Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 22

Містер Баркіс зустрів мене так, немов п'яти хвилин не минуло після нашої останньої подорожі, немов я тільки-но зайшов до готелю розміняти шестипенсовик чи зробити якусь таку дуже швидку справу.

Щойно я зі своєю скринею опинився у візку, візник вліз на передок, ледача коняка почвалала звичною дорогою.

– Ви маєте дуже добрий вигляд, містере Баркіс, – сказав я, гадаючи, що йому приємно це почути.

Містер Баркіс потер собі щоку рукавом і потім замислено на нього подивився, немов сподівався побачити там якісь сліди свого гарного вигляду. Нічим іншим він не відгукнувся на мій комплімент.

– Я виконав ваше доручення, містере Баркіс, – сказав я, – я написав до Пеготті.

– Ага! – сказав містер Баркіс.

Вигляд у нього був насуплений, відповідав він без задоволення.

– Хіба ж не треба було цього робити, містере Баркіс? – спитав я після нетривалого вагання.

– Чого саме? – перепитав містер Баркіс.

– Переказувати ваше доручення!

– Переказати може й слід було, – відказав містер Баркіс, – але цьому й край!

Не розуміючи, що саме має він на думці, я перепитав:

– Край, містере Баркіс?

– Нічого з того не вийшло, – пояснив він, скоса поглядаючи на мене. – Нема відповіді!

– А хіба ви чекали на відповідь, містере Баркіс? – спитав я, широко розкриваючи очі. Це проливало нове світло на речі.

– Коли чоловік каже, що він має намір, – відказав містере Баркіс, знову поглядаючи на мене, – то це однаково, як сказати, що чоловік чекає на відповідь.

– Отож, містере Баркіс?

– Отож, – сказав містер Баркіс, знову підводячи погляд до вух своєї коняки, – чоловік цей чекає на відповідь і досі.

– А ви з нею говорили про це?

– Ні… ні, – замріяно пробурмотів містер Баркіс. – Чого там мені говорити з нею про це? Я з нею двох слів не сказав. Не збираюсь я говорити з нею про це.

– Ви хотіли б, щоб я це зробив, містере Баркіс? – нерішуче спитав я.

– Можете їй сказати, якщо хочете, – містер Баркіс знову глянув на мене, – що Баркіс чекає на відповідь. Скажіть ви... як її звуть?

– Як її звуть?

– Еге ж! – містер Баркіс кивнув головою.

– Пеготті!

– Це її ім'я чи прізвище?

– О, це не ім'я! Її ім'я – Клара.

– Та невже? – спитав містер Баркіс.

Здається, ця обставина дала йому широкий простір для міркувань, деякий час він роздумував і мрійливо насвистував.

– Гаразд! – вирішив він нарешті. – Скажіть ви їй: "Пеготті, Баркіс чекає на відповідь". А вона вам, мабуть, скаже: "Відповідь на що?" А ви їй скажіть: "На те, про що я вам писав!" "А що саме?" – скаже вона. "Баркіс має намір!" – скажете ви...

Цю свою надзвичайно майстерну промову містер Баркіс супроводив міцним штовханом мені в бік. Після того він нахилився над своєю шкапою і більше до цієї теми не повертався. Але за півгодини він витяг з кишені грудку крейди і написав на передку: "Клара Пеготті" – мабуть, щоб не забути.

Ах, як дивно було їхати додому, що не був уже моїм домом. Усе, на що я дивився, нагадувало мені щасливий давній дім; він здавався мені сном, що ніколи більше не насниться. Дні, коли ми з матір'ю і Пеготті були однією сім'єю і ніхто не втручався в наше життя, всю дорогу поставали в моїй пам'яті. Смуток сповнював мене, я не мав певності, що буду радий опинитися там. Може, краще б мені лишатися в іншому місці й забути свій дім у товаристві Стірфорса. Але шляху назад не було, і незабаром я опинився перед нашим будинком, де оголені старі ясені похитували незчисленними руками у зимовому повітрі, де руїни старих гракових гнізд гойдалися під вітром.

Візник скинув мою скриню перед ворітьми саду і від'їхав геть. Я пішов стежкою до будинку, поглядаючи на вікна і на кожному кроці боячись побачити в одному з них містера чи міс Мердстон. Але жодного обличчя не було видно. Я знав, як відчиняти двері нашого будинку без стуку, і тихо та несміливо ввійшов усередину.

Бог знає, спогади з яких ранніх років збудив у мені голос моєї матері, що я почув його, коли підійшов до нашої старої вітальні. Якусь тиху пісеньку наспівувала вона. Мені здається, що ще лежачи немовлям в її обіймах, чув я цю колискову. Мотив був новий для мене, але водночас такий знайомий, що сповнював моє серце по вінця; ніби друг якийсь повернувся після довгої відсутності!

Самотньо і задумливо муркотіла вона свою пісню, тому я вирішив, що вона сидить наодинці. Нечутно ввійшов я до кімнати. Мати сиділа біля вогню, заколисуючи немовля, поклавши його крихітні рученята собі на шию. Очі її дивилися на нього, співала вона для нього. Більше нікого в кімнаті справді не було.

