичується ціла купа таких нестач. Вона росте, наче снігова брила. Що більшою стає ця купа, то дурнішим стаю я. Справа вже безнадійна, я поринаю в безодню непорозумінь. Втрачаю будь-яку надію викараскатися звідси та віддаюся своїй долі. Щоразу, варто мені помилитися, ми з матір'ю безпорадно дивимось одне на одного. Цей погляд справді пригнічує. Але найжахливіший момент настає тоді, коли мати, думаючи, що ніхто не стежить за нею, намагається підказати мені легкими рухами своїх вуст. У такому випадку міс Мердстон, якій тільки цього й треба було, проголошує низьким грізним голосом:

– Кларо!

Моя мати здригається, червоніє і слабко всміхається. Містер Мердстон підводиться з крісла, забирає книжку, жбурляє її в мене або б'є мене нею по вухах і виштовхує з кімнати.

Навіть коли я вивчив свій урок і щасливо здав його, то й тоді на мене чекає катування у вигляді страшного математичною завдання. Його спеціально для мене винаходить і виголошує містер Мердстон. Починається воно так: "Я йду до торговця сирами та купую за готівку п'ять тисяч подвійних глочестерських сирів по чотири з половиною пенні за штуку…"

По цих словах на обличчі міс Мердстон світиться неймовірна радість. Я упріваю над цими сирами без жодного результату аж до обіду. За цей час я стаю справжнім мулатом, вимастившись аспідом з дошки. Тоді мені дають тільки шматочок хліба на додаток до тих сирів. На цілий вечір я потрапляю в немилість.

Тепер, такий довгий час потому, мені здається, ніби мої нещасні заняття завжди проходили саме так. Я міг би вчитися дуже добре, коли б не Мердстони. Але Мердстони впливали на мене, наче дві гадюки зачаровували бідолашну маленьку пташку. Коли я навіть так-сяк здавав свої уроки вранці, то не вигравав нічого, крім обіду; міс Мердстон не могла бачити мене без діла, і коли я закінчував свою роботу, сувора леді звертала на мене увагу свого брата, кажучи:

– Кларо, люба моя, нічого немає кращого від праці. Займіть чимось вашого хлопця.

I мене відразу саджали за новий урок. Небагато міг я розважитися з дітьми мого віку. Понура релігія Мердстонів вважала всіх дітей кублом гадючок, які заражають одне одного.

Під впливом такого виховання, яке тривало, мабуть, місяців шість, коли не більше, я став, природно, понурий, тупий і злостивий. Цьому допомагало також усвідомлення того, що мене все більше віддаляли від моєї матері. Мабуть, я зовсім отупів би, коли б не одна обставина.

Річ була ось у чому. Мій батько залишив по собі невеличку збірку книжок у маленькій кімнаті нагорі, до якої я міг вільно ходити (вона була суміжна з моєю), і куди ніхто інший в нашому домі ніколи не заглядав. З цієї благословенної маленької кімнати з'являлись і складали мені компанію славнозвісні гості – Родерік Рандом, Перегрін Піккль, Гемфрі Клінкер, Том Джонс, Векфільдський священик, Дон Кіхот, Жіль Блаз, Робінзон Крузо та ще десятки відважних героїв. Вони та ще "Тисяча і одна ніч" і "Чарівні казки" живили мою фантазію та надію на те, що існує ще щось, крім цього місця й цього часу. Вони не завдавали мені ніякої шкоди, бо того, що було в них шкідливого, я просто не розумів. Мені навіть дивно тепер, як міг я знайти час серед сумлінного навчання і виправлення незграбних помилок читати всі ті книжки. Я забував свої маленькі лиха (які були великими лихами для мене), бо уявляв себе в ролі своїх улюблених героїв, а містера і міс Мердстон – в ролі злих персонажів своїх книжок. Цілий тиждень я був Томом Джонсом (дитячим Томом Джонсом, найневиннішим створінням!). Я склав собі власне уявлення про Родеріка Рандома і цілий місяць ототожнював його з собою. Жадібно перечитував кілька томів подорожей і мандрівок, – забув тепер, які саме то були книжки, – день у день залишав подумки наш будинок, озброєний старою колодкою для взуття, і уявляв себе якимсь капітаном королівського британського флоту: мене оточили дикуни, і я вирішив дорого продати своє життя. Капітан ніколи не втрачає своєї гідності, його ніколи не били по вухах латинською граматикою. Не можу цього сказати про себе. Але капітан був капітаном і героєм, незважаючи на всі граматики всіх мов світу, мертвих і живих.

Це було єдиною моєю втіхою. Як пригадаю це, перед очима одразу постає картина одного літнього вечора, коли хлопці гралися на кладовищі, а я сидів на ліжку, захоплено читаючи. Кожна сусідська клуня, кожен камінь у церкві, кожен фут кладовища здавалися мені якось пов'язаними з цими книжками і заступали в моїй уяві якісь предмети, уславлені цими книжками. Я бачив, як Том Прайс вибирався на дзвіницю нашої церкви; я підстеріг Страпа, коли він з торбиною за плечима зупинявся відпочити біля нашої садової хвіртки; певно знаю, що командор Траньйон зустрічався з містером Пікклем в одній з кімнат нашого сільського шинку.

Читач може тепер зрозуміти не гірше за мене, яким я був у той момент свого життя, про який оце зараз розповім.

Одного ранку, зійшовши з книжками під пахвою до вітальні, я побачив, що моя мати виглядає стурбовано, міс Мердстон – суворо, а містер Мердстон прив'язує щось до батога, гнучкого й довгого батога. Коли я увійшов, він закінчив роботу і свиснув батогом у повітрі.

– Кажу вам, Кларо, – промовив містер Мердстон, – мене самого так частенько сікли!

– Авжеж, ще б пак, – встряла міс Мердстон.

– Звісно, моя люба Джейн, – слабко пролепетала моя мати, – але... ви думаєте, що це добре вплинуло на Едварда?

– А ви думаєте, що це погано вплинуло на Едварда, Кларо? – понуро перепитав містер Мердстон.

– Ось у чому річ! – сказала його сестра.

На це моя мати спромоглася тільки відповісти:

– Звісно, моя люба Джейн!

Я відчув, що особисто зацікавлений у цій розмові, та збентежено глянув на містера Мердстона, чий гострий погляд спинився на мені.

– Ну, Девіде, – сказав він, зловісно виблискуючи очима, – ти сьогодні мусиш бути значно уважнішим, ніж завжди.

Він іще раз свиснув батогом у повітрі і, закінчивши ці приготування, з виразним поглядом поклав його біля себе та взявся до книжки.

Такий початок дуже освіжив мою пам'ять.