Я заговорив. Вона схопилася з місця й скрикнула. Але побачивши мене, вона назвала мене любим Деві, своїм рідним хлопчиком. Матуся вийшла на середину кімнати назустріч мені, стала навколішки, поцілувала мене, поклала мою голову собі на груди біля маленької істоти, що лежала там, притулила руки немовляти до моїх вуст.

Я хотів би вмерти. Я хотів би вмерти тоді, з цим почуттям у серці. Я більше був підготовлений до неба, ніж будь-коли після цього.

– Це твій брат, – сказала моя мати, пестячи мене. – Деві, хлопчику мій гарний! Бідолашна моя дитинко!

І вона цілувала мене знову й знову, пригортаючи до себе. Пеготті вбігла до кімнати, впала поруч з нами і на чверть години очманіла від радості.

Виявилося, що на мене не чекали так скоро, бо візник прибув раніше, ніж зазвичай. Виявилося також, що містер і міс Мердстон пішли в гості до сусідів і не повернуться до ночі. Я ніяк не міг сподіватись на це. Я ніколи не вважав можливим, що ми знову будемо втрьох, ніким не потурбовані. На деякий час мені здалося, ніби давні дні повернулися до нас.

Ми пообідали разом біля каміна. Пеготті хотіла служити нам, але моя мати не дозволила їй і посадила обідати з нами. Мені поставили мою стару тарілку з коричневим малюнком войовничого моряка, що пливе під усіма вітрилами, – тарілку, що її Пеготті переховувала десь за моєї відсутності, тарілку, яку Пеготті не дозволила б розбити, як вона казала, і за тисячу фунтів стерлінгів. Мені дали мій старий кухоль з написом "Деві", мої старі ножик і виделку, якими неможливо було порізатися.

Ми сіли до столу, і я вирішив, що настав слушний час поговорити з Пеготті про містера Баркіса. Та не встиг я закінчити перше речення, як вона почала сміятись і затулила обличчя фартушком.

– Пеготті, – спитала мати. – У чому річ?

Та Пеготті нестримно сміялась і не дозволяла матері відсмикнути фартушок від свого обличчя, сиділа так, ніби заховала голову в мішок.

– Що ви робите, дурненька? – спитала моя мати, сміючись.

– Ох, клятий чоловік! – крикнула Пеготті. – Він хоче одружитися зі мною.

– Це була б дуже добра пара для вас! А що, хіба ні? – спитала мати.

– Ох, я й не знаю, – відказала Пеготті. – Не питайте в мене про це. Я б за нього не пішла, навіть коли б він увесь був із золота зроблений. Та я ні за кого не йшла б заміж.

– Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? – спитала мати.

– А як же я йому скажу? – мовила Пеготті, визираючи з фартушка. – Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..

Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.

Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:

– Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?

– Хто? Я, мем? – відказала Пеготті, витріщивши очі. – Боронь боже, ні!

– Не тепер? – боязко спитала мати.

– Ніколи! – скрикнула Пеготті.

– Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?

– Щоб я залишила вас, дорога моя! – вигукнула Пеготті. – Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? – як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.

Але мати нічого не відповідала, лише подякувала няньці, й Пеготті заторохтіла далі:

– Щоб я залишила вас? Хотіла б я на себе подивитися тоді! Щоб Пеготті пішла геть від вас? Хотіла б я тоді спіймати її на гарячому! Ні, ні, ні! – Пеготті трясла головою, схрестивши руки. – Вона цього не зробить, люба моя! Хоч у цьому домі є деякі кішки, які були б дуже задоволені в такому разі, але вона їм такої приємності не зробить. Я залишуся біля вас, доки не стану старою каргою. А коли я стану зовсім глухою, кривою, сліпою та беззубою, коли з мене вже не буде жодної користі й навіть провин на мене не можна буде скидати, тоді я почвалаю до свого Деві і попрошу його прийняти мене!

– І тоді, Пеготті, – встряв я у розмову, – я буду щасливий побачити вас і прийму, як королеву!

– Благослови вас бог, серденько моє! – скрикнула Пеготті. – Я знаю, що ви це зробите!

І вона заходилася цілувати мене, заздалегідь дякуючи за гостинність. Потім вона знову закрила голову фартушком і знову розсміялася, згадавши про містера Баркіса. Потім вона поколисала немовля. Потім вона зібрала посуд зі столу, а потім перевдягла чепчик і сіла працювати зі своєю скринькою, рулеткою і недогарком свічки, як колись.

Ми сиділи біля вогню і весело розмовляли. Я розповів їм, який суворий вихователь містер Крікль, і вони дуже співчували мені. Я розповів їм, який чудовий хлопець Стірфорс, як він опікувався мною. І Пеготті заявила, що з охотою пройде пішки десятки миль, аби побачити його. Немовля прокинулось, я взяв його на руки і з любов'ю колисав. Коли дитинка знову заснула, я притулився до матері, за старим, давно забутим звичаєм, і сидів, обійнявши її за талію, схиливши палаюче обличчя на її плече. Знову її прекрасні кучері спадали на мене – пригадую, я порівнював їх з янгольськими крилами. Я справді був дуже щасливий!

Сидячи так, споглядаючи вогонь та уявляючи всякі дивні картини на розпечених жаринках, я майже повірив, що ніколи не виїздив звідси